АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Література. Абизов В. Є., Кремень В. Г.Політичні рішення: механізм прийняття

Читайте также:
  1. Використана література
  2. Вопрос№15: Розвиток полемічна література та книгодрукування в XVI - першій половині XVII ст.
  3. Додаткова література
  4. Додаткова література
  5. Додаткова література
  6. Додаткова література
  7. Додаткова література
  8. Додаткова література
  9. Додаткова література
  10. Додаткова література
  11. Додаткова література
  12. Додаткова література

Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичні рішення: механізм прийняття. — К., 1995.

Афанасьев В. Г. Научное управление обществом. Опыт системного иссле­дования. — М., 1973.

Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.

Бюрократия как феномен власти и управления. — К., 1989.

Восленский М. Номенклатура: Господствующий класс Советского Союза. — М., 1991.

Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.

Князев В. М. Соціальна технологія та управління політичними процесами в Україні. — К„ 1995.

Марков М. Технология и эффективность социального управлений. — М.,1982.

Пастернак-Таранущенко Д. Три типа управления и перспективы полити­ческих партий в Украине // Подтекст. — 1996. — № 4, 5, 6 (8, 9,10).

Попов Г. X. Эффективность управления. — М., 1985.

Райт Г. Державне управління. — К, 1994.

Сиренко В. Ф. Власть — интересы — управление. — К., 1991.

Цветков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. — Харків, 1996.

ЯнгС. Системное управление. — М., 1972.


6.2. Політичні технології

Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від під­готовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політични­ми технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важ­ливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки мо­ральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу.

Мистецтво забезпечення необхідного результату в політичній участі та діяльності

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність)сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досяг­нення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, ма­теріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рі­шення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характе­ром політичного процесу, який охоплює найрізноманітні­ші види політичної діяльності в межах конкретної полі­тичної системи. Серед них — політична участь, яка має



Прикладна політологія


Політичні технології



 


на меті формування в процесі політичної діяльності пев­них позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонуван­ня як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосу­ються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політи­ки). Серед перших найпоширеніші технології завоюван­ня (виборчий процес як комплекс спеціальних техноло­гій) та утримання влади. Індивідуальні технології вико­ристовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, чле­нами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю ди­скутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індифе­рентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багать­ма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рі­вень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:

— рядові громадяни (об'єкт політики, політичних
процесів);

— рядові громадяни, опосередковано залучені до по­літичної практики як члени профспілок, виробничих ко­лективів тощо;

— громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;

— громадські, політичні діячі, які активно займають­ся практичною політичною діяльністю;

— професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

— політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебіль­шого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популяр­ність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочат­ку. Мотиви визначають мету і програму політичної дія­льності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовира­ження, самореалізації, визнання, свободи, самозабез­печення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалеж-


ні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльнос­ті суб'єкта політики, передбачити її результат, слід ува­жно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політич­ної орієнтації.

Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід)певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспі­льства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні сло­весно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її со­ціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групо­вої орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий ви­бір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуаль­ний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політич­ної активності.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — дина­мічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індиві­дуально-психологічний.

Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємо­залежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в су­спільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно


       
   
 
 

 

Прикладна політологія

використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засо­бів масової інформації, зростання ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особли­во в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибо­ру бере особистісні психологічні якості (вроджені, набу­ті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею «авторитарної особистос­ті». На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональ-ними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні пере­ваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової («середовищної») ідентифікації. Наприклад, людина мо­же ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує.

Характерними виявами групових психологічних іден­тифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. На­ціональна чи націонал-державна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним її ва­желем є прагнення націй, етносів до незалежності.

Політичний вибір здійснюється на основі певних цін­ностей. Для одних домінуючими є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрун­туватись на особистісних цілях й інтересах.

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб'єктів, яку називають політичною участю.

Є декілька концепцій політичної, передусім електо­ральної, участі.

Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожню­вати з логічною поведінкою). її прибічники вважають,


Політичні технології 469

що людина намагається досягти максимального результа­ту за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль.

Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній ді­яльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або висхідною політичної соціалізації.

Психологічна школа. її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й уста­новки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи.

Інституціональний підхід. На думку його прибічни­ків, політична участь залежить не від конкретних психо­логічних характеристик особистості, її соціального стату­су, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здій­сненні контролю за їх доцільністю; політичних кампані­ях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях гро­мадянської непокори (війнах, революціях); діяльності по­літичних партій, різноманітних громадських об'єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його грома­дян, інших суб'єктів політики.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вмін­ня вивчати й аналізувати об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особли­востей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних пар­тій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.

Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — встановленням відповідних полі­тичних відносин між суб'єктами політики, які часто ма­ють протилежні запити та інтереси, судження і спряму­вання активності.

Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як су-


470 Прикладна політологія

купність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

Залежно від характеру поведінки учасників політич­ного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідов­ників, лідерів громадської думки. Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своє­му авторитету, соціальному статусу тощо. Активісти ви­ступають посередниками між лідерами і тими, хто їх під­тримує. Вони впливають на рядових учасників політич­них дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають різний сту­пінь політичної, соціальної активності, в цілому підтри­мують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чіт­ко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній бо­ротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери гро­мадської думки своєю не стільки організаторською дія­льністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.

Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відобра­жає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і по­літична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил.

Політична участь не лише забезпечує реалізацію ін­тересів і запитів громадянина в процесі політичної діяль­ності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, форму­вання політичної культури, громадянської позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політич­ного режиму, певних політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики.


