АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Типологія політичних систем

Читайте также:
  1. FIDELIO V8 - новое поколение систем управления для гостиниц
  2. III. Лексика как система (8 часов)
  3. L.1.1. Однокомпонентные системы.
  4. L.1.2.Многокомпонентные системы (растворы).
  5. S: Минимальный налог при упрощенной системе налогообложения - это
  6. SCADA как система диспетчерского управления
  7. SCADA как часть системы автоматического управления
  8. SCADA система Citect
  9. SCADA системы как инструмент проектирования АСУ ТП
  10. SCADA системы. Обзор SCADA систем
  11. SCADA-система: назначение и функции
  12. SCADA: требования к системам верхнего уровня

Оскільки на процес формування і функціонування політи­ки впливає досить багато чинників — історичні традиції, культура, економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість громадянського суспільства та інші чинники, у сучасному світі склалося певне різноманіття по­літичних систем.

Типологію політичних систем здійснюють на основі різних критеріїв. Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної системи із зовнішнім середовищем, то можна виокремити закриті (автаркії) та відкриті політичні системи. Автаркії мають обмежені зв'язки із зовнішнім сере­довищем, самодостатні (тобто обмежуються внутрішніми ре­сурсами розвитку) та не сприймають цінності чужих систем і культур (наприклад, Японія до кінця XIX ст., колишній СРСР, Албанія). Відкриті політичні системи рухливі та сприйнятливі, успішно опановують цінності та політичні до­сягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами роз­витку з зовнішнім світом (це — всі провідні держави сучасно­го світу та більшість країн, що здійснюють демократичну трансформацію).

Загальновизнаною в західній науці є типологія Г. Алмон-да, основою якої є комплексний критерій — тип політичної культури та вирізнення політичних ролей. Відповідно ви­окремлені такі політичні системи:

1. Англо-американська, з гомогенною (цілісною) політич­ною культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з розвинутою системою політичних відносин, ін­ститутів і чіткою спеціалізацією їх функцій; з багатоманіт­ною структурою політичних ролей, які диференційовані відповідно до функцій політичної організації та різноманіття форм політичної участі; влада і вплив розподілені між різни­ми ланками політичної системи (держава, партії, групи інте­ресів, опозиція, лобі тощо); партійна система зазвичай дво­партійна; висока політична стабільність.

2. Континентально-європейська, яка характеризується фрагментарністю (мозаїчністю) політичної культури; наяв­ністю всередині національних культур протилежних ідеалів, цінностей, орієнтацій, що притаманні певній соціальній вер­стві, етносу, групі, партії; має місце співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл політичних ролей і функ­цій відбувається не у межах суспільства, а всередині класу, еліти, партії. Партії організовані в багатопартійну систему (обмеженого чи поляризованого плюралізму, або тривалого домінування однієї найвпливовішої партії, блоку); суспіль­ство і держава відносно стабільні, адже загальною політико-культурною основою є ліберальні (чи соціал-демократичні) цінності.

3. Доіндустріальні та частково індустріальні, мають змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несу-часних зразків (традиційна, патріархальна, містечкова, ху­торська тощо), а також включені політичні субкультури міс­цевого походження (роду, племені, клану, громади). Політич­ні ролі дуже слабо диференційовані, тому політична коорди­нація та комунікація є ускладненою; політична еліта має олігархічний (клановий, аристократичний) характер. Пар­тійні системи або гегемоністського типу, або мультипартійні (атомізований плюралізм); слабка політична стабільність, не­рідко порушено гармонію розподілу влади між її гілками. От­же, інтеграція суспільства йде за допомогою насильства, що веде до концентрації влади і впливу в руках вузької групи осіб (політичного клану чи закритої еліти).

4. Тоталітарні — ґрунтуються на тоталітарній свідомості та політичній культурі, що утворює примусовий тип політич­ної активності. Політичні ролі практично не виокремлені; немає громадських політичних об'єднань, монолітна одно­партійна система зорієнтована на пріоритет класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність забезпечується тотальним контролем за масовою та індивідуальною свідомістю і поведінкою.

Класифікацію політичних систем можливо здійснити і за принципом класового підходу. Так, марксизм виокремив по-літико-економічні системи (формації) за домінуючими засо­бами виробництва, що визначали економічно пануючий клас: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуніс­тичну (соціалістичну). Первіснообщинний лад історично пе­редував цим формаціям, але він був ще дополітичною систе­мою, адже не знав державності.

