АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Амвросій Метлинський (1814-1870)

Читайте также:
  1. Авторський міф України Тараса Шевченка (1814-1861)
  2. Біографії історичних діячів
  3. Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
  4. Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866)
  5. Книга о храме
  6. Левко Боровиковський (1806-1889)
  7. ЛІТЕРАТУРА
  8. Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
  9. Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі
  10. Романтизм (30-60 роки ХІХ століття) в українській літературі
  11. СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІ ПІСНІ. ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ ПІСЕНЬ. ЧУМАЦЬКА ПІСНЯ «ОЙ У СТЕПУ КРИНИЧЕНЬКА»

 

Серед набутку українських поетів-романтиків помітне місце, відзначаючись оригінальністю й змісту, й форми, посідає творчість Амвросія Метлинського. Саме в ній, супроводжувана багатством мотивів, сюжетів, колоритних образів, настроями туги й жалкування за минулим, знайшла грунтовну розробку тема колишньої козацької волі – тема, що стала вагомою складовою у формуванні поетичного образу України національним письменством першої половини ХІХ ст.

Амвросій Лук'янович Метлинський народився 1814 року в с. Сарах на Полтавщині. 1835 р. закінчив Харківський університет. У 30-х роках розпочав літературну діяльність, виступивши на сторінках харківських альманахів «Молодик» і «Ластівка». Основні його поетичні твори опубліковані у збірці «Думки і пісні та ще дещо» (1839) разом із вступною статтею «Заметки относительно южнорусского языка». Крім 28 оригінальних поезій, збірка містить української й російські переклади та переспіви з чеської, словацької, польської, сербської й німецької народної поезії та літерартури (уривки з Краледворського рукопису, Коллар, Челаковський, Міцкевич, Вітвіцький, Суходольський, Одинець, Маттісон, Кернер, Грюн, Уланд, Еленшлегер). У 1848 р. Метлинський видав «Южный русский зборник» (5 книг), де вміщені як власні твори (переробки із збірки «Думки і пісні та ще дещо»), вступна стаття «Правописание южнорусского языка, или наречия», так і твори тогочасних українських письменників із короткими біографічними даними. У 1852 р. Метлинський видав із своєю передмовою «Байки і прибаютки» Л. Боровиковського, а 1854 р. – фольклорний збірник «Народные южнорусские песни», до якого ввійшли записи М. Гоголя, М. Білозерського, Марка Вовчка та його власні.

Основою національної літератури, її самобутності письменник вважав історичне й сучасне життя народу, його мову і словесність. У своїх «Заметках относительно южнорусского языка» він відзначає красу й мелодійність української мови, вказує на її автохтонність та здатність виражати всю гаму почуттів і понять.

Критикуючи класицистичну літературу як таку, що займається тільки поверховим наслідуванням природи, не проникаючи в глибину духовної сфери життя, Метлинський говорить що поезія як суб'єктивне відображення об'єктивного світу творить новий світ в лоні дійсності з її «стихій», не абстрактні поняття про дійсне життя, а саме живе життя, відбиту в глибинах людського духу дійсність. У цьому зв'язку він підкреслює роль художньої фантазії, яка перетворює дійсність, творить свій власний світ із того, що дає їй реальне життя. Вказуючи на зв'язок літератури з архітектурою, музикою і живописом, він відзначає не тільки її самостійну роль, а й універсальний характер, оскільки література може відтворювати образи й поняття усіх видів мистецтв. Вказує він на нерозривність у поезії змісту і форми, говорить, що ідея художнього твору виражається не окремо, а має бути присутня (розлита) у самій тканині твору.

У своїй художній практиці Метлинський додержувався постулату Ф. Шеллінга про те, що народна міфологія є необхідною умовою і первинним матеріалом будь-якого мистецтва. Це, зокрема, проявилося в його творчості в уявленні про неперервність буття, в розумінні умовності межі між життям і смертю. Це положення базується на романтичному твердженні про тісний зв'язок органічної і неорганічної природи, про єдність усіх космічних сил. Як із зерна проростає нове життя, так із мертвої плоті, що зберігає живий дух, проростає майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у могилі живого духу предків – символ неперервної наступності поколінь. Суспільство й нація – об'єднання людей у часі, тих, які живуть, з тими, які померли, й тими, що мають народитися. Ця органічна єдність минулого, теперішнього й мабутнього простежується в поезіях Метлинського «Розмова з покійними», «Козачі поминки», «Кладовище». Це не просто цвинтарна поезія, не культ могили, потяг до містичного, а рефлексія філософської ідеї неперервності й невмирущості історичного життя нації. Пломінь національного буття не вмирає і в могилі й колись може бути знову включений в нову дійсність. Слід сказати, що саме ця ідея найповніше виражена у слов'ян у творчості Міцкевича і Шевченка.

Коли українські письменники 20-30-х років почували себе синами «общей отчизны» і ще не втратили просвітницької віри в поліпшення дійсності, сучасне національне життя є для Метлинського уособлення безрадісного животіння, деградації духу, занепаду й забуття рідної мови, історичної пам'яті, тоді як минуле – козацькі часи – є добою національної гідності, доблесті й волі. Щастя було тільки в колишньому «природному» житті прадідів. Дихотомія двох світів, двох епох у житті нації, протиставлення минулого й сучасного в історичній ліро-епіці Метлинського виступає не тільки ідеологічним, а й композиційно-естетичним принципом. Яскравий і величний світ козацьких часів, героїчні цілісні характери історичного минулого протистоять роздробленому «маленькому» світові сучасності, нікчемним буденним персонажам сьогодення. Ідеал суспільно активної, діяльної людини, риси позитивного героя – відданість інтересам України, хоробрість, здатність до самопожертви, патріотизм – уособлюють козаки, гайдамаки, народні співці-бандуристи як національні типи історичної України. Ключовим словом є козак, що як приклад для насілдування виступає в ореолі високої «оссіанівської» символіки. Поетичним символом, свідком героїчного минулого, як пізніше й у Шевченка, у Метлинського є козацька могила. Із смертю козака умирає цілий неповторний світ, сама історія України.

Утвердження в художньому слові цінностей героїчного минулого об'єктивно означало утвердження права України на національне відродження, пробуджувало в читача почуття національної самосвідомості як найбільшої етичної цінності, тугу за ідеалом суспільно активної людини, за сильними непересічними характерами – на противагу душевній млявості сучасників, позбавлених ідеалів і героїчного духу предків.

Активність поетичного почуття у Метлинського переважає ясність історичного погляду. Тема історичного минулого, часів козаччини як щастя і волі засвідчує в нього зв'язок не з історичними джерелами, а з народним епосом (думами, історичними піснями, переказами). Його твори, здебільшого позбавлені подійності, визначаються високим ступенем художнього узагальнення. Поетична ідея, що, як правило, не дістає історичної конкретики, нерідко переходить власне в поетичний мотив або ліричну рефлексію.

Поетична творчість Метлинського знаменувала рішучий відхід від вузько побутової проблематики і дрібнотем'я до проблем загальнонаціонального значення, до відтворення ширкомасштабних, епохальних колізій і образів.

Для поезії Метлинського характерне трагічне сприйняття світу; в майбутнє він дивився без надії на відновлення атмосфери славних історичних часів. Національно-патріотична тема, героїчна тематика забарвлена у нього в похмурі тони, насичена фантастикою потойбічного світу, таємниче пов'язаного з реальним сучасним життям.

Поезія Метлинського є поминальним плачем по свободі України, голосом громадянської туги, пророкуванням загибелі національного життя, мови. У своїй скорботній ораторській пристрасті вона нерідко досягає тональності біблійних інвектив і пророцтв («Смерть бандуриста», «Рідна мова»). Майже апокаліптична картина загибелі рідної мови асоціюється з настанням загальної німоти. Виступаючи як кара за відступництво, смерть національної культури асоціюється із загибеллю всього світу.

Контрастність сучасного життя в Україні з історичним минулим підкреслюється у Метлинського і наявністю реалістичних побутових зарисовок реальних картин дійсності, соціальної беззахисності та відчуженості людини, бідування народу («Дитина-сиротина», «Старець», «Глек»). У поезіях публіцистично-дидактичного та релігійно-моралізаторського планів (у деяких з них проявляється бурлескний стиль) поет різко засуджує вірність народним звичаям, традицім гостинності, нагадує, що Бог не забуває добрі діла («До гостей», «Ніч»). Про реальну життєву основу соціальних мотивів у творчості Метлинського певною мірою свідчать зізнання самого автора.

За відсутності в Метлинського інтимної любовної лірики у творах його наявні філософські роздуми про минуле й сучасне, поетизація природи, схиляння перед її вічними законами, що збуджують у людини високі почуття прекрасного, облагороджують її.

Домінантами поетичної творчості Метлинського в плані жанру є історична балада, в царині стилю – широке звернення до символіки, тісно пов'язаної з народнопоетичною стихією. Балади його, як правило, насичені похмурою фантастикою, персоніфікованими образами природних стихій, що виступають суб'єктами дії, присутністю в подіях долі, фатуму, що визначають життя людини і народу. Образна система їх відзначається високим ступенем художнього узагальнення і нерідко являє собою розгорнені метафоричні картини. Поетика балад, як правило, спирається на образи-символи, що представляють історичну Україну, її боротьбу із загарбниками (козак, гетьман, бандурист, козацькі могили, шабля, спис, кладовище та ін.). Експресивні, сповнені динаміки й руху образи, картини буйної природи (буря, грім, блискавка, пожежа, червоні заграви, степовий вітер) генетично пов'язані з художнім світом народної поезії (думи, історичні пісні, перекази, легенди).

Вивільнення від конкретики, звернення до широких узагальнень патетично-сугестивної монологічної мови (урочиста тональність, риторичні оклики й запитання, анафора), до ліризації епічної оповіді поклали у Метлинського початок народженню громадянської лірики, сповненої патріотичної символіки. Схильністю до загострення конфлікту, до лірико-психологічної тональності відзначаються побутові реалістичні вірші («Дитина-сиротина», «Старець»). У ліричних медитаціях, поетичних пейзажах та в стильовій тканині перекладів слов'янської поезії подибуються численні ремінісценції з народних пісень та народнопісенні стилізації (наприклад, використання форми народних голосінь у вірші «Зрадник»). Бадьорим ритмом народжуваного дня і народнпісенною інтонацією позначений вірш «Добридень!».

Крім помітного впливу в поетиці Метлинського народної пісні (стилізація, ремінісценція, образна стихія, загальна стильова тональність, цитація, фразеологія), його творчість позначена впливами творів російських, чеських, польських і німецьких поетів. Вступивши в літературу трохи раніше Т. Шевченка, Метлинський справив на нього позитивний вплив як в царині проблематики, ідеологізації історичного минулого, так і в виробленні поетичної символіки та жанру літературної балади.

 

Микола Костомаров (Iєремiя Галка) (1817-1885)

Людина непересiчної долi, величезної культури й освiченостi, iсторик i археолог, фольклорист i етнограф, поет i прозаїк, Микола Iванович Костомаров був насамперед працьовитою людиною й увесь свiй вiк провiв за письмовим столом i в архiвних пошуках документiв, якi давали йому змогу вiдкривати новi сторiнки у українськiй iсторiї. Вiн перший у той час звернувся до вивчення iсторiї України, що тодi, та, на жаль, i до недавнього минулого, вважалося недоречним. Саме М. I. Костомаров один з перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його iсторiї, активно вiдстоював думку, що творцями iсторiї є не царi та їхнi наближенi вельможi, а народ. Служiння народовi було головним змiстом життя i працi М. I. Костомарова. До цього необхiдно додати громадянську позицiю М. I. Костомарова, його антикрiпосницькi переконання, близькiсть до революцiйно-демократичного руху. Будучи одним iз засновникiв таємної полiтичної, антикрiпосницької i антицаристської органiзацiї – Кирило-Мефодiївське братство, вiн засвiдчив себе як передовий громадський дiяч свого часу.

Сучасна наукова громадськiсть цiлком справедливо ставить М. Костомарова поряд з визначними представниками вiтчизняної думки XIX столiття.

Як історик Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, запровадив до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їхніх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та інші педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.

Велика заслуга Костомарова у збиранні народної творчості, вивченні народних звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нового українського письменства.

Один із перших фахівців української літературної критики, який виробляв її науково-методологічні засади, Костомаров організував українську журналістику, видавав і популяризував твори українських письменників, насамперед Т. Шевченка, а також перекладав твори слов'янських і західноєвропейських літератур.

 

*** Лiтературна критика (грецьк. – судження) – вiдносно самостiйний вид творчої дiяльностi, спирається на практичний тип мислення задля поцiнування художньої своєрiдностi нових лiтературних творiв, їх естетичної вартостi, виявлення провiдних тенденцiй лiтературного процесу. Зважаючи на здобутки теорiї та iсторiї лiтератури, обслуговуючи поточний лiтературний процес, лiтературна критика традицiйно вважається складником лiтературознавства. Лiтературна критика дає специфiчне «знання лiтератури», відмiнне вiд «знань про лiтературу», якi виробляє лiтературознавство (теорiя лiтератури, iсторiя лiтератури). На вiдмiну вiд звичайного читача критик «мову чуття перекладає на мову розуму», свої враження, смаковi оцiнки «пiдводить пiд якiсь вищi принципи» (I. Франко), аргументуючи їх, i в такий спосiб розгортає власнi враження в логiчнi судження, що претендують на статус загальнозначимостi. Цьому сприяє те, що у структуру досвiду лiтературного критика входить система фiлософсько-естетичних, теоретичних та iсторико-лiтературних знань, якi опосередковують дiю його естетичного смаку, практичнi навики аналiзу, iнтерпретацiї рiзних текстiв. Крiм того, критик-професiонал володiє необхiдним арсеналом методiв i методичних процедур осмислення лiтератури, системою лiтературно-критичних жанрiв. Лiтературна критика цiлковито зорiєнтована на потреби поточного лiтературного процесу, тому звертається переважно до творiв своїх сучасникiв, а твори попередникiв, якi є предметом насамперед iсторiї лiтератури, розглядає крiзь призму актуальних суспiльних потреб. Лiтературна критика – засiб регулювання i корекцiї лiтературного процесу, спiлкування письменникiв з читачами. Основна суспiльна функцiя лiтературної критики – регулятивна, яка пiдтримується i забезпечується як нормами i кодивiкованими правилами, так i громадською думкою провiдної освiченої верстви. Основнi жанри лiтературної критики: рецензiя, проблемна стаття, оглядова стаття, лiтератуний портрет, есе, фейлетон, пародiя, ювiлейна промова, некролог, монографiя, дискусiйна стаття, лист-звернення до письменника, дiалог тощо. Лiтературна критика активно функцiонує в органiчному зв'язку з журналiстикою, спецiальною пресою, тому її часто характеризують як рiзновид публiцистики, породженої рефлексiєю з приводу мистецтва.

 

Чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових і художніх напрямів, тематики й проблематики, в освоєнні нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення тощо.

Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ'яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсуном, І. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію.

Народився М. I. Костомаров 16 травня 1817 року у селi Юрасовка Острозького повiту Воронізької губернiї. Так вже розпорядилася доля, що побачив свiт вiн крiпаком. Його мати, Тетяна Петрiвна Мельникова, була пiдневiльною помiщика Iвана Петровича Костомарова. I хоч через три мiсяцi пiсля народження сина помiщик одружився з своєю крiпачкою i вона таким чином стала вiльною, малий Микола лишався крiпаком. Очевидно, Костомаров-старший збирався з часом уладнати цю недоречнiсть, але не встиг. У червнi 1828 року трапилась трагедiя – батько Микола Iванович загинув вiд рук своїх лакеїв. I вiдразу ж на маєток зазiхнули його родичi, двоюрiднi брати Ровнєви, якi не збиралися вiдпускати малого Миколу з крiпацької залежностi. Та пiсля складних переговорiв, коли мати вiддала братам частину належної їй вдовиної спадщини, вони, захопивши 14 тисяч десятин землi i крiпакiв, погодились дати Миколi вiльну.

Пiсля втрати чоловiка Тетяна Петрiвна вiддала сина до приватного Воронезького пансiону. Але тут вiн пробув недовго. Ще до пансiонного навчання Микола навчився грамоти i перечитав багато книг з бiблiотеки батька, улюбленими книгами якого були твори Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших вiльнодумцiв. Їх читав i Микола Костомаров. У 1831 роцi мати влаштувала його у Воронезьку гiмназiю. Читання книг Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших енциклопедистiв XVIII столiття не минуло для Миколи Костомарова марно. Вiн пройнявся духом просвiтительства, прагненням глибше пiзнати iсторичне минуле свого краю. Очевидно, це й спонукало його пiсля закiнчення гiмназiйного навчання вступити у 1833 роцi до Харкiвського унiверситету, який на той час уже мав значнi академiчнi традицiї як у навчаннi, так i в науцi. Тут остаточно визначився його вибiр – iсторiя.

Вiн сам починає писати. Вже на початку 1838 року пiд псеводнiмом Iєремiя Галка виходить його перший твiр «Сава Чалий». Показово, що написаний вiн був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом. А через рiк свiт побачив збiрник «Українськi блади», потiм – збiрник «Вiтка», трагедiя «Переяславська нiч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-лiтнього юнака це був немалий доробок, який засвiдчував про народження нового таланту.

У цей час починає формуватися i його талант iсторика. Пiсля закiнчення у 1837 роцi унiверситету Микола Iванович вступає до Кiнбурзького драгунського полку юнкером. У мiстi Острозьку, де стояв полк, вiн одразу ж розшукав архiв, де зберiгалися справи колишнього козачого полку з часiв його заснування. Майже все лiто просидiв вiн над козацькими матерiалами i склав за ними iсторичний опис Острозького слобiдського полку.

Про прагнення до поглибленiшого вивчення iсторiї свiдчить i написав Костомаровим дисертацiї. Вiн обрав тему «О причинах и характере унии в Западной России». В нiй вперше було узагальнено матерiали про аморальнiсть православного духовенства, про владолюбство i жадобу патрiархiв, якi не вiдрiзнялись у цьому вiд пап. Дисертацiя була видрукувана, i вже був призначений її захист. Та, як на бiду, з нею побажав ознайомитись харкiвський архiєпископ Iнокентiй Борисов. Вiн настiльки був вражений її змистом, що доповiв про неї мiнiстру освiти С. С. Уварову, а той зажадав, щоб на неї зробив вiдгук професор М. Г. Устрялов, вiдомий як своїми офiцiозними працями з iсторiї Росiї, так i своєю прихильнiстю до уваровської теорiї офiцiальної народностi («православ'я – самодержавство – народнiсть»). I той, звичайно, дав рiзко негативне заключення. Захист заборонили.

Невдача з дисертацiєю хоча й боляче вплинула на Костомарова, проте не змогла звернути його з обраного шляху. Вiн обирає нову тему дисертацiї – «Об историческом значении русской народной поэзии» i, успiшно захистивши її 13 сiчня 1844 року, отримує ступiнь магiстра iсторичних наук. Його все бiльше й бiльше захоплює проблема українського козацтва.

I коли йому було запропоновано мiсце вчителя гiмназiї в Ровно, залюбки їде туди. Там вiн вiдвiдує Берестечко, мiсце битви Хмелницького з польскою шляхтою, записує перекази мiсцевих людей. Вiдвiдує Почаїв, Кременець, зустрiчається з простим людом, все бiльше i бiльше задумуючись над його долею. Згодом його призначають вчителем Першої київської гiмназiї, i вiн переїздить до Києва.

Перебування у Києвi стало для Костомарова визначним етапом у його життi i дiяльностi. Тут вiн знайомиться з одним iз видатних iсторикiв, фiлологiв i фольклористiв М. О. Максимовичем, чиїм збiрником «Малоросссийские песни» вiн так захоплювався, тут 28 травня 1846 року на засiданнi вченої ради Київського унiверситету його одноголосно обирають ад'юнтк-професором кафедри росiйської iсторiї, тут приходить до нього перше кохання, тут вiн знаходить друзiв i однодумцiв: М. Гулака, В. Бiлозерського, О. Марковича, О. Навроцького, за участю яких у груднi 1845 року була створена таємна полiтична, антикрiпосницька органiзацiя – Кирило-Мефодiївське товариство. Програмнi положення товариства були викладенi в «Книзi буття українського народу», «Статутi Слов'янського товариства св. Кирила i Мефодiя» та у вiдозвах «До братiв-українцiв», «До братiв великоросiян i полякiв».

«Книга буття», «Статут» товариства та iншi його документи написав Костомаров. У них йшлося про пропаганду iдеї визволення i єднання слов'янських народiв, яка все бiльше i бiльше захоплювала членiв товариства. Їм почав «...уявлятися федеративний устрiй як найщасливiша течiя суспiльного життя слов'янських нацiй. Усi слов'янськi народи бачилися об'єднаними мiж собою у федерацiї – подiбно до стародавнiх грецьких республiк чи Сполучених Штатiв Америки – з тим, щоб усi перебували в мiцних зв'язках мiж собою, але кожна щоб свято зберiгла свою автономiю... В усiх частинах федерацiї передбачались однаковi основнi закони i права, однаковi одиницi мiри, ваги, однаковi монети, вiдсутнiсть митниць i свобода торгiвлi, загальне скасування крипаччини й рабства в будь-якому виявi, єдина центральна влада, яка вiдала б стосунками поза союзом, вiйськом i флотом, але повна автономiя кожної частини стосовно внутрiшнiх установ, внутрiшнього управлiння, судочинства i народної освiти...» Єднання на засадах рiвностi i братства – ось головна iдея товариства. Воно мало намiр заснувати школи з викладанням рiдною мовою, видавати книжки i посiбники для «простого народу» i таким чином пiднести рiвень української мови до мiжнародного значення, коли не лише свiтова iсторiя, а навiть i точнi науки викладатимуться українською мовою.

Коли наприкiнцi травня 1845 року до Києва пiсля закiнчення Академii мистецтв у Петербурзi прибув Т. Г. Шевченко, вiн просто не мiг не познайомитися з членами Кирило-Мефодiївського товариства i не стати його активним членом. I хоча не все подiляв вiн у висунутiй програмi, але її антикрiпосницька та антицаристська спрямованiсть, її намiри об'єднати слов'янськi народи на демократичнiй основi були для нього близькими.

У цей час i познайомилися М. I. Костомаров та Т. Г. Шевченко. Дружба цих двох по-своєму великих людей сама по собi варта уваги.

Прикро, але тривалий час дружбу М. I. Костомарова i Т. Г. Шевченка намагалися показати такою, що вона була недостойною великого поета. При цьому зовсiм не бралися до уваги нi їхнi спiльнi антикрiпосницькi переконання, нi любов до простого народу, нi глибока повага один до одного...

У березнi 1847 року за доносом провокатора Петрова товариство було розгромлене. 13 березня М. I. Костомаров повiдомив Т. Г. Шевченку про його затвердження, а 28 числа цього ж мiсяця, якраз перед днем весiлля, його затримують i вiдправляють до Петербурга, де вже був заарештований Гулак. На Українi були заарештованi й iншi члени товариства: Посяда, Маркович, Андрузький, Тулуб, Бiлозерський, Навроцький, Кулiш. Всiх їх також доставили до Петербурга. Не знаючи про всi цi подiї, Т. Г. Шевченко поспiшав до Києва, 5 квiтня при в'їздi у мiсто на правому березi Днiпра до нього пiдiйшли жандарми... Поета теж вiдправили в Петербург.

М. I. Костомаров пiсля року перебування в Петропавловськiй фортецi був висланий на адмiнiстративне поселення в Саратов.

Ще на слiдствi, коли вiн перебував у казематi III вiддилу, Т. Г. Шевченко, який теж там був, побачив з-за грат наподвiр'ї пригнiчену горем його матiр, яка приїхала до сина у царську столицю. Так народився вiрш «М. Костомарову», у якому поет хвилююче, з душевним болем писав про матiр свого друга.

Так вийшло, що саратовське заслання Костомарова (1848-1859 рр.) виявилося для Костомарова вельми плiдним. Цьому, очевидно, сприяло не лише його прагнення до наукової працi, а й близьке знайомство з М. Г. Чернишевським, мiсцевою iнтелiгенцiєю, яка спiвчутливо ставилась до Костомарова i його творчих пошукiв.

Саме у Саратовi М. I. Костомарову вдалося завершити свою, можна сказати, найкращу iсторичну монографiю «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яка пiсля видрукування її в «Отечественных записках» згодом в доопрацьованому варiантi вийшла окремим виданням пiд назвою «Богдан Хмельницький». Тут же були пiдготовленi й iншi iсторичнi працi – «Бунт Стеньки Разина», «Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I», «Могильные предания», «Должно ли считать Бориса Годунова основателем крепостного права?», тощо.

У 1859 роцi М. I Костомаров повернувся iз заслання. З цього часу i до 1862 року вiн працював ординарним професором Петербурзьского унiверситету. Цей перiод його життя надзвичайно багатий на особистi знайомства. Цьому сприяли ерудицiя автора, оригiнальнiсть його мислення, величезнi лекторськi здiбностi, якi одразу ж були оцiненi студентами, котрi влаштовували справжнi овацiї кожнiй його лекцiї. Та його слухачами були не лише студенти, а й колеги-iсторики, лiтератори, чиновники. Особливу приємнiсть для М. I. Костомарова складали тi хвилини, коли на лекцiї приходив його сподвижник по Кирило-Мефодiївському товариству Т. Г. Шевченко, який пiсля пiдневiльної десятилiтньої солдатчини повернувся у 1858 роцi до Петербурга.

М. I. Костомаров продовжує виступати з лекцiями, працює над iсотричними працями, видає разом з петербурзькими українцями журнал «Основа», у якому, крiм нього, друкували свої твори Т. Шевченко, С. Руданьский, Марко Вовчок, Л. Глiбов, iсторики М. Максимович, О. Лазаревський та iншi.

У 1862 роцi Микола Iванович змушений був подати у вiдставку, але своєї наукової подвижницької роботи не кинув, а вiддався їй ще з бiльшим запалом. За двадцять останнiх рокiв свого життя вiн написав понад 200 праць, серед яких такi значнi монографiчнi дослiдження, як «Северорусские народноправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка», «Ливонская война», «Вече и вечевое устройство в Древней Руси», «Смутное время Московского государства», «Последние годы Речи Посполитой», «Начало единодержавия в Древней Руси», «Руина» та iншi.

Працi М. I. Костомарова – це енциклопедiя знань, характерiв, життєвих доль визначних i простих людей, якi виявили себе в iсторiї.

У 70-80-х роках Костомаров брав активну участь і в громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекті заснування вільного університету, підтримував модне тоді захоплення жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів Т. Шевченка, виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою «Киевской старины». 1862 р. розпочав видавати серію популярних книжок для народного читання (припинено у зв'язку з Валуєвським указом). Він одвідує місця історичних подій в Україні, Росії, Литві, бере участь в археологічних з'їздах у Києві й Тифлісі, в травні 1864 р. здійснює поїздку за кордон. 1864 р. Костомарова обрали професором Харківського університету, але як «українофіла» до викладання не допустили. Незважаючи на погіршення стану здовор'я (особливо 1875 р.), Костомаров закінчує 1885 р. видавання 12 томів «Актов Южной и Западной Росии», збирає матеріали для написання історії України, переробляє й доповнює свою магістерську дисертацію та починає її друкувати («Об историческом значении русского песенного народного творчества»). Постійно звинувачуваний в українофільстві та сепаратизмі, знаходить певну підтримку серед членів українського товариства, що склалося тоді в Петербурзі (П. Чубинський, О. Русов, П. Мартинович, Д. Мордовець та ін.).

1875 р. по смерті матері до Костомарова в Петербург переїздить А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стає дбайливою помічницею свого непрактичного й хворого чоловіка. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 р., похований у Петербурзі на Волковому кладовищі.

 

*** Валуєвський циркуляр

Таємне розпорядження Росiйського уряду вiд 20 липня 1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором був мiнiстр внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєв, вiдомий своїми антиукраїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мiрою iнспiрований росiйськими полiтичними колами, публiцистами, якi звинувачували (часто пiд впливом польської шовiнiстичної преси) українськi нацiонально-культурнi сили у революцiйнiй пропагандi, полiтичному сепаратизмi, зв'язках з польським повстанням, у намаганнях створити «окрему» лiтературу, в «передражнюваннi» народної, тобто росiйської, мови. Зсилаючись на те, нiби «бiльшiсть малоросiв самi доводять, що нiякої малоросiйської мови не було, нема й бути не може i що нарiччя їх, вживане простолюддям, є та сама росiйська мова, тiльки зiпсована впливом на неї Польщi», Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою шкiльнi пiдручники, науково-популярнi працi, релiгiйнi видання, що спричинило закриття недiльних шкiл, переслiдування дiячiв освiти i культури. Дозволялося друкувати лише твори художньої лiтератури, якi пiддавалися жорстокiй цензурi. Навiть у середовищi росiйського iмпереського чиновництва Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Наступним етапом дискримiнацiї українського другу став Емський указ («Указ Юзефовича») 1876.

 

З іменем Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов'язано початок нового етапу – перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури.

Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв'язок життя природи й морально-духовної сутності людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть зв'язку людини з природою можна зрозуміти тільки стягнувши в часи міфологічного мислення, у природи фольклорних образів-симовлів.

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення об'єктивно слугувала утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці «Славянская мифология» наближався до міфологічної школи).

Однією з найголовніших ознак народності літератури, за Костомаровим, є мова, оскільки вона представляє не освічену верхівку, яка нею не говорить, а народні маси. Вона є формою вираження їхнього світобачення, морально-етичних і естетичних уявлень.

Як літературний критик Костомаров оцінює твори не тільки з погляду народності чи відповідності мовно-ентографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Він уловлює внутрішній взаємозв'язок обставин і характерів, застерігає від типової для просвітницького реалізму логічної заданості характерів усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспільну суть характеру в художньому творі, він зауважує, що характер героя не має виступати рупором ідей автора, а мусить складатися об'єктивно в конкретно-історичних обставинах.

Відбиваючись протягом багатьох років від звинувачень у сператизмі, Костомаров, з одного боку, підносить свій голос проти національних утисків українського народу, його мови й культури, називає Емський акт «варварським законом», а з іншого – поділяє намір царського уряду «зробити нашу спільну російську мову літератури й освіченого суспільства єдиною мовою народу на всьому обширі імперії». Українською мовою як простонародною можна користуватися тільки для поширення короткої священної й церковної історії, катехизису, уривків із повчань отців церкви, житій святих, для пояснення богослужіння. Усе це потрібно масам «замість повістей, комедій, віршів». Українська мова необхідна для початкової освіти. Саме на цьому грунті виникає в нього намір приєднатися до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».

 

*** Емський указ

Розпорядження про заборону друкувати в Росiйськiй iмперiї будь-якi книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, пiдписане 1876 Олександром II в нiмецькому мiстi Емсi, де вiн вiдпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активiзацiєю українського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на ранiше розiсланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло активну дiяльнiсть Пiвденно-Захiдне вiддiлення Росiйського географiчного товариства, в якому об'єднали свої сили науковцi Надднiпрящини. Експедицiя пiд керiвництвом П. Чубинського зiбрала величезний фольклорно-етнографiчний матерiал, опублiкувавши його в 6 томах, вийшли зiбранi i поясненi В. Антоновичем i М. Драгомановим «Iсторичнi писнi українського народу», розпочав свою дiяльнiсть М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистiв», у вiдповiдь на якi було створено комiсiю, до складу якої увiйшли мiнiстр внутрiшнiх справ Тимашов, мiнiстр освiти Толстой, шеф жандармiв Потапов, помiчник куратора Київського шкiльного округу Юзефович. Вона пiдготувала проетк указу, яким передбачалося:

1) не допускати ввезення до iмперiї будь-яких книжок i брошур українською

мовою без спецiального дозволу Головного управлiння у справах друку;

2) заборонити друкування українською мовою оригiнальних i перекладних

творiв, за винятком iсторичних документiв i художнiх творiв, якi дозволялося друкувати тiльки росiйським правописом i пiсля розгляду рукописiв у Головному управлiннi у справах друку;

3) заборонити українськi вистави i друкування українських текстiв до нот. За

словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбiльших слов'янських народiв».

Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Мiжнародного конгресу лiтераторiв у Парижi 1878 й у Вiднi (разом з М. Павликом) 1881, але вiн залишався чинним аж до 1905, коли пiд впливом неодноразових звертань громадськостi України i за рекомендацiєю спецiальної комiсiї Росiйської Академiї наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого манiфесту царя. У Надднiпрянськiй Українi почала з'являтися україномовна преса, лiтературно-мистецькi журнали, але з початком першої свiтової вiйни всi вони знову були забороненнi.

 

Збірка М. Костомарова «Українські балади» - своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.

Балади Костомарова у згаданій збірці тематично близькі до побутових балад Л. Боровиковського і цим відрізняються від історичних балад А. Метлинського з їхньою дихотомією минулої історичної слави й сучасного занепаду суспільного життя і духу народу. У них немає виняткових характерів і обставин. Це здебільшого побутові драматичні ситуації в середовищі звичайних людей.

Народна поезія стала не тільки важливим формантом нових жанрів, а й нового стилю в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади». Це проявляється, зокрема, в автологічній природно-подійній послідовності, хронікальності баладно-пісенної оповіді, в розгорнених пісенних паралелізмах, у перифразах, у прямих пісенних цитаціях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символічних кліше. Серед останніх образи-символи: туман на синьому морі; стежка, якою ходила мила; ворон-вісник, кінь-вісник і свідок смерті вершника. Знаходимо народнопоетичні поняття-кліше: сира земля, красні літа, сизий голуб та ін., персоніфіковані звертання персонажів балад до явора, верби, вітру, дощу, птахів, коника тощо. Загалом, оволодівши головними засобами стилізації народної пісні, її композиційними ходами, образною мовою, ритмікою, Костомаров, однак, не позбувся ще характерних для тогочасної української літератури рецидивів бурлеску. Вірш його інколи збивається з ритму, стилізації надмірно розтягнені й позбавлені органічності та природності народної пісні.

Найголовніше в новій збірці – поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.

Поява рефлективної лірики – типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з'являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з'являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

Костомаров у збірці «Вітка» робить крок від епічної описовості балади й імперсональності народнопісенних стилізацій до інтимізації суб'єктивної форми лірики до аналізу психологічного стану особистості. У розвитку української романтичної поезії не було, по суті, нове явище, оскільки в таких попередників Костомарова, як Боровиковський і Метлинський інтимної лірики не було.

В інтимній ліриці Костомарова відбилося як особливості його характеру, так і вплив загальної романтичної концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це – сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси – неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.

Покровителем кохання є найвища животворна сила – Бог. Християнська благосність богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в повній гармонії з народнопоетичними засобами малювання ідеального кохання з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання – явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з'єдналися шлюбом, з'являється вірш «Восени – літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».

На схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб'єктної лірики з її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління українських романтиків типовим було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих тем, що іноді радикально змінювало звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».

Ідея рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв'язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. Їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.

Коли для історичної ліро-епіки Костомарова характерні спогади-роздуми, безпосередньо не співвіднесені з нинішнім станом України, то в громадянській ліриці («Спить Вкраїна та руїни...») поет наближається до ідеологічних формул про минулу славу України й нінішню «руїну», суголосних творчості М. Маркевича, А. Метлинського, Т. Шевченка. Ми бачимо ту саму поетизацію святої дідівщини-старовини, славних гетьманів, козацької слави й могил, образ «сердешної небоги» - матері України, ту саму за «вольною волею» національну тугу, яка «усю землю криє».

Українські поети-романтики другого покоління, до якого належить і Костомаров, у своїй ліро-епіці перебували переважно на «зовнішній», відстороненій позиції щодо персонажа, внаслідок чого авторська мова у них є адекватною мові персонажа. Вони не створили вагомий образ ліричного героя як організувального центру суб'єктних форм вираження авторської свідомості. Поетичний світ Костомарова, на відміну від Шевченка, не об'єднаний образом самого автора. Костомаров виступає здебільшого як епік, схильний до творення зорових образів-картин, а не до безпосереднього виявлення авторської позиції.

Суб'єктні форми, як і в Метлинського, представлено в Костомарова порівняно слабо. Власне, автор виступає в інтимній та громадянській ліриці, яка немислима без розгорненої суб'єктної форми. Однак жанрові форми суб'єктного вияву й на рівні героя досить звужені: елегія, медитація, менше – інвектива. При цьому інтимна лірика рідко звертається до сьогочасного живого почуття; це, як правило, переживання-спогад, рефлексія, осмислення минулого.

Дуже слабко виражене й багатоголосся в ліро-епіці, суб'єктні форми «я» і «ми», майже відсутній народний оповідач, що значною мірою пояснюється й жанровим складом поетичної творчості (балада, пісенна стилізація), її малими формами. У рефлективній ліриці Костомарова домінує внутрішній монолог, без авторських емоційно-оціночних спалахів та оцінкових характеристик.

Просторово-часова картина поетичного світу Костомарова характеризується космічністю, розімкненістю на весь видимий і невидимий світ, на вічний міфічний світ і містерійний час майбутнього. Символічна насиченість часу сягає від швидкоплинного явища й моментальної думки, переходу від весняного цвітіння до смутку осіннього вмирання, до по-філософському осмислюваного протистояння вічного в часі та неосяжного в просторі космічно-небесного (ідеального) скороминущому й тлінному земному.

Поєднання міфічного й конкретно-історичного часу не вступає в суперечність, оскільки час міфу для його хранителя є вічним, а отже, й сьогоднішнім. Поєднання вічного міфічного часу й сьогодення надає в ряді поезій Костомарова статусу вічного й самому явищу. Звідси – притчевість, параболічність у змалюванні явища, яке, залишаючись конкретно-історичним, набуває статусу типологічного, вічного. У широкосяжній природі хронотопу Костомарова, в наявності «свого» й «чужого» театрів дії чи їх паралельності, у поверненні в далеке минуле, у виході в невідоме (не обмежене простором і часом) майбутнє відбився відхід мистецтва від наївно-еміпричної концепції подійного часу, його лінійності до стереоскопічності.

Перенесення центру просторово-часових координат у внутрішній світ героїв, звернення до пам'яті персонажа як до внутрішнього простору зображуваних подій тісно пов'язувалося з розвитком ліриці поета, в його медитаціях, де процес осягнення сутнісних закономірностей буття, загадковості людської долі немов повертав саму медитацію до її історичних витоків – релігійних переживань.

Серед версифікаційних засобів, якими найбільше користувався поет, утверджуючи їх в українській поезії, - багатство ритміки й метру (численні переходи в межах одного твору, що стало звичайним явищем для Шевченка), відсутність регулярної строфіки, наявність коломийкового вірша, який нерідко чергується з говірним, використання гекзаметра. Великого поширення набули в нього хореїчні метри (чотиростоповий, шестистоповий, семистоповий), характерні для народної поезії (історичні пісні, співанки-хроніки). Костомаров запровадив до української поезії п'ятистоповий ямб, часто вживаний у другій половині ХІХ ст. Багато поезій у нього написано білим віршем із широким застосуванням переносу, що надає творові епічної плавності.

Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. У ліро-епіці поет широко використовує анафору, амебейні композиції, апострофу, емоційну градацію, різноманітні повтори й паралелізми.

Хоча Костомаров і виступав проти «кованих» слів в українській поезії, він сам є автором досить вдалих неологізмів, які розширювали образну місткість епітета (круглоокий птах, вітряна тінь, щиро-блакитне море, срібронога дівчина, хитромовні речі, людоїдна війна та ін.).

Тиранія і свобода, підступність і прямодушність, зрада і вірність громадянському обов'язку – типові дихотомічні пари, характерні для художньої творчості Костомарова. У різних аспектах (залежно від конкретних історичних умов) вони наявні й в усіх його драматичних творах.

Наукове сумління Костомарова-історика, його глибокі знання та об'єктивність забезпечують стереоскопічність і художню переконливість бачення життя.

Історичні романи, повісті й оповідання М. Костомарова посідають помітне місце в російській та українській літературі не тільки своїми художніми якостями, а й глибоким, вірогідним відтворенням історичних епох, характерів, побуту, вірністю історичній правді.

Микола Костомаров виявив себе як активний учасник громадсько-культурного життя, визначний письменник, вчений і публіцист, на працях і творах якого виховалося не одне покоління діячів вітчизняної культури. Виступаючи як поборник суспілного прогресу, головною дійовою силою якого він бачив народні маси, як непримирений ворог самодержавного деспотизму, пропагандист демократичного федералізму, єднання вільних слов'янських народів, Костомаров великою мірою прислужився консолідації демократичних сил усієї колишньої Російської імперії. Обстоюючи права українського народу на самостійне історичне життя і вільний розвиток національної культури, він (за всіх його вимушених хитань) займає почесне місце в пантеоні діячів української культури минулого, які (кожний в міру своїх сил) наближали сьогоднішній день вільної, незалежної України.

 

«Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич

 

Період національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30-50-ті роки ХІХ ст., тобто охоплює час від початку діяльності «Руської Трійці» до творчого дебюту її основоположника Ю. Федьковича.

У першій половині ХІХ ст. в Західній Україні, насамперед у Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово.

Наприкінці ХVІІІ ст. західноукраїнські землі опинилися під владою єдиної держави – Австрійської монархії: Східна Галичина – з 1772 р., Північна Буковина – з 1774 р. (Закарпатська Україна, або, за тодішньою історичною назвою, Підкарпатська Русь, перебувала в складі Австрії ще з кінця ХVІІ ст.). Формування національної самосвідомості західних українців ускаднювалося тим, що вони належали до неповної – в межах Австрійській імперії – нації, являючи собою тільки частину українського народу, більшість якого перебувала під владою іншої держави – Росії.

Вагомими для національно-культурного пробудження Західної України були передумови у сфері «верхньої» культури – й національної, й інонаціональних. Загальний культурний рівень краю живили польські, німецькі та угорські освітні осередки, літературно-художні й наукові видання у Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших містах; до культурно найрозвиненіших міст Австрійської імперії належав Львів. У 1784 р. тут було засновано університет, завдяки якому Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва.

Проте власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою, у Львівському університеті – німецькою й латинською. У народних школах переважали польська (у Східній Галичині), румунська (у Північній Буковині) або угорська (на Закарпатті) мови. Поодинокими національно-релігійними (греко-католицькими) осередками освіти були у Львові далекі від прогресивних ідей часу духовна семінарія (заснована 1783 р.) і Ставропігійський інститут, який мав власну друкарню й видавав церковнослов'янською та українською книжною (слов'яно-руською) мовами релігійну літературу, букварі, праці й тексти, що стосувалися давньогрецької культури (в інституті розвивалася елліністика).

На цьому тлі вирізнявся Руський інститут (Studium Ruthenum) – тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою.

Джерела постання нової української літератури на західноукраїнських землях – у преромантичних віяннях. Їхні найхарактерніші ознаки – інтерес до своєї, «руської», історії, етнографії, захоплення манускриптами й давніми книгодруками, фольклором, невтомна, дедалі ширша пропаганда народної поезії як джерела естетичної насолоди, творчого натхнення й неперевершеного, на думку тогочасних популяризаторів, взірця для художної літератури. Преромантичний рух був спрямований проти диктату шкільного класицизму, який відбивав ідейні погляди й художні смаки переважно вищого духовенства.

Фольклористичний рух 30-40 роках на західноукраїнських землях готував грунт для романтичної літератури.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання «Руська Трійця» - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Їхня діяльність немислима без тих внутрішніх, галицько-руських, передумов, про які йшлося вище. Але самих цих чинників було недостатньо для національного пробудження у Східній Галичині – воно почалося й розвивалося в атмосфері слов'янського відродження, на яке орієнтувалася «Руська Трійця» та яке чинило значний вплив на неї (з художніми й науковими творами слов'янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 р., й у приватних колекціях).

Найвідчутніші інспірації на галицьку культурну молодь були чеських «будителів» - Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й особливо Я. Коллара, чиї поема «Дочка Слави» (1824) та стаття «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і говірками (1836), позначені впливом преромантичних поглядів Гердера, захопили молодих ентузіастів. Вагилевич навіть переклав українською мовою окремі сонети з «Дочки Слави». Певним збудником фольклористичних зацікавлень і творчої діяльності «Руської Трійці» стали чеські збірки (як згодом стало відомо, - не автентичних фольклорних творів, за які вони видавалися, а підробок під народну поезію) «Краледворський рукопис» (1818) і «Зеленогорський рукопис» (1819) В. Ганки та Й. Лінди. М. Шашкевич й І. Вагилевич навіть переклали окремі твори з них українською мовою.

На початку 30-х років «Трійця» виявила інтерес до збірника «Народні сербські пісні» (1824) та наукових розвідок провісника сербського відродження В. Караджича, до праць словенського філолога-славіста В. Копітара й польських учених – істориків Й. Лелевеля, М. Стрийковського, І. Б. Раковецького, Я. С. Бандтке, мовознявця С. Лінде, до поетичних творів А. Міцкевича й Ю. Словацького. Їх захопила й поетична та прозова творчість «української школи» в польському романтизмі (С. Гощинський, Ю. Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура), причому М. Шашкевич переклав рідною мовою уривок з поеми С. Гощинського «Канівський замок».

Для становлення нової української літератури на західноукраїнських землях характерні складні взаємозв'язки різних ідейно-художніх тенденцій. Основою літературного розвитку став пафос національно-культурного відродження, що зумовило панування романтизму в синкретичній ідейно-художній системі, у якій співіснували також тенденції просвітницького реалізму та сентименталізму. Історичні умови на Західній Україні поклали до життя притаманний літературам поневолених націй патріотичний варіант романтизму. Його настрій виявився в загалом бадьорому, закличному тоні творчості молодих літераторів.

Шашкевич та його побратими закликали молодих «синів Русі» усвідомити власну національну ідентичність і гідність («Русин я си зроду, тим ся величаю...»), повернутися обличчям до своєї історичної батьківщини («Бо Русь – край наш, наша мати»), згуртуватися в боротьбі за її національне відродження, просвітити «руський» ум і прищепити «руському серцю» любов до «муз» - тобто нових, переважно романтичних художньо-естетичних віянь, що домінували в тогочасному європейському літературному процесі й у слов'янському відродженні. Творці «Сина Русі» орієнтувалися на такі характерні парадигми романтичного художнього мислення, як культивування «народного стилю», фольклоризму, ентографічного побутописання, утвердження національно-патріотичних почуттів, пробудження історичної пам'яті, поетизація народу, його звичаїв та обрядів, національної історії, рідної природи, самовираження автономної особистості, увага до індивідуальної людської долі. Ця романтична збірка сама була, таким чином, прикладом реалізації отого задекларованого в її програмовому вірші «До синов Русі» невідомого нам О. Г. заклику «защіпити» «в руськім серцю» любов до нового віршотворення, нової словотворчості.

Учасники «Сина Русі» залюбки використовували народнопісенні жанри, мотиви, образи, прийоми, римомелодику, народні фразеологізми; серед віршів збірки подибуємо літературну обробку місцевої народної легенди (анонімний «Хрестец камінний край Любачева»), героїко-романтичну баладу, створену шляхом оригінального переосмислення народнопетичного матеріалу, зокрема фольклорної балади драматично-побутового плану («Дума» М. Шашкевича). Певне суголосся з рефлексійністю народнопісенної лірики вловлюється у вірші «Молитва хлопця» О. Глинського.

Після невдачі з «Зорею» Шашкевич, Вагилевич і Головацький на її основі впорядкували новий альманах – «Русалка Дністровая», уклавши його з народних пісень, власних оригінальних творів, перекладів сербських пісень та уривків із «Краледворського рукопису», статей літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. Цю збірку Головацькому пощастило опублікувати в Будині наприкінці 1836 р. (на титульній сторінці альманаху дата – 1837), в обхід львівської цензури, за допомогою Г. Петровича, сербського громадсько-політичного та культурного діяча. «Русалка Дністровая» стала першим опублікованим фольклорно-літературним альманахом західноукраїнських літераторів.

Ідейно-художньою основою творчості «Руська Трійця» вважала фольклор як історично правдиве відображення життя народу, вираження його «руської душі». Діячі «Руської Трійці» ставили народну поезію вище за тогочасну галицько-українську літературу, що розвивалася в річищі шкільного класицизму. Народним вважався фольклорний твір або близький до нього. Вміщені в «Русалці Дністровій» українські історичні пісні про козацтво, про боротьбу проти іноземного поневолення, пісні про кохання, зразки народної обрядової лірики, а також переклади фрагментів з «Краледворського рукопису» і сербських пісень, покликані були представити самобутній «народний стиль» як основу нової літератури.

Головною ознакою народності в літературі «Руська Трійця» вважала народну мову. В руслі романтичної абсолютизації мистецтва орієнтація робилася на народнопоетичну, а не на живу розмовну мову. Та важливо, що діячі «Руської Трійці» в своїй творчості орієнтувалися не лише на галицький мовний діалект, а й на мову основної маси українського народу, вживану у фольклорі та літературі Наддніпрянщини. Саме поняття народної мови М. Шашкевич та його романтичні однодумці розуміли як невіддільне від поняття «духу» народу. Тим-то створити літературу народною мовою означало разом із мовою ввести в письменство її носія – народ.

Оскільки в історичній концепції «Руської Трійці» головною дійовою особою вважався народ, між історією і фольклором ставився знак рівності. Історія трактувалася побратимами як розвиток у певних національних і тільки частково соціальних відносинах, родинно-побутових стосунках «народного руху» (при цьому історичний час уявлявся лише частиною сакрального, християнського, часу, вічності). Сучасний народ вони трактували як наступника попередніх поколінь, життя яких вважали прикладом для наслідування. У дусі романтизму «Руська Трійця» дивилася на сучасність із позицій ідеалізованого минулого.

Творці й упорядники «Русалки Дністрової» з успіхом використали народну мову й український алфавіт («гражданський» шрифт), вказали на єдність українського народу, закликали до спільної слов'янської діяльності проти гнітючої атмосфери цісарського абсолютизму. В альманасі вони представили творчість простолюду, підтримали народний протест проти гноблення («Олена» М. Шашкевича, «Мадей» І. Вагилевича), вийшли на рівень інтернаціональних зв'язків із всеслов'янським культурно-прогресивним рухом (ідея всеслов'янської єдності відбилася й у оригінальних віршах, і в перекладах з інших слов'янських мов).

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.026 сек.)