Політичні технології 471

Особливості використання індивідуальних та загальних політичних технологій

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними дія­чами, загальні - колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобіст­ськими групами, громадськими об'єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних тех­нологій належать публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів; прогнозування полі­тичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підго­товка матеріалів для друкованих засобів масової інфор­мації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується до­свід політичної діяльності.

Готуючись, наприклад, до публічного виступу, полі­тик передусім повинен знати про час, мету його і відпо­відно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, ви­значення суті, спрямування розмови, ймовірних запи­тань. Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестику­ляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політич­ного виступу.

В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Інши­ми словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази то­що). Політичні рішення є елементом політичного проце­су і не можуть існувати статично. їх класифікують:

1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішен­ня правильне (проблема вирішується відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на поперед­ньому рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гос­трішою, загальна ситуація погіршується).



Прикладна політологія


Політичні технології



 


2. Як правові та неправові. Правові — рішення, при­йняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, при­йняті всупереч чинним законам і актам.

3. На основі суб'єктно-об'єктних відносин. Це озна­чає, що суб'єкт влади при прийнятті рішення може одно­часно бути і його об'єктом. Верховна Рада України, на­приклад, приймає певні рішення щодо організації влас­ної діяльності.

4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, на­приклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами дії, виконання, реалізацій Довготри­валі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія бага­тьох статей конституції країни), короткотривалі (рішен­ня про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) роз­робки проекту рішення (проекту програми); в) затвер­дження і прийняття до виконання рішення; г) реалізації прийнятого рішення; г) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити при­йнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і сту­пеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішен­ня розпочинається з аналізу суспільно-політичних відно­син у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необ­хідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдо­проблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед бага­тьох подій і явищ вирізнити саме тенденційні, а також ви­значити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об'єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення мо­же працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернатив­них точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних


партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (про­гностичний аналіз того, наскільки дієвим, результатив­ним буде рішення, як сприятиме воно розв'язанню проб­лем у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьова­ний певний механізм розгляду і прийняття рішень, боро­тьба навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогно-зовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слаб­кими демократичними засадами і традиціями, де немає чі­ткого поділу влади між її гілками і механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а от­же, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реа­лізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадя­нами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні «групи тиску», лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізо­ваних форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіцій­ні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібраннях по­літичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є склад­ним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно по­в'язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це ви­магає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхід­ність доповнення, радикального доопрацювання уже при­йнятого рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мі­рою зумовлені характером політичного режиму. За авто­ритаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшо­го в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття полі­тичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфлік­тів, забезпечує стабільний розвиток суспільства.



Прикладна політологія


Політичні технології



 


Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і використання різноманітних політичних тех­нологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи поєд­нуються або взаємодоповнюються.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, про­порційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обира­ють певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політико-організаційних, інфор­маційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання.

Здебільшого починаються вони з формування коман­ди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підго­товки і поширення матеріалів, організації масових захо­дів, «швидкого реагування». Кожна з груп, маючи конк­ретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають істо­ричні й географічні особливості, соціально-демографіч­ний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); резуль­тати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, не­формальних лідерів; особливості засобів масової інформа­ції; інформація про головних конкурентів тощо.

Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони супер­ників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які пере­дусім турбують виборців, головні принципи, засоби про­ведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є:

— наявність поглядів щодо найактуальніших проб­лем — соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;

— чіткість, зрозумілість, логічність;

— конкретність щодо змісту і строків розв'язання іс­нуючих у регіоні проблем.


Підготовці виборчої програми передує вивчення гро­мадської думки шляхом соціологічних та експертних опитувань.

Існують технології підготовки і виступу перед аудито­рією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до ви­ступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уяв­лення про конкретну назву, жанр (інформаційна програ­ма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політич­ної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетно­го лідера; створити певний ідеологічний контраст з інши­ми кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають суть та особливості політичних технологій та політичного процесу? Яка взаємозалежність між ними?

2. Чим зумовлена політична поведінка і політична діяльність різ­них суб'єктів політичного процесу?

3. Якими мотивами керуються учасники політичного процесу?

4. Які особливості індивідуальних політичних технологій?

5. Охарактеризуйте особливості використання загальних політич­них технологій.

6. Яким є механізм прийняття політичного рішення?

7. Охарактеризуйте особливості політичних технологій під час ви­борчої кампанії.

8. Вкажіть відповідність понять і визначень:

а) референдум 1) комплекс спеціальних заходів у галузі дослі-

джень політичного ринку щодо вивчення пове­дінки виборців, а також впливу на них з метою перемоги окремих кандидатів на виборах;

б) електорат 2) система, за якої обраним вважають канди-

дата, що набрав передбачену законом біль­шість голосів;

в) виборча кампанія 3) контингент виборців, що голосують за пев-

ну партію на виборах;

г) виборче право 4) заходи держави щодо організації та прове-

дення виборів; г) виборча система 5) право громадянина виступати у ролі того, хто вибирає.



Прикладна політологія


Політичний маркетинг



 


9. Яким виборчим правом користуються громадяни, що прийшли
в день голосування на виборчу дільницю:

а) активним виборчим правом; б) і тим і іншим; в) пасивним ви­борчим правом; г) ніяким?

10. За якою виборчою системою здійснюються вибори до Верхов­ної Ради України?

11. Чи може стати Президентом України громадянин іншої держави?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.015 сек.)