Розвиток освіти в селі Білозір’я в період 40-60 рр ХХ ст

У селі Білозір’ї, почувши про напад ворога, всі, хто міг носити зброю, пішли в ряди Червоної Армії, пішли учителі і учні старших класів, захищаючи свою рідну Батьківщину. Німецько-фашистські війська, знищуючи на своєму шляху радянські міста й села, все ближче й ближче підступали до Смілянського району. На фронтах ішла запекла боротьба. Радянський народ віч-на-віч „стояв на смерть” проти фашистської Німеччини і її васалів. Ворогові вдалося на початку війни захопити значні райони СРСР (Україну, Білорусію, Прибалтику та інші). 18 серпня 1941 року окупанти зайняли і наше село. Почалися страшні роки німецької окупації. При Білозірській середній школі №1 залишилися лише старі учителі та учителі, які були зв’язані з сім’ями і не змогли своєчасно відійти в тил. Серед учителів знайшлися й такі, які спеціально залишилися для співробітництва з фашистами. Так, наприклад, бувший учитель школи Рінтлер (викладав у школі німецьку мову), а в часи окупації став старостою села. Бувший учитель школи №3 Ситник Микола став комендантом поліції в селі Білозір’я. Ці мерзенні люди зрадили своєму народу, стали слугами німецьких катів, вони вбивали радянських громадян, допомагали німцям відправляти на каторгу в Німеччину нашу молодь. Управляти школою було поставлено учителя Зелінського Н. В. Вона не турбувалася про те, щоб зберегти шкільне майно, а, навпаки, сприяла знищенню кабінетів школи, бібліотеки та інших цінностей. Все майно школи було розтягнене або прямо знищене. В часи окупації школа майже не працювала. Умов для роботи не було ніяких. Підручники, наочність, бібліотека – знищенні. Для того, щоб «замазати очі» народу, було дозволено розпочати роботу з 1-4 класами. 1 вересня 1941 року до школи з’явилося 200 учнів, а через кілька днів їх залишилось одиниці. Були намагання розпочати роботу з 5-10 класами, але як у 1-4 класах, так і в 5-10 класах, навчання скоро припинилося, бо німецькі окупанти не були зацікавленні в тому, щоб наші діти вчилися. З цією метою поспішно було відкрито церкву, яка знову почала поширювати свій дурман і всіляко сприяти фашистам [2, 25].

Шкільне приміщення було перетворене в стайню і під госпіталь для німецьких солдатів. Характерно, що німці рубали парти, столи, стільці, шафи, класні дошки і топили в грубах, а книгами із шкільної бібліотеки розтоплювали. Розбещені німецькі солдати вдиралися до садиб жителів села, грабували, вбивали старих і дітей. Знищувалося багатство школи, колгоспу і села в цілому, руйнувалося все, що створено і здобуто народною працею. Населення села зазнало нелюдських знущань. Ні в чому невинних людей розстрілювали. Населення ненавиділо окупантів. Зростали ненависть і гнів народу. В селі почали утворюватися підпільні організації, а згодом партизанські загони. З учнів нашої школи було організовано групу під керівництвом учня 9-го класу Атамановського Миколи. Група мала свій радіоприймач, щоденно слухаючи радіо, підпільники розповідали населенню про успіхи наших військ на фронті, доводилися точні і правдиві дані, передані Радянським інформбюро.

Партизанські загони, які були в лісах Смілянщини, Черкащини, створювали нестерпні умови для ворога, знищуючи живу силу німців, склади, шляхи. Населення села допомагало партизанам, поповнювало їх кількісний склад. Німці і поліцаї даремно намагалися знищити підпільну групу і партизанські загони, цього їм не вдавалося: підпільники користувалися всенародною підтримкою. Окупанти залякували сміливих патріотів, вбивали жителів села, жорстоко катували і розправлялися, але народ боровся, примножував свої зусилля в боротьбі. В цей час німецьким бандитам вдалося схопити вчителя математики Глущенка Миколу Григоровича, а потім жорстоко закатувати. Схоплено було ватажків підпільної учнівської групи – Атамановського, Ткаченка та інших і повішено на базарній площі села.

Підпільники мужньо себе тримали. Перед стратою підпільник Атамановський М. звернувся до односельців з такими словами: „Прокляті фашисти, всіх нас не перевішаєте, нас багато, ми переможемо!..” - але петля шибениці не дала сміливому патріотові до кінця закінчити свою промову. Решта учнів-підпільників, переслідуваних фашистами, пішли в партизанські загони. Частина зуміла перейти лінію фронту і з’єднатися з радянськими військовими частинами та продовжували боротьбу до повного розгрому фашистської Німеччини. Зазнавали жорстоких знущань і інші вчителі школи. Так, учителька Ролінська Т. Л. переслідувалася поліцією за те, що її чоловік був активістом, дбав за розквіт нашого села за радянської влади і не хотів допомагати окупантам; учителька Полив’яненко – зазнала знущань, тому що її син першим пішов в ряди народних месників. Населення села голодувало: всі продукти, худобу, пшеницю забрали окупанти [2, 25-26].