Досить поширеною є класифікація політичних систем за діючим політичним режимом, тобто на основі характеру і за­собів взаємодії влади, суспільства й особистості. За цим прин­ципом виокремлюють автократії (авторитарні й тоталітарні політичні системи) і демократії. Їх зміст і особливості будуть висвітлені детальніше у підрозділі «Політичні режими».

Деякі дослідники на основі критеріїв цільових і функціо­нальних особливостей виокремлюють чотири базові моделі політичної системи:

— командну, що ґрунтується на використанні примусових, силових методів управління;

— змагальну, головною домінантою існування якої є про­тистояння, протиборство різних політичних і соціальних сил;

— соціопримирну (миротворчу), орієнтовану на підтрим­ку соціального консенсусу, злагоди, на попередження й подо­лання конфліктів;

—перехідну, характерну для трансформаційних суспільств, що здійснюють радикальні реформи, крокуючи до постіндустріальної цивілізації чи від автократії до демок­ратії.

Французький політолог Ж. Блондель поділяє політичні си­стеми на п'ять категорій за змістом і формами управління:

1. Ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень зумовлено цінностями свободи, права, індивідуалізму особи, власності.

2. Комуністичні (авторитарно-радикальні), орієнтовані на пріоритет соціальної рівності, справедливого розподілу со­ціальних благ, планування, нехтування ліберальними досяг­неннями.

3. Традиційні, з олігархічними формами правління, кон­сервативні за характером, поділ економічних ресурсів і со­ціальних статусів зазвичай здійснюється нерівномірно (в ін­тересах традиційних еліт).

4. Популістські, які склалися в країнах, що розвиваються після Другої світової війни; є авторитарними за деякими ме­тодами влади заради збільшення соціальної рівності у роз­поділі благ в економічній і соціальній сферах та через не­обхідність послідовно здійснювати реформи, яких потребує модернізація.

5. Авторитарно-консервативні, метою яких є збережен­ня усталеної соціальної нерівності, нехтування ліберальним розумінням прав і свобод, обмеження політичної участі насе­лення.

Різноманітність типологій та класифікацій політичних си­стем свідчить про багатомірність політичного світу.

 

§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології

Політична багатоваріантність світу є нічим іншим, як про­явом внутрішнього закону самозбереження загальнолюдської цивілізації; зростання її стійкості та життєздатності відбувається саме на основі розширення цивілізаціиного різнома­ніття. Саме в цьому розмаїтті закладається культурно-по­літична самобутність народів світу.

Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, до­цільно проаналізувати особливості її структурних компо­нентів: інституційного, регулятивного, функціонального, ціннісного і комунікативного. Політичні системи держав Азії та Близького Сходу є надзвичайно цікавою і непростою соціально-політичною матерією, складність якої визначена колосальним історичним досвідом, своєрідністю політичного буття, а також особливостями сучасного розвитку цього гео-політичного об'єкта.

Ще на початку XX ст. у багатьох азіатських країнах фак­тично існували так звані «традиційні» суспільства з рудимен­тарною політичною системою, в якій панували феодально-станові, династичні або кастові, кланові, а іноді й родові політичні форми і відносини, що ґрунтуються на ієрархії соціального походження, домінуванні клерикалізму в політичній сфері. Досить низькою залишалася міра дифе­ренціації політичних інститутів і функцій, вони були пере­плетені чи інтегровані з неполітичними соціальними інститу­тами — церквою і релігією, культурою, ритуалами і тра­диціями, традиційною мораллю; індивідуальний політичний інтерес у традиційних суспільствах залишався слабко розви­нутим, як і міра політичної активності індивідів.

Надбання політичної незалежності колишніми азіатськи­ми колоніями, або зміцнення суверенітету цих країн, стиму­лювало пошук нових напрямів і форм розбудови й удоскона­лення своєї національної держави та політичної системи в цілому за допомогою так званого політичного розвитку. Як­що в цілому політичний розвиток трактують як ріст здат­ності політичної і правової системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціально-політичних цілей і вимог, то для азіатських країн, що розвиваються, особливо актуаль­ним стало створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективні канали діалогу між урядом, політич­ною елітою і населенням.

Отже, критеріями-показниками модернізаційного розвит­ку в азіатському регіоні світу можна вважати:

— утворення (чи відтворення) сучасних інститутів та інших елементів політичної системи і права в межах стан­дартів доби XX ст.;

— здійснення структурної диференціації цих інститутів, передусім за функціональним навантаженням;

— здатність політичної системи країни до сприйняття інновацій і, водночас, до мобілізації ресурсів влади заради са­мозбереження;

— формування тенденції державного стимулювання різ­них форм політичної участі громадян;

— оволодіння публічними політиками не лише керівними державними посадами, а й «політичними ролями»; просуван­ня до рівноправності й рівної відповідальності всіх суб'єктів політики перед законом1.

Відомо, що як процес політичний розвиток здійснюється у трьох можливих версіях інтенсивності: модифікації, модер­нізації і трансформації. Уявляється, що політичний розвиток азіатських держав, і зокрема країн Близького Сходу, в XX ст. відбувався переважно шляхом політичної модернізації.

1 Пантин В. И. Циклы и волны модернизации как феномен социального развития. — М., 1997; Чилкот Рональд X. Теории сравнительной политологии: В поисках парадигмы. — М., 2001. — С. 315-320.

Політична модернізація азіатських країн являла собою процес наближення окремих фрагментів політичної сфери чи політичної системи в цілому до сучасних форм і зразків по­літики, до рівня більш високого і досконалого розвитку. Фак­тично, вона свідчила, що у політиці й праві відбуваються про­цеси «осучаснення», тобто опанування нових моделей і стан­дартів політичного життя. Політичною модернізацією після Другої світової війни були охоплені ті країни Азії та Близько­го Сходу, що в процесі розвитку переходили від архаїчних політичних структур (властивих переважно колоніям) до су­часних політичних інститутів і форм, освоювали нові техно­логії влади та державного управління і в такий спосіб звільня­лися від рудиментарних залишків у політичній сфері1.

Об'єктивною основою політичної модернізації в Азії, як і в будь-якому регіоні, виступала реальна цілісність світу і люд­ства у глобально-політичному аспекті, взаємозалежність різ­них частин планети — континентів, субрегіонів, країн та на­родів. Суб'єктивні фактори модернізації країн Сходу є більш специфічними і формувалися під впливом різноманітних (не­рідко суперечливих) мотивів — завоювання, національного звільнення, захисту національної ідентичності, політико-культурної (чи етнічної) асиміляції, секуляризації (або десе-куляризації); пізніше — політики «якісного стрибка» у тем­пах індустріалізації, технологізації та інформатизації, праг­нень підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства тощо.

Залежно від певного історичного періоду, народу, типу його культури, пануючої еліти чи домінуючої ідеології змінювались як методи, так і «гасла» політичної модернізації: скорення вар­варів; цивілізаторська місія; «християнізація язичників»; «ісламізація невірних»; деколонізація та розбудова суверенної держави; експорт «світової революції», демократизація політики і лібералізація економіки, ремісія ринкових відносин та ін.

Кризисы режимов и конституционная модернизация // Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. — М.: ГУ ВШЭ, 2002. — С. 220-233.

Huntington S. P. The third ware: Democratization in the Late Twentieth Cen­tury. — Norman, L., 1991.

Якщо використати підхід С. Хантінгтона щодо розвитку традиційних суспільств2, то можна стверджувати, що най­більш помітними тенденціями політичної модернізації XX ст. в азіатських країнах є:

— «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігій­них, етнокультурних інститутів єдиною світською політич­ною владою;

— виділення нових функцій політичної системи і, відпо­відно, спеціалізація політичних структур (наприклад, демо­нополізація державної влади і вертикальний її розподіл на три самостійні гілки; виникнення інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та ін.);

— поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різноманітних груп традиційних суспільств;

— істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;

— зростання кількості політичних норм і традицій відпо­відно до вимог нового режиму влади чи політичної системи.

У сучасній доктрині західної порівняльної політології є поширеною характеристика «незахідного» політичного процесу, який описав американський політолог Люсьєн Пай на підставі принципових відмінностей у політичних орієнтаціях і поведінці населення певних країн та регіонів світу. У статті «Незахідний політичний процес» він виокре­мив сімнадцять особливостей, за якими політичні процеси у східних суспільствах відрізняються від аналогічних на За­ході:

1. У незахідних суспільствах сфера політики чітко не від­ділена від сфери громадського і приватного життя.

2. Політичні партії претендують не стільки на репрезен­тацію інтересів визначених політичних груп, скільки на ви­раження ідеологізованого чи клерикального світогляду, або на представництво «способу життя».

3. У політичному процесі домінують так звані політичні кліки і «клани».

4. Характер політичних настанов населення країни такий, що припускає значну монополію верхівок політичних угрупо­вань у визначенні стратегії і тактики в політиці.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть до влади, часто виступають як революційні рухи, намагаючися підірвати легітимність правлячої верхівки у державі.

6. У політичному процесі немає необхідної інтеграції та взаємодії серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної системи комунікаційних зв'язків.

7. Масштаби рекрутування нових суб'єктів та елементів по­літики для виконання політичних ролей дуже значні (масові).

8. Для «незахідного» політичного процесу типовим є різке розходження у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Консенсус щодо узаконених цілей і засобів політичної дії є несуттєвим і неміцним.

10. Незважаючи на інтенсивність та поширення політич­них дискусій у суспільстві, вони мало пов'язані з прийняттям державно-політичних рішень і майже не впливають на них.

11. Політичні ролі фактично підмінюються владними поса­дами в органах держави; властиво також сполучення і за­міщення «ролей» у політиці.

12. Реальних організованих «груп інтересів», що мають спеціалізовані функції, немає, або вони не здійснюють істот­ного впливу на політичний процес.

13. Національне керівництво цих держав часто змушене апелювати до недиференційованої громадськості (за підтрим­кою чи мобілізаційно).

14. Через неконструктивний характер «незахідного» по­літичного процесу лідери цих держав дотримуються більш визначених поглядів і ведуть більш послідовну політичну лінію частіше на зовнішній арені, ніж у внутрішній політиці.

15. Емоційні та символічні аспекти політики (гасла, ідеа­ли, догми, ритуали) відтискують на другий план раціональні

пошуки розв'язання загальних проблем і конкретних питань соціального життя.

16. Великою залишається роль харизматичних лідерів.

17. У політичному процесі ігнорується «роль» так званих «політичних брокерів».

Фактично, «незахідний» політичний процес постає об'єк­тивним змістом функціонування політичних систем, діалогу влади і суспільства у більшості країн континентальної Азії та Близького Сходу1. Отже, «незахідними» за своєю політичною ментальністю є ті народи людства, що вже давно вийшли з-під прямої колоніальної залежності, але й досить специфічно прямують до сучасних форм політики.

Їх політичні системи продовжують випробувати на собі пресинг світових центрів економіко-політичного суперницт­ва, проте водночас вони своїм чином впливають на політичну картину світу. Так, за свідченням А. Тойнбі, сліди конфу-ціанської системи, що нараховує понад дві тисячі років, вияв­ляються й у житті пореволюційного Китаю2; а Ф. Фукуяма до­водить, що під впливом своєї культури японці «перетворили майже до невпізнанності західний капіталізм і політичний лібералізм» Тому слід враховувати, що політичні системи Сходу не здатні й не налаштовані розвиватися шляхом не­вправного нав'язування нехристиянським культурам суто «західних» зразків цивілізації; це стимулює глобальний «конфлікт цивілізацій», який сьогодні гостро виявляється у практиці політичної взаємодії Сходу і Заходу, зокрема му­сульманських країн зі США та деякими західноєвропейськи­ми державами.

1 Салмин А. М. Политический процесе и демократия // Социально-полити-. ческие науки. — 1991. — № 6; Ильин М. В. Идеальная модель политической модернизации и пределы ее применимости. — М., 2000; Мелешкина Е. Ю. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа. — М.: ВЕСЬ МИР, 2001. — С. 235-255.

2 ТойнбиА.Д. Постижение истории. — М.: Прогресс, 1991. — С. 282.

3 Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. — 1990. — №3. — С. 141.

Модернізація політичних систем азіатських і близькосхід­них держав безпосередньо була пов'язана з особливостями розбудови їхніх правових системи у той же період. Певного поширення в цьому регіоні світу отримала романо-германсь-ка (кодифікована) система права. Так, Туреччина епохи Тан-зимату (почалась у 1839 р.) для модернізації своєї системи права використала як зразок європейські кодекси; до війни 1914 р. вона ще зберігала вірність мусульманській традиції в праві, але з кінця 1920-х pp. Туреччина вже цілком належить до романо-германської правової сім'ї.

Арабські держави, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду в 1918 р. Оттоманської імперії, зберегли і посилили юридичні зв'язки з Францією. Однак вони не секу­ляризували своє право цілком, як це зробила Туреччина, тому на їхніх громадян, які сповідують релігію ісламу, поширю­ється мусульманське право. Специфічними є Ірак та Йорда­нія, в яких раніше дуже відчутним був вплив загального (пре­цедентного) права, однак після скасування британського колоніального мандату почалася поступова розбудова ко­дифікованої правової системи. Іран і Афганістан у 70-80-ті pp. XX ст. продемонстрували тенденцію повернення до мусульманського права в його майже чистому вигляді, що було обумовлене політичними цілями розбудови так зва­ної ісламської держави (клерикальної політичної систе­ми). Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати здавна перебували під досить сильним британсько-амери­канським впливом, але водночас активна торгівля нафтою сприяла розвитку їхніх зв'язків з країнами романо-гер­манської правової сім'ї. Через це у національному законо­давстві цих арабських країн можна виявити прямий чи опо­середкований вплив кодифікованої системи права, втім об­межений окремими правовими галузями1.

1 Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. — М.: Меж­дународные отношения, 2002. — С. 172-175, 193-195; Порівняльне право­знавство: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — С 180-209, 237-251.

Романо-германська правова родина мала певний успіх та­кож у Китаї, В'єтнамі та Північній Кореї; але незважаючи на перетворення, пов'язані з новим «ринковим» економічним курсом 1980-90-х pp., у цих країнах зберігається переважно кодифіковане законодавство. Тісні зв'язки з романо-герман-ською правовою сім'єю характерні також для кодифікованих правових систем Японії, Тайваню і Південної Кореї; тут пев­ною мірою розвинута й система судового захисту в сфері публічного і приватного права.

Іспанська колонізація свого часу призвела Філіппіни до за­лучення до романо-германської правової родини, але наступ­ні 50 років американської окупації перетворили філіппінське право на змішане. Правову систему Цейлону — Шрі-Ланки також можна кваліфікувати як змішану. Зрештою, в Індо­незії, ще після голландської колонізації, концепції романо-германської правової системи сполучаються як із мусульман­ським правом, так і зі звичаєвим правом (адатом), тому цю систему права прийнято вважати змішаною1.

Відомий західний політолог-компаративіст Чарльз Ф. Енд-рейн, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем, розглядав їх як певний спосіб вироблення і втілення у життя політичних рішень, тобто як засіб «виробництва політик». Так, він виокремлює чотири базові типи політичних систем: 1) народну (племінну); 2) бюрократичну авторитарну; 3) елітистську мобілізаційну; 4) у згоджу вальну. Оскільки ці типи розрізняються, головним чином, за культурним, струк­турним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ендрейна, становити сутність порівняльного аналізу2.

Давид Рене, Жоффре-Спиноза Камилла. Основные правовые системы совре­менности. — М.: Международные отношения, 1999. — С. 58-59, 307-377. Эндрейн. Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 19-26.

Народні (племінні) системи фактично є бездержавними соціальними спільнотами, в яких дистанція між правителя­ми і підданими є мізерно малою. Держави континентальної Азії і Близького Сходу, на наш погляд, переважно представ­лені іншими варіантами політичних систем.

В авторитарній бюрократичній системі держава здійс­нює суворий контроль за соціальними групами; матеріальні інтереси і моральні (у т. ч. політичні) цінності різко відділені одне від одного (Китай XIX — поч. XX ст., Японія до поч. XX ст., Індія до 50-х pp. XX ст., Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до сер. 1980-х pp., більшість монархій арабського світу).

За умов елітистської мобілізаційної системи політичне керівництво країни не розділяє матеріальні цілі, інтереси (ін­дустріалізація, електрифікація, ведення війни тощо) та ідео­логічні цінності, цілком же раціональним «мирським» зав­данням надається характер «священнодійства». Влада елітиських мобілізаційних систем представлена сильною дер­жавою і чітко керує політичною діяльністю народу; соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика політична дистанція (Китай 50-80-хрр. XX ст., Монголія до поч. 1990-х pp., Японія з поч. XX ст. до сер. 40-х pp., В'єтнам до кінця 1980-х pp., КНДР (Північна Корея) з кінця 1940-х pp., колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо).

Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель політики: держава має обмежені можливості контролю над самостійними соціально-політичними групами, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці. Лідери держави відкриті, більш доступні й опосередковуються со­ціумом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань виявляється у повній се­куляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а інколи й релігії від світської освіти (як у Японії після Другої світової війни, сучасній Індії, Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі).

Вбачається також, що розуміння механізмів функціону­вання азіатських політичних систем безпосередньо пов'язане зі специфікою типів і форм держави, які склалися там до кінця XX ст. Запропонована ще марксистською традицією формаційна типологія держав уже не цілком відповідає су­часним реаліям. Так, сучасна Японія, яку слід за цією типо­логією віднести до держав капіталістичного типу, фактично не має поміщиків-землевласників, чим істотно відрізняється від буржуазно-поміщицького Пакистану — також країни ка­піталістичного типу.

Саме тому в основу градацій сучасних держав Сходу політо-логи-країнознавці найчастіше кладуть соціальний характер влади та специфіку політичного режиму, звідси виділяють — демократичний, авторитарний і тоталітарний типи держави.

Демократичним ідеалам і механізмам політичної влади прагнуть відповідати (чи наблизитися до них) цілий ряд країн Азії та Близького Сходу — Японія, Ізраїль, Індія, індустріа­льно розвинені країни Індокитаю.

Однак і авторитарна держава цілковито може мати (чи декларувати) окремі зовнішні, формальні демократичні інститути, що закріплені законодавством, але на практиці слабо або фактично не реалізуються. Тобто, незважаючи на політичний плюралізм, кількість і міра впливу політичних партій обмежується; вибори можуть провадитися регулярно, але їх результати реально не відбиваються на політичному процесі; права особи і громадянина, що проголошені в законо­давчих актах, на практиці є обмеженими тощо. Авторитарні держави такого типу існують зараз в Індонезії, Пакистані, Йорданії, Таїланді та деяких інших азіатських країнах.

Тоталітарний тип держави в багатьох класичних її показ­никах до поч. XXI ст. мав місце в Іраку (до американської інтервенції), зберігся у В'єтнамі, Північній Кореї, а на рівні окремих політичних рудиментів — у Китаї та Монголії. Крім того, різновидами тоталітарної держави деякі державознавці вважають безпартійні теократичні режими, такі як в Об'єдна­них Арабських Еміратах (ОАЕ), Катарі, Ірані, а також повале­ний клерикально-політичний режим талібів в Афганістані та військові диктатури. Як і раніше, держава тут представляє собою цільний, партійно-державний апарат, часто корумпо­ваний з єдиною правлячою партією (чи Фронтом політичних сил), керівна роль якої закріплюється конституцією; правля­ча еліта відкрито панує як партійно-бюрократична номенкла­тура; голів держав іноді дарують повноваженнями незміню­ваних довічних президентів; вплив єдино дозволеної офіцій­ної ідеології (політичної чи клерикальний) фактично не обме­жений.

Зрештою, в аспекті порівняльного аналізу досить виразно про особливості модернізації політичних систем країн Сходу свідчить класифікація форм держави, що виходить зі змісту інститутів і механізмів державної влади, атрибутивних і спе­цифічних ознак державності. На цій підставі відомий держа-вознавець В. Чиркін виділяє три основні (генеральні) форми держав, що склалися в минулому та існують і у наш час: моно-кратичну, полікратичну і сегментарну1. Така градація, на наш погляд, найбільш чітко виявляє специфічні особливості функціонування державно-політичного організму азіатських і близькосхідних держав.

Монократична державна форма вирізняється високо цент­ралізованим (одноосібним) характером влади; вищі інститути держави забезпечують зосередження (концентрацію) її повно­важень і ресурсів у руках єдиного центру (органа, особи). Та­ким центром може бути і теократичний монарх, як у султанаті Оман, і колегія монархів (як Вища рада емірів семи частин фе­дерації в ОАЕ), і «довічні» президенти чи прем'єр-міністри (на­приклад, аятола в Ірані). Політична влада не вживає взагалі чи імітує демократичні методи управління; вона практично зак­рита для тиску з боку «зацікавлених груп», сама ж еліта влади — закрита, автаркічна, чисельно обмежена і рекрутує нових членів за критеріями і цензами «системи гільдій».

Чиркин В. Е.Госудефствоведение: Учебник. —М.:Юристъ, 1999. — С. 117-119.

Такі політичні режими країн Азії та Близького Сходу до­тримуються принципу ідеологічного монізму, відповідно у державі закріплюється однопартійність чи гегемонія однієї партії; нерідко роль клерикальної ідеології виконує релігія (іслам, буддизм). Об'єктивні фактори, що сприяють виник­ненню монократії як форми держави, пов'язані: перш за все, зі стійкою і тривалою історико-політичною традицією, інтег­рованою політичною свідомістю (консервативного типу) та низькою політичною культурою населення, як це склалося в абсолютних і напівабсолютних теократичних монархіях ряду мусульманських країн; по-друге — з екстремальними ситу­аціями в житті суспільства і держави, коли за умов слабкості «середнього класу» створюються ситуативні умови для узур­пації влади військовою, вузькопартійною чи релігійною елітою (як було в Афганістані та Іраку).

Монократична система державної влади трапляється як у країнах з високим рівнем економічного розвитку, з доміную­чою приватною власністю і ринковими відносинами (наприк­лад, Кувейт чи ОАЕ, в яких обчислюваний середній прибуток на душу населення від продажу нафти є не меншим, ніж у США), так і в досить бідних державах, економіка і громадське життя яких сильно етатизовані (одержавлені), як у Північній Кореї, В'єтнамі тощо.

Між тим, серед монократичних держав, що сформувалися в країнах Сходу, представляється доцільним провести упо­рядкування в силу очевидної політичної специфіки і виокре­мити деякі різновиди:

— теократична монократична держава — це тип, що склався у країнах мусульманського фундаменталізму (на­приклад, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, султанати Бруней і Оман тощо);

— мілітаристська монократична держава — формуєть­ся, коли державна влада належить військовій раді, партійній або релігійній еліті, що агресивно (експансіоністські) налаш­товані, а фактично може бути монополізована їх керівником, як в Іраку за часів правління Саддама Хусейна, Афганістані 1980-90-х pp., Камбоджі 1980-х pp., Сирії 1960-х — поч. 70-х pp., Лівії та Судані кінця 1960-х pp., Пакистані та деяких ін.);

— зрештою, монократичні держави тоталітарного чи «арабського» соціалізму. В ортодоксальній версії — це Пів­нічна Корея, В'єтнам, Китай до кінця 1980-х років; у версії панарабізму — Сирійська Арабська Республіка 1970-х — 90-х pp. на чолі з лідером партії ПАСВ(«Баас»), президентом країни Хафезом Асадом; Алжир 1960-х — поч. 90-х pp. під керівництвом партії ФНВ; Туніс у 1957-1987 pp. доби режи­му особистої влади президента Хабіба Бургіби; з 1977 р. Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джама-хірія), очолювана «лідером Революції 1 вересня» Муамаром Каддафі1.

Кожен із наведених різновидів може бути «прикритий» конституцією, парламентською оболонкою, існуванням ін­ших виборних органів, проте це не позначається істотно на ха­рактері й функціонуванні політичної системи.

Полікратична (багатовладна) форма держави, навпа­ки, характеризується демократичним поділом влади, роз­межуванням політичних функцій керування країною та виокремленням відповідних політичних «ролей», визна­ченою автономією адміністративно-територіальних чи політико-територіальних одиниць, достатнім розвитком місцевого самоврядування, демократичними методами і технологіями політичного режиму.

Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. член-корр. РАН М. В. Баглая и др. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — С. 748-802.

У полікратичній державі існує декілька легальних центрів влади: президент чи уряд, суди і парламент, органи консти­туційного і громадського контролю; регулярно й на правовій основі проводяться вибори; має місце багатопартійність, ідео­логічний плюралізм і партіципація громадян; права і свободи особи гарантовані й захищені; державна влада відкрита для діалогу з опозицією та тиску з боку різних «груп інтересів». Полікратична форма держави може скластись як при респуб­ліканській формі правління, так і при парламентській мо­нархії; вона сумісна з простою унітарною державою (Японія), зі складним унітарним устроєм, за наявності автономних ут­ворень (Ізраїль), а також з федерацією (Індія).

Така форма держави переважно утвердилася в індустріаль­но розвинутих, демократичних країнах Південно-Східної Азії і Близького Сходу, в яких «середній клас» має визначальний вплив на державну політику, там, де у влади стоїть так звана національна буржуазія, що зберегла свій демократичний по­тенціал і прагне виражати інтереси широких верств населен­ня. За полікратичної форми правління в країні найчастіше складається режим змагальної або соціопримирювальної демо­кратії. Американський політолог А. Лейпхарт до числа таких суспільств відносить Японію, Південну Корею, Тайвань, Ізраїль, а також Індію, суспільство якої він називає «багатоск­ладовим», а власне її демократичний режим — «суспільною де­мократією»'. На нашу думку, Гонконг, Сінгапур і Макао також еволюціонували до полікратичної форми держави.

1 Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное иссле­дование. — М., 1997. — С. 20.

Сегментарна державна форма — така структура політич­ного організму, що ніби складається із сегментів цілого; це проміжна форма між державами монократичного і полікра-тичного типу. Значною мірою вона має олігархічний характер і притаманна тим азіатським суспільствам, що живуть в умо­вах напівдемократичних режимів. У такому соціумі домінує порівняно велика верства станової чи економічної олігархії, але політична еліта, що очолює державу, є досить вузькою і може замикатися на одній вищій посадовій особі — прези­дента чи прем'єр-міністра (Єгипет, Туреччина, Індонезія, Пакистан, сучасні Сирія, Алжир, Туніс), або монарха (Йор­данія, Марокко, Кувейт, Бахрейн).

За такої форми у державі формується не соціопримирю-вальна система, а скоріше політичний режим обмежено змагальної демократії, дещо схильний до конфліктності. Державна влада лише частково відкрита для критики і тис­ку груп політичних інтересів; політичний плюралізм існує в обмеженому вигляді. Так, у ряді азіатських країн закон встановлює максимальне число дозволених партій: наприк­лад, в Індонезії — не більше трьох; інші — вживають за­ходів, що обмежують утворення нових партій (у Єгипті відмовляються реєструвати нові партії, якщо їхні цілі збігаються з уже існуючими).

Сегментарна форма держави припускає деякий поділ фун­кцій політичного управління між інститутами влади: консти­туція і парламент повинні існувати; у республіках президент має обиратися, а за умов монархії повноваження правителя дещо обмежені; вибори здійснюються під контролем держав­них посадових осіб; припускається також часткова автономія окремих адміністративно-територіальних одиниць і вибор­них місцевих органів влади.

Однак за цієї форми держави немає реального «балансу влади», політико-правових механізмів утримань і противаг. Це підтверджується політичним досвідом деяких країн Схо­ду, коли нерідко монарх дуалістичної монархії чи президент у президентській республіці концентрують найзначніші ресур­си влади і фактично очолюють верхівку її виконавчої гілки. Так, не лише з огляду на харизматичну популярність, але і че­рез відсутність законних обмежень щодо переобрання голови держави кілька разів підряд обирали президентами: Сухарто в Індонезії, Г. Абдель Насера в Єгипті, X. Асада в Сирії тощо, У політичному полі таких країн домінують авторитарні мето­ди керівництва, демократичні права і свободи громадян виз­наються у конституціях, але на практиці обмежені чи не за­безпечені реально.

Через різні суспільно-історичні чинники політичної модер­нізації в деяких країнах Сходу складалися неоднозначні різновиди сегментарної форми влади. Так, політична організація держави в Єгипті або Туреччині суттєво відрізняється від сегментарної форми, що існує в королівстві Таїланд, у ду­алістичних монархіях Йорданії, Марокко чи у конституцій­них монархіях Кувейту і Бахрейну. Тому, ймовірно, слід гово­рити про два її різновиди: порівняно ліберальну і більш авто­ритарну державу.

Отже, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем країн континентальної Азії і Близького Сходу та вивчаючи особливості модернізації владної сфери й інститутів держави, слід враховувати досвід їх політичної історії, специфіку по­літичних цінностей, оригінальність правлячих акторів, струк­тур і функцій на відміну від західних політичних систем.

 

Запитання для самоконтролю

1. Визначте принцип системного підходу до аналізу політичної сфери суспільства.

2. Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?

3. Як слід визначати сутність «політичної системи» в аспекті соціологічного підходу?

4. Яких суттєвих ознак набуває політична система в процесі свого формування?

5. Розкрийте зміст основних компонентів, які містить політич­на система: інституційного, функціонального, регулятивного, комунікативного, ідеологічного.

6. Які функції політичної системи виокремили американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл?

7. Як Г. Алмонд типологізує політичні системи за геополітич-ним критерієм та відмінностями політичної культури?

8. Які моделі політичної системи містить телеологічна кла­сифікація?

9. Здійсніть порівняльну характеристику політичних режимів тоталітаризму та авторитаризму.

 

Рекомендована література

1. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М., 1999.

2. Эндрейн Ч. Ф. Сравнительный анализ политической систе­мы, — М., 2000.

3. Журавський В. С. Політична система України: Проблеми ста­новлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999.

4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. — К., 1998.

5. Конституции государств Европейского Союза. — М., 1997.

6. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999.

7. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

8. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару­бежных стран. — М., 1996.

9. Пугачев В. П., Соловьев А. М. Введение в политологию. — М., 2002.

10. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 2000.

11. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.


Кирилюка

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.019 сек.)