ДОСЛІДЖЕННЯ)

Оцінка політичних процесів у сучасній Україні з точки зору раціонального мислення та здорового глузду

нерідко заходить в “глухий кут”, оскільки політичні події та процеси часто не відповідають загальновідомим

канонам і закономірностям. З подібною ситуацією у свій час зіткнувся майбутній фундатор теорії стереотипів

Уолтер Ліпман, спостерігаючи за роботою Версальської конференції в 1919 р.: міжнародні переговори щодо

майбутнього Європи після Першої світової війни щоразу натикалися на “підводні рифи”, незважаючи на

всебічно продумані експертами проекти рішень. Для того, щоб пояснити поведінку делегацій, слід було

врахувати властиву тій чи іншій нації специфіку сприйняття й оцінки політичних реалій, тобто наявність у них

певних стереотипів. Тому осмислення політичних стереотипів, їх національної специфіки є актуальною темою

політичної психології та культурології, особливо в умовах суспільства, яке трансформується.

Незважаючи на певне відставання вітчизняного суспільствознавства у дослідженнях етнічних та

політичних стереотипів від зарубіжної науки, в Україні появляється все більше змістовних публікацій на цю

тему. Йдеться про творчі доробки У. Ільницької, Х. Козак, З. Лещишин, О. Луцини, Г. Почепцова, О. Шермана

та інших, у яких осмислюється роль стереотипів у системі іміджевих комунікацій, їх вплив на виборчий процес,

використання стереотипів у інформаційно-політичних технологіях тощо [3; 4; 7; 10]. Помітним внеском у

скарбницю політологічних знань стала монографія О. Шермана “Політичний стереотип: місце у політичному

процесі та технології формування засобами масової інформації” (Львів, 2008). Разом з тим, у літературі поки-

що відсутні спеціальні дослідження, присвячені теоретичним основам національних політичних стереотипів,

з’ясуванню специфіки їх формування, структури та функціонування, впливу на сучасні політичні процеси.

Мета статті – розкрити теоретико-методологічні засади аналізу політичних стереотипів нації, зокрема впливу

етнопсихологічних чинників на формування та функціонування цього виду елементів національної політичної

культури.

В основі формування політичних та інших стереотипів лежить процес категоризації дійсності, тобто

виділення в певної сукупності об’єктів однієї чи кілька спільних ознак, на основі яких вони подумки

об’єднуються в одну групу. У сформованих поняттях соціальна дійсність спрощується, що полегшує її

сприйняття і розуміння. Оскільки на процес категоризації істотний вплив мають потреби та інтереси суб’єктів,

їх соціальний статус, сприятливі чи несприятливі умови життя, то пізнавальний процес призводить до появи

певних акцентів в уявленнях про навколишній світ. Політичний стереотип у власному (вузькому) значенні

слова – це стандартизований і схематизований, спрощений і ущільнений, зазвичай емоційно забарвлений

стійкий образ певного соціально-політичного об’єкта (явища, процесу), що фіксує у собі лише окремі, іноді

несуттєві його риси. У широкому значенні слова – це традиційний, звичний стандарт сприйняття і поведінки,

шаблонний спосіб дій, інерція мислення, відсталість. Стереотипи зазвичай “живуть” у підсвідомості й

актуалізуються в свідомості і поведінці людини у відповідних ситуаціях. Виражаються стереотипи у формі

оцінних прикметників і словосполучень типу “чесний – нечесний”, “народний – антинародний” тощо.

Стереотипи можна розглядати як різновид соціальної установки, адже їх структура подібна і включає

такі основні блоки:

1) когнітивний, що містить уявлення і думки про об’єкт уваги;

2) емоційно-оцінний – оцінка об’єкта і почуття, що виникають як їх суб’єктивні показники;

3) конативний – певні програми дій чи тип поведінки щодо об’єкта.

Проте, між стереотипами й установками (atittude) є певні відмінності. По-перше, когнітивний блок

установки завжди багатший за змістом і рідко зводиться до стереотипів. По-друге, стереотип не завжди містить

конативний (діяльнісно-поведінковий) блок, бо нерідко є лише суб’єктивною думкою про індивіда чи групу

людей. Незважаючи на те, що стереотип не володіє всіма ознаками установки, останню можна сформулювати

саме на його основі. З іншого боку, установка, що формується, має тенденцію вбирати в себе все нові

стереотипи про відповідну дійсність.

Наявність у стереотипах внутрішнього змісту та зовнішніх проявів вказує на внутрішній і зовнішній рівні

їх буття [6, с. 90]. Зовнішній рівень (форма стереотипу) володіє тим, що можна назвати центром і периферією.

Центральною зоною стереотипу є одна або декілька помітних ознак об’єкта, що сприймається емоційно (колір

шкіри чи форма очей, партійні або державні символи, програмна теза тощо). Периферія зовнішнього прояву

стереотипу – це особлива поведінка політичного суб’єкта, спосіб реалізації ним програмних положень,

наслідки діяльності та ін.

Внутрішній рівень буття стереотипу, його зміст, включає ядро та його конкретні прояви, варіації.

Смислове ядро – це концептуальна ідея, що розкриває сутність стереотипу. Наприклад, сприйняття політичної

сили як олігархічної означає, що наголос робиться на її природі, на тому, чиї інтереси вона виражає. Проте,

нерідко ярлик “олігархічності” не відповідає дійсності і “навішується” спеціально для компрометації політичної

структури. Метою конструювання політичних стереотипів є впровадження у масову свідомість певного

смислового ядра. Ядро стереотипу, як зазначає О. Шерман, – “дуже примітивне, на рівні “свій – чужий” або

“безпечно – небезпечно” і сягає базових опозицій міфологічної свідомості” [10, с. 18].

Враховуючи природу й істотні ознаки національних стереотипів, їх носіїв, об’єктів тощо, ці феномени

можна типологізувати за такими ознаками:

а) за походженням: стихійні (результати народної творчості) і штучні (продукти інформаційних

технологій на замовлення політичних сил);

б) за суб’єктом чи носієм: індивідуальні та групові (класові, етнічні, регіональні, загальнонаціональні);

в) за об’єктом: авто- і гетеростереотипи;

г) за сферами суспільного життя: політичні, соціальні, правові тощо);

д) за об’єктивністю, правдивістю: правдиві (істинні) та неправдиві (хибні);

е) за емоційним забарвленням: позитивні, негативні;

є) за формою буття: світоглядні, поведінкові; вербальні, образні;

ж) за тривалістю існування: коротко- й довготривалі.

У структуру національної політичної культури входить не вся сукупність політичних стереотипів, а лише

ті, що мають суттєвий вплив на спосіб політичного мислення та поведінки національної спільноти чи її окремих

складових і функціонують тривалий час. Для ідентифікації національних політичних стереотипів важливою є

оцінка відповідності стереотипів національним інтересам. Цей критерій поділяє стереотипи на власне

національні й антинаціональні (імперські, колоніальні, нав’язані, як правило, зовнішніми чинниками), а також

наднаціональні – інтернаціональні та космополітичні. У дослідженні національної політичної культури важливо

з’ясувати співвідношення змісту та взаємодії національних, антинаціональних та наднаціональних політичних

стереотипів, вплив цієї взаємодії на перебіг політичних процесів, зокрема, зміцнення суверенітету та суб’єктних

рис нації.

Принципове значення має також розрізнення індивідуальних, групових і національних стереотипів.

Разом з тим слід мати на увазі й діалектику індивідуальних, мезосоціетальних і загальнонаціональних

стереотипів. По-перше, стереотипи спочатку виникають у психіці та поведінці окремих людей, але,

поширюючись у соціумі, набирають ознак групових, національних. Це відбувається тоді, коли стереотип

відповідає ментальності нації, її спільним цінностям та інтересам. По-друге, одним із основних джерел

стереотипів є конформність особистості до групових уявлень. Тому найчастіше не сам індивід створює

стереотипи: він просто поділяє наявні у його соціальній групі стереотипи. Нація володіє власним набором

політичних стереотипів, а їх носієм і користувачем виступає окрема особа. По-третє, національні стереотипи не

лише домінують над мезосоціетальними й індивідуальними, вони є більш глибокими і стійкими. Така їх якість

підтверджується, зокрема, тим фактом, що, незважаючи на існування в соціумі антагоністичних сил, нація

функціонує як цілісна і автономна спільнота. Хоч єдність нації забезпечується й іншими засобами та

механізмами (силою закону, державною владою тощо), але стереотипи, які спрацьовують спонтанно на

підсвідомому рівні, відіграють особливу роль у забезпеченні її етнопсихологічної та етнополітичної єдності.

У теоретичному й практичному сенсі цікавим є той факт, що в кожному етнічному (національному)

соціумі наявні особистості, які мають особливу прихильність до своїх спільнотних стереотипів. Мова йде про

феномен т. з. “авторитарної особистості”, виявлений дослідниками Колумбійського університету (США) під

керівництвом Т. Адорно. З’ясувалося, що в кожній спільноті є члени, які володіють набором приблизно десяти

особливих, так званих авторитарних рис, серед яких однією з провідних є етноцентризм [11]. Такі особистості

активно формують, накопичують, оберігають і використовують широкий спектр національних стереотипів, при

цьому їх стереотипи щодо етнічних меншини в основному негативні. Авторитарні особистості

характеризуються стурбованістю своїм соціальним статусом, схильні до етнічних конфліктів та сепаратизму.

Вони нетолерантні до чужих груп, особливо тих, які в соціальній системі мають низький статус, але ведуть

боротьбу за його зміну на краще.

Національні політичні стереотипи за суб’єктом чи носієм належать до етнічних стереотипів. Оскільки

етнічність виступає як процес і результат диференціації людських спільнот за біокультурними ознаками, то

важливим принципом типології етнічних стереотипів є їх поділ на стереотипи щодо власних рис –

автостереотипи і стереотипи стосовно інших етносів – гетеростереотипи. Перші здебільшого позитивні, а другі

– негативні. Найбільш різноманітні й змістовні ті групи гетеростереотипів, які стосуються добре знайомих, як

правило, сусідніх народів. Коли ж нація віддалена від такої спільноти і не має з нею безпосереднього контакту,

який би зачіпав її життєві інтереси, – гетеростереотипи нечисленні і мають характер не переконань, а

поверхневих поглядів.

Слід мати на увазі, що етнічні стереотипи, особливо політичні, істотно різняться в ієрархізованих і

рівноправних поліетнічних соціумах. В умовах демократичного суспільства етнічні групи, маючи однаковий

доступ до ресурсів, мирно співіснують, сприяють одна одній чи спільно розв’язують назрілі проблеми. В такій

ситуації щодо партнерів формуються позитивні стереотипи: сторони взаємин вважають одна одну такою, що

заслуговує довір’я, є доброзичливою, дружною, сильною і розумною. Сприйняття партнера є вибірковим, тобто

в ньому здебільшого бачать кращі риси етнічного характеру і не зважають на недоліки. Однак, коли політична

ситуація істотно змінюється: постає новий характер політичного режиму, формуються передумови конфлікту

інтересів, або ж одна із сторін вдається до агресивної поведінки – характер гетеростереотипів радикально

змінюється. Прикладом можуть бути відносини росіян і грузинів. У недалекому минулому на офіційному й

неофіційному рівнях ці народи бачили один в одному дружнього, братнього партнера, однаково волелюбного,

гордого і благородного. Однак після розпаду СРСР та громадянської війни в Грузії, коли Росія стала на бік

абхазців і південних осетин, і Грузія втратила територіальну цілісність, росіяни та грузини в очах один одного

постали віроломними й агресивними. Особливо негативізм у взаємних стереотипних поглядах народів

проявився після їх кровопролитного протистояння в серпні 2008 р.

Український народ, який багато століть прожив в умовах бездержавності, національного, соціального та

духовного гніту і розділення етнічної території між агресивними сусідами, неодноразово ставав об’єктом

негативної стереотипізації з боку інших націй. Спалахи такого сприйняття всього українського мали місце тоді,