Білозірській середній школі №1 німецькі фашисти нанесли великої матеріальної шкоди, яка сягала більше 600 тисяч карбованців. Адже ними спалено добре обладнані і устатковані учительські квартири. Розповідають жителі села, що німці самі запалили житло, а коли воно розгорілося, стояли і сміялися, хто намагався загасити, того відганяли. Бібліотечні книги викинули на подвір’я і підпалили. Так німецькі вандали знищували скарби народні, такий новий „порядок” вони запроваджували в окупованих районах. Але ні пожежі, ні грабежі, ні шибениці, ні жорстокі катування і розстріли не могли здолати героїчний дух народу. Народ вірив і сподівався, що перемога буде за нами, що німецьким загарбникам довго не панувати, скоро настане час розплати, ворог буде знищений.

Червона Армія, перейшовши в наступ по всіх фронтах, все нові й нові міста і села визволяла від фашистської погані. З фашистського рабства звільнено десятки мільйонів людей.

Доблесті частини Червоної Армії в січні 1944 року вступили в село Білозір’я. І от настало бажана година! Настав час визволення, Україна знову вільна. [14].

В дні перемоги поет П. Г. Тичина писав:

За кров, за знущання, руїни,

За все ми відплатим тобі.

Ніколи ти нашу країну

Не зломиш у ції боротьбі! [12, 82].

Ми славимо безсмертну пам’ять героїв наших, які полягли в боротьбі за свободу й незалежність нашої Вітчизни. На їх подвигах, на їх самовідданій боротьбі ми виховуємо покоління нашого народу [14].

Хоч ще доносились до села Білозір’я глухі й далекі вибухи, хоч ще йшли тяжкі бої воїнів Радянської Армії з німецькими загарбниками, на оновленій землі партія і уряд поставили питання про відбудову шкіл, відкриття та охоплення ними всіх дітей. У березні 1944 року було відкрито і Білозірську середню школу №1. Радо зустрічала дітвора вчителів, бо це була зустріч з педагогом-другом. Це були часи, коли перед працівниками освіти в селі Білозір’я постали надзвичайні труднощі. Адже фашисти спалили і зруйнували всі приміщення школи, учительські квартири. Вщент знищили навчально-матеріальну базу школи. Там, де стояли зруйновані будинки, залишилося лише каміння і цегла, де чути було запах згарища і попелу – закипіла робота. Місцеві організації, вчителі, учні, батьки виявили патріотичне піклування про школу, поряд з відбудовою всього народного господарства, вони взяли активну участь у ремонті і пристосуванні приміщень до навчання. Класні кімнати поповнювались меблями і навчальними приладами. Активна робота педагогів, учнів, батьківської громади – все це сприяло тому, що всі діти шкільного віку навчалися в школі, народна освіта в селі відроджувалась і міцніла. Особливо відзначилися у відбудові нашої школи учителі-комсомольці: Крупенко Микола Борисович, Запорожець Володимир, Черненко Т. З., Ролінська Т. Л. Учні школи на чолі з комсомольською організацією власними силами відремонтували два будинки школи. Серед учнів-комсомольців особливо відзначилися – Буйновська Валентина, Білан Людмила, Вербицька Галина та інші. Трудність у відбудові була в тому, що ще йшла війна, мало коштів виділяла держава на ремонт, все робилося власними силами. Але любов до своєї школи учителів, учнів, батьків допомогла мобілізувати все для того, щоб протягом одного року відбудувати всі приміщення школи. Спочатку школа працювала в три зміни, а в 1944-1945 навчальному році проходило навчання лише в дві зміни. Труднощі були ще значні: не було підручників, зошитів, наочності. Велику допомогу школам України надали братні республіки. Ще йшли жорстокі бої за визволення України від гітлерівської погані, а вже в Москві друкували мільйони підручників українською мовою для наших шкіл, готували різне навчальне приладдя. Пізніше школа мала достатню кількість підручників нових видань, зошитів та інших канцелярських приладів. З роками зростає бюджет школи. Так у 1946 році для Білозірської середньої школи №1 було вже виділено суму в 47,100 карбованців, з яких придбання наочних посібників призначалось 2000 карбованців. Школа була відремонтована, поповнилася бібліотека, кабінети, пожвавилася гурткова робота, значно зросло число учнів. В 1946 році школа вже провела перший післявоєнний (п’ятий по рахунку) випуск 10-го класу. Нижче поданий список перших післявоєнних випускників-десятикласників:

1. Білан Людмила

2. Буйновська Валентина

3. Кучеренко Валентина

4. Половинка Віра

5. Шпаченко Тамара

6. Овчаренко Ольга

7. Піденко Надія

8. Клочко Ганна

9. Плодиста Надія

Всі учні першого післявоєнного випуску пішли вчитися в педагогічні інститути і стали вчителями. Вони успішно навчали молодих громадян нашої країни. В 1946-1947 навчальному році Білозірська середня школа №1 досягла довоєнного рівня. В школі навчалося 1-х класів – 4 – 171 учень, 4-х класів – 3, де було 107 учнів, 5-х класів – 3, де навчалося 84 учні, 6-х класів – 1, де було 32 учні, 7-х класів – 1, де було 20 учнів, 8-х класів – 1, де було 20 учнів, 9-х класів – 1, де навчалося 20 учнів. Всього по школі - 815 учнів. В 1947 році було проведено другий післявоєнний випуск (шостий) учнів 10-го класу. Нижче подано їх список:

1. Бондуровська Валентина

2. Хоменко Галина

3. Крупенко Петро

4. Черненко Поліна

5. Слісаренко Параска

6. Чепчуренко Марія

7. Тупицький Костянтин

8. Зайченко Євдокія

Переважна більшість випускників-десятикласників шостого випуску 1947 року пішла вчитися в педінститути і працювала вчителями [2, 26].

В період відбудови і розвитку народного господарства нашої країни учительський колектив школи брав активну участь у розбудові громади села. Учителі працювали агітаторами, читали лекції для населення, допомагали колгоспам у виконанні комплексу сільськогосподарських робіт. Не стояли осторонь і учні, авангардну роль займала комсомольська організація школи.

В 1947-1948 навчальному році в Білозірській середній школі №1 навчалося 765 учнів, з них піонерів 428, комсомольців 30. В 1948 року випуску десятикласників не було. Директором працював Компанієць Н. І. Бюджет школи складав 53 тисячі карбованців, з них на бібліотеку і кабінети виділялось 2800 карбованців. Саме під час війни урядом затверджено Інструкцію про організацію обліку дітей шкільного віку, прийнято Постанову про прийом дітей у школи з 7 років. У післявоєнні роки затверджено „Правила для учнів”, введено п’ятибальну систему оцінок, запроваджено перевідні і випускні екзамени у школах, нагородження медалями відмінників-випускників середньої школи, ліквідовано соціалістичне змагання в навчальній роботі. Знання учнів щодалі ставали ґрунтовнішими, повнішими. Зростає навчально-матеріальна база школи. В післявоєнні роки в Білозірській школі №1 добре налагоджується робота різних гуртків. Особливо заслуговує уваги робота гуртка юних мічурінців під керівництвом біолога Кудрі І. В. Юні мічурінці вивели цінні гібриди: гіллясту пшеницю, нові сорти квасолі. Про гурток юннатів неодноразово писали обласні і республіканські газети, гурток був учасником Всесоюзної Сільськогосподарської виставки. За багаторічну і плідну роботу було нагороджено гурток і його керівника Кудрю І. В. Похвальною грамотою Міністерства освіти та ЦК ЛКСМУ. Багато разів юні натуралісти – мічурінці за хорошу роботу і високі врожаї нагороджувалися грамотами районної сільськогосподарської виставки [2, 29].

ВИСНОВКИ

Отже,на початку серпня 1941 р. село було окуповано німецькими військами. Понад 515 жителів села не повернулися з фронтових доріг. 1130 односельчан за мужність і відвагу відзначено урядовими нагородами, два уродженці села М.Р.Чмиренко і О.А.Стрижаченко удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а житель села А.Н.Бідан став повним кавалером орденів Слави. Окупанти завдали великих збитків селу: спалено понад 550 будиників і семирічну школу, знищено та пограбовано майно, худобу. 11 січня 1944 р. село було в изволено радянськими військами.

У Білозір'ї односельчанам, які загинули в роки війни, споруджено обеліск Слави, на могилі воїнів-визволителів 62-ї гвардійської дивізії встановлено пам'ятник. У лісі біля села є 4 могили жертв фашизму.

У мирний час до бойової слави долучається трудова слава. За трудові успіхи В. С. Помазан удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці. 150 трудівників села нагороджено орденами і медалями СРСР, з них Оліцький І. Ф. - кавалер трьох орденів Трудової слави, а Оліцький В. І. - кавалер ордена Леніна.

Три колгоспи в 1950 р. були об'єднані в один, який обробляв 2826 га орної землі і спеціалізувався на виробництві зерна, овочів, молока і м'яса.

Багато років підряд, завдяки сумлінній праці жителів села, колгосп був міліонером. І зараз в селі проживають люди,які примножують його історію, які гаряче люблять свою маленьку Батьківщину.

Поиск по сайту: