АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Онтологія соціального

Читайте также:
  1. II. Поняття соціального процесу.
  2. В) становлять зміст соціального захисту безробітних.
  3. Види соціального забезпечення.
  4. Визначте зміст соціального конфлікту – 15 б.
  5. Діяльність як основа соціального буття людини.
  6. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів
  7. Медичне обслуговування — одна із форм соціального забезпечення.
  8. Наймані працівники та їх об’єднання як суб’єкти соціального партнерства
  9. Обєкти нарахувань та утримань до фондів соціального захисту
  10. Об’єкти та суб’єкти управління. Види соціального управління
  11. Органи соціального партнерства в Україні.

Люди як об'єкти і суб'єкти суспільного буття характе­ризуються не лише індивідуальними ознаками і якостя­ми, а й мають загальнозначуще — соціальне — зумовле­не обставинами їх суспільного існування: умовами мате­ріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. По­стає питання суспільної природи соціального. Як правило, соціальним вважають усе те, що характеризує співісну­вання людей і що є відмінним від їх природної, біологіч­ної основи. Виникає воно як системна характеристика, ін­тегральний ефект безпосередньої чи опосередкованої вза­ємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе.

Взаємодія, діяльність об'єктивно притаманні людям. Як живий організм вона є системою, якій властиве праг­нення до збереження своєї цілісності, до самовідтворення, Що реалізується тільки в процесі діяльності з її внутрі­шнім і зовнішнім виявом.

Внутрішній аспект діяльності охоплює функціонуван­ня всіх елементів структури живої системи в їх взаємо-

Філософія і суспільство

Основні засади філософського розуміння суспільства...

зв'язку як єдиного цілого. Порушення внутрішніх функ­ціональних зв'язків має межі, за якими настає руйнування цілісної системи, втрата внутрішньо притаманного праг­нення організму до використання негентропних (невідно­влюваних) ресурсів, асиміляція яких організмом дала б змогу йому протистояти дії об'єктивного закону ентро­пії (зміни, перетворення). Джерелом таких ресурсів є зо­внішнє середовище, з яким безпосередньо пов'язаний дру­гий -— зовнішній аспект діяльності. Це насамперед про­цес оволодіння речовими та енергетичними ресурсами зовнішнього середовища, які потрібні для підтримання життя, постійного відтворення організму як цілісної си­стеми. За відсутності цих ресурсів або з появою чинни­ків, що унеможливлюють їх засвоєння організмом, неод­мінна дія закону ентропії спричиняє його загибель. То­му людина змушена наповнюватись зовнішнім і пере­ливатись у зовнішнє, щоб підтримувати своє буття. А діяльність - - це внутрішньо властива риса людини не лише як живого (біологічного) організму, а і як біосоціо-духовної цілісності.

Річ у тім, що людина стає суб'єктом дії, діяльності лише за наявності потреб -- об'єктивної необхідності щодо за­безпечення своєї життєдіяльності енергією, інформацією то­що. Як складна «діяльна цілісність», вона характеризуєть­ся системою потреб, які поділяють на вітальні (фізіологіч­ні) — властиві будь-кому живому, і антропологічні (власне людські), що полягають у безпеці та самореалізації (А. Ма-слоу, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні).

Людині властиве вроджене почуття неспокою, «доко­рінного занепокоєння», основою якого, на думку К. Хорні, є потреба у безпеці. Найсильніші пристрасті людини поро­джуються потребами її існування, одночасною належніс­тю до живої природи й перебуванням поза нею. Людина, усвідомлюючи сама себе, трансцендує (виходить за власні межі) все своє життя, зауважував Е. Фромм, а з іншого боку, перебуваючи «всередині природи», підпорядкована її диктатові та змінам. Але, незважаючи на це підпоряд­кування, вона трансцендує природу, оскільки їй бракує не-рефлекторності тварини, що й робить тварину частиною природи. Людина відчуває своє прилучення до жахливого конфлікту: вона — бранець природи, але вільна у своєму мисленні; вона — частина природи і водночас, так би мо­вити, її примха. Це усвідомлення самої себе зробило лю­дину чужою в світі природи, відокремленою від усіх, самот­ньою і переповненою страхом, від якого вона постійно прагне звільнитися, до того ж не стільки теоретично, як своїм буттям, відчуттями і діями.

Спочатку, намагаючись досягти єдності, звільнитися від страху самотності й невідання, людина робила спробу пове­рнення до своїх витоків — до природи, тваринного життя через своєрідне «зняття» набутого «людського», власне, «ви­вільнення» від людських ознак -- розуму й самоусвідом­лення. Ці спроби тривали сотні тисяч років, що засвідчують перші форми релігійно-міфологічних вірувань. Та з часом людина прагне досягти гармонії не поверненням, а через всебічний розвиток усіх своїх потенцій і сил, людяності, що досягається значною мірою задоволенням потреб у саморе­алізації. А це є нічим іншим, як становленням особи у світі, виявом її творчих можливостей власними зусиллями.

Потреба в самореалізації як свідчення духовної актив­ності людини є синкретичною і задовольняється системою взаємопов'язаних потреб (спілкування, пізнання, самопі­знання тощо), які так чи інакше стосуються самосвідомос­ті як детермінанти цієї системи потреб.

Людина виокремлює світ своєї особи як особливу єд­ність від предметного світу, що не обмежується звичай­ним спогляданням, а передбачає й конкретну дію. Тому самосвідомість — це динамізм буття й активне його са-мовідображення для повнішої реалізації того, що є сутніс­тю людини. Цей внутрішній динамізм і породжує необ­хідність виходу індивіда за межі власного «Я», взаємодію з предметним світом і особливо з іншими людьми. Адже вся культура людства ґрунтується на комунікації та спів­робітництві між індивідами. За словами Гайдеггера, лю­дина є не лише «буття у світі», вона, по суті, «буття з інши­ми». На користь такого судження свідчить те, що «Я» за народженням, а отже й по суті, є результатом втілення зв'язку батька й матері, що «Я» як жива істота джерелом свого існування має те, що біологи називають «амфімік-сією» (взаємопоєднання двох). І ця онтологічна залежність «Я» від інших істот в особі батьків далеко не завершуєть­ся актом народження, а тільки розпочинається ним. Бо не лише в крові людини й надалі житимуть життєформуючі сили її батьків і старших поколінь, але і зовні її подальше формування продовжується в сім'ї через спілкування з подібними собі. Фактичне і духовне дозрівання здійсню­ється тільки в лоні цілого (сім'я, колектив, нація, держава), триваючи протягом усього життя.

Духовний капітал, яким живе людина і який стано­вить її єство, у своїй першооснові не є надбанням уособ-

Філософія і суспільство

леного і замкненого в собі «Я», а успадкований і набу­тий тільки через активне спілкування: душевні потен­ції внутрішнього життя людини реалізуються значною мірою тільки через обмін інформацією. Подібно до то­го, як фізичне життя можливе тільки через живлення, постійне включення в себе предметів і явищ навколиш­ньої природи, так і духовне життя здійснюється лише завдяки спілкуванню, через кругообіг духовних елеме­нтів, спільних для всіх людей.

Людина і відчуженість — явища, що виключають од­не одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людсь­кими силами, бути беззахисним, неспроможним актив­но впливати на навколишню реальність. Такий стан по­роджує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звід­си, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з найглибших потреб людини — потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чо­му в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейербах, сутність полягає не в ній як мо­ральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскіль­ки зв'язок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сут­ність, слід пізнати і сутність цих зв'язків. За словами К. Ясперса, «істина є те, що нас сполучає, і — в комуні­кації містяться витоки істини. Людина знаходить у сві­ті іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єд­нання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в само­волі, в замкненій самотності»1.

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Школо Аббаньяно (1901 —1990) запровадив тер­мін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідар­не співтовариство людей, в якому формується людське «Я». У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878—1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізна-

^Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 442.

Основні засади філософського розуміння суспільства...

ється лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила -- індивід, і термітник — колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина — її «Я» — виникає лише після того, як буде покінчено з будь-якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пі­знає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні -- лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тіль­ки вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатознач-ніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам сус­пільства, які й здійснюють регулювання його зовнішньо­го аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціону­вання індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спіл­кування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх жит­тя як суспільного. Людину як носія суто соціальних яко­стей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндиві-дуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тоб­то особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації — засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і ціннос­тей, необхідних для його успішного функціонування в су­спільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких люди­на набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточен­ня індивіда: сім'я, сусіди, дошкільні установи, школа, засо­би масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи пев­ні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтеграль­ний, який і визначає місце в суспільстві конкретного ін­дивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціаль­но-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях таін.). Ста-

Філософія і суспільство

тус може бути приписаним і набутим, природним і профе­сійно-посадовим.

Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зу­силлями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюєть­ся етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зу­силлями самої людини (наприклад, професор, письмен­ник, відомий актор). Природний статус передбачає сут­тєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчасті­ше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соці­альне, економічне, виробниче становище (директор, бан­кір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспіль­ство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна рольсукупність дій, які мусить виконувати особа, ма­ючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються п'ятьма основни­ми прикметами:

- емоційна: одні ролі потребують емоційної стрима­ності, інші — розкутості;

— спосіб одержання: одні приписуються, інші — заво­йовуються;

- масштаб: частина ролей сформульована і чітко об­межена, інша — розмита, невизначена;

— формалізація — дія в межах установлених правил або довільно;

— мотивація — спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття по­в'язана особа, визначають її соціальне походження (напри­клад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкрет­ної соціальної групи певною мірою впливає на її поведін­ку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і пере­більшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники од­них соціальних груп були заздалегідь атестовані як «про­гресивні», а інші — «консервативні».

Основні засади філософського розуміння суспільства.,

Такі перебільшення є безпідставними, адже буття ко­жної людини -- надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є ви­ключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіоло-гічні особливості, що зумовлюють її здатність до засво­єння певних соціальних програм, до трудової діяльнос­ті та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні пе­реваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність лю­дини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні під структури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природ­ні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціаль­ною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціаль­ні умови, якими б вони не були, не можуть усунути гене­тичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.

При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її вну­трішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутнос­ті людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрід­но відокремленого душевного життя; тільки за таких об­ставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й немож­ливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, по­треби, одні й ті ж обов'язки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна людина може цілком свідомо мати певну соціальну позицію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спільнотою й приймати її як «свою», незважаючи на те, належить вона насправді до цієї гру­пи чи ні.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей сус­пільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи пев­ними групами у процесі спільної діяльності, які виявля­ються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразни­ком певних соціальних якостей.

Філософія і суспільство


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)