АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СТАДІЇ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Читайте также:
  1. Актори політичного процесу
  2. Альтернативні концепції політичного устрою
  3. Бюджет, та учасники бюджетного процесу України.
  4. Виникнення та сутність синергетичного методу дослідження політичного процесу.
  5. Виявляти хиби в організації та методиці проведення навчального процесу.
  6. Глава 71. Процесуальні дії у справі про порушення митних правил та порядок їх проведення
  7. Джерела політичного розвитку.
  8. Дослідження політичного ринку. Вивчення громадської думки
  9. Ефективність політичного функціонування та політичні технології
  10. Завдання, зміст та процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду.
  11. Закономірності процесу формування уявлень про властивості і співвідношення предметів у дітей раннього віку.
  12. Заходів МВС, спрямованих на реалізацію норм Кримінального процесуального кодексу України

У самому політичному процесі можна виділити низку важли­вих стадій, таких як: конституціювання (установлення) політи­чної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рі­шень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку по­літичної системи.

У реальному політичному житті всі ці стадії взаємообумов-лені, взаємопов'язані і становлять єдиний цілісний і динаміч­ний процес. Разом з тим виділення окремих стадій дозволяє акцентувати увагу на особливостях дій і завдань, що вирішу­ють його учасники.

Стадію конституціювання політичної системи можна роз­глядати як сукупність дій соціальних спільнот, спрямованих на інтеграцію інтересів окремих учасників навколо вподобань і цілей, які дозволяють на певних етапах розвитку суспільства об'єднати локальні дії у загальнодержавну програму функціо­нування політичних інститутів. Тут вирішуються завдання ви­значення та узгодження інтересів, формулювання цілей і про­грам діяльності, втілення їх в основні законодавчі акти.

Конституціювання політичної системи — складний процес упорядкування суспільних зв'язків, розв'язання соціальних конфліктів і створення умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства, а також проведення заходів, спрямова­них на легітимізацію політичної системи.

На стадії відтворення компонентів та ознак політичної сис­теми вирішується завдання подальшої гармонізації суспільних

відносин, урахування нових умов, інтересів та проблем, збе­реження вивірених принципів та методів роботи політичних інститутів та вдосконалення зв'язків між ними.

Зміст і характер політичного процесу значним чином зале­жать від дієвості та ефективності управлінських структур, їх здатності здійснювати контроль за функціонуванням політич­них інститутів, розвитком політичної системи в цілому.

Тенденції та закономірності політичного процесу склада­ються залежно від типу відносин суб'єктів політики, їх цілей і завдань та можливостей реалізації в кожний історичний пе­ріод. Вони завжди є складними інтегративними утвореннями дій соціальних сил, спрямованих на збереження чи певні змі­ни суспільних відносин, перерозподіл владних повноважень та, відповідно, зміну їх соціального статусу. Ці дії можуть ма­ти характер відтворення існуючих політичних структур, відно­син, повноважень та впливу на суспільні процеси чи певні їх зміни аж до кардинальних перетворень політичної системи, світових політичних зв'язків.

У цьому аспекті міжнародний політичний процес уявля­ється як баланс можливостей для прийняття адекватних рі­шень на виклик часу, потребу вирішення актуальних суспільних проблем. Це надзвичайно складне завдання. Дж. Со­рос підкреслював: "Політика визначається холоднокровним підрахунком особистих інтересів. Оскільки розмаїті егоїстичні інтереси — національні, інституційні, особисті — суперечать одні одним, то мистецтво політики якраз полягає в тому, щоб примирити їх".

Різноманітність і суперечність інтересів учасників політич­ного процесу обумовлюють його складну структуру, рухли­вість стадій та напрямів вияву, непослідовність розвитку в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різ­номанітності факторів своєрідно проявляються періоди соці­альних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних революцій. Усі ці вияви політи­чної активності громадян характеризують рівень розвитку су­спільних відносин, можливість і здатність суб'єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.

Соціальна революція репрезентує такі політичні дії і, відпо­відно, стан суспільства, які приводять до докорінних змін у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії нестабільності розвитку суспільства, його конфліктності. Со­ціальна революція в марксистській теорії визначена як спосіб

переходу з одного якісного стану в інший, заміни застарілої форми новим, більш прогресивним соціальним порядком. Го­ловною передумовою соціальної революції є нерозв'язність суперечності між активним зростанням продуктивних сил і застарілими формами виробничих відносин. Суб'єктами рево­люційних сил виступають соціальні сили, що зацікавлені у зміні існуючих зв'язків. При цьому наявність революційної ситуації, об'єктивних і суб'єктивних передумов розглядаються як обов'язкові атрибути соціальної революції.

У західній зарубіжній політичній теорії значної підтримки набули теорії еліти, модернізації та масового суспільства, як теоретико-методологічне підґрунтя соціальних революцій. Одна з найбільше розроблених елітарних теорій революційно­го процесу належить Парето. Вона розглядає соціальну рево­люцію як спосіб забезпечення "циркуляції еліти", а підтримку безперервності "циркуляції еліти" як умову стабільності роз­витку суспільства.

У теорії модернізації авторитетною є концепція соціальної ре­волюції американського соціолога і політолога С. Хангтінгтона, який вбачає роль соціальної революції у ліквідації невідповід­ності між зростаючим рівнем політичного розвитку широких верств суспільства і недостатнім рівнем модернізації політич­них шститутів, їх демократизації.

Теорії масового суспільства пояснюють причини криз, полі­тичної нестабільності, дестабілізації всієї сукупності суспіль­них відносин зростанням ролі широких верств у політичному житті суспільства, а представники психологічного напряму пов'язують їх із проблемами психологічного порядку.

Довгий час на соціальні революції покладалися великі надії різних політичних сил та їх дослідників, проте аналіз їх ролі і впливу на суспільний розвиток змусив багатьох учених пере­глянути ці висновки, критично оцінити можливості і наслідки соціальних революцій у сучасному політичному процесі, ос­кільки революція як силова форма зміни існуючого політич­ного режиму не приводить, за окремими винятками, до демократії та демократичних форм правління.

У політичному житті суспільства значну увагу, особливо остан­нім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, яке не зни­щує основ існуючої структури. Реформи створюють більш спри­ятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин, владних повноважень суб'єктів політики, реалізації їх інтересів і потреб. Вони можуть обумовлюватись зміною об'єктивних умов діяльності соціальних сил, посиленням тиску опозиції, усвідомленням необхідності проведення реформ з боку вищого керівництва чи його нездатності продовжувати попередній курс тощо. Реформи можуть відбуватись також унаслідок узгодження дій урядових і опозиційних сил суспіль­ства щодо зміцнення стабільності його розвитку. Зважаючи на потенційні можливості демократичного розвитку, посилення взаємозв'язку внутрішньої і зовнішньої політики у сучасному політичному процесі, а також зростання конструктивного впливу міжнародних інститутів та організацій, можна сподіва­тися на значний потенціал реформ у сучасному політичному житті.

Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію виявляється в різних акціях політичного протесту. Такі дії мо­жуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.

Повстання — це масовий відкритий збройний виступ певно­го класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.

Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведе­них до відчаю нестерпними умовами свого існування, який виражає негативне ставлення до певних представників дер­жавних чи урядових структур, існуючих відносин у цілому.

Путч — це державний переворот (або його спроба) шляхом виступу противників існуючої влади із залученням армійських підрозділів, який здійснюється вузьким колом змовників, як правило, призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.

Усі форми політичного протесту, їх використання учасника­ми політичного процесу свідчать про неефективність здійсню­ваної політики й організації влади, потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.

У політичному житті різних країн можна спостерігати як кон­венціональні (легальні) форми політичного протесту, так і не-конвенціональні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенціональних форм відносять дозволені владою демонстрації, пікети, політичні резолюції та запити пар­ламентерів, а до неконвенціональних — антиконституційні де­монстрації, походи, діяльність підпільних політичних партій, революції, політичний тероризм тощо.

В останній час зростаючу тривогу в різних країнах викликає політичний тероризм, який набуває міжнародного характеру.

Тероризм — це політика залякування, подавления супротив­ників силовими методами. Тероризм є відповідною реакцією незадоволених і пригнічених на терор владних структур. Він проявляється в регіональних, етнічних, конфесійних і клано­вих стосунках і стає реальною загрозою як для державних ін­ститутів, так і для громадян, а тому потребує від правлячих кіл об'єднання зусиль і координації дій на рівні міжнародних організацій.

Політичний процес можна репрезентувати як певну сукуп­ність окремих політичних кампаній, що їх проводять соціаль­ні суб'єкти для досягнення своїх тактичних і стратегічних завдань. Вони є цілеспрямованими діями, готуються і регулю­ються політичними інститутами. В таких кампаніях вивіряється політичний курс, можливості союзників, політичних супротив­ників, конкретизуються завдання майбутніх політичних акцій. Такі дії впливають на зміст політичного життя суспільства, сприяють вирішенню актуальних проблем, спрямованих на по­силення позицій сторін.

Разом з тим відмінність і навіть протилежність інтересів ок­ремих політичних сил можуть блокувати процес прийняття необхідних рішень з тих чи інших питань, призводити до по­літичної кризи.

Політична криза — це така форма прояву комплексу супе­речностей, що утворилася і поглибилася на основі економіч­ної кризи і політичної нестабільності. Вона виявляється у падінні авторитету правлячих кіл, нездатності офіційних влад­них структур приймати раціональні рішення, узгоджувати і примиряти різнорідні інтереси явної або прихованої опози­ційної діяльності, спрямованої на ліквідацію даної політичної системи. Різними можуть бути і наслідки політичної кризи — від модернізації політичних структур, відповідних економіч­них перетворень і примирення інтересів різних соціальних груп до наступу реакції й реставрації попередніх владних структур збройним шляхом.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного проце­су виділяється проблема створення умов для стабільного де­мократичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя су­спільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.

Загалом у перебігу політичного процесу можна виділити кілька якісних станів як показників його домінуючих тенден­цій:

— функціонування, або простого відтворення, існуючих су­спільних зв'язків;

— розвитку, або стану адекватного реагування на нові сус­пільні явища;

— занепаду, розпаду політичної цілісності через невідповід­ність новим політичним реаліям.

Кожний із цих станів вказує на особливості того чи того пе­ріоду політичного процесу, його основних ознак і характери­стик.

У сучасному політичному процесі після розпаду соціалісти­чної системи, зникнення двополюсності і двосистемності, до­вгого періоду криз і протистояння у міжнародних відносинах настав складний, динамічний період формування нової систе­ми світових політичних стосунків і світової системи господа­рювання, становлення демократичних політичних режимів посткомуністичних держав, їх розвиток як самостійних суве­ренних демократичних країн на базі загальнолюдських цінно­стей.

Безумовно, тут ще можливі певні явища і процеси, навіть значні і впливові за своїм змістом на певних відрізках часу, щодо реставрації попереднього суспільного стану, але демок­ратизація суспільно-політичних відносин, масштабність трансформаційних процесів, їх лібералізація і гуманізація, створення умов для забезпечення прав і свобод особистості все більше формують визначальні ознаки сучасного світового політичного процесу.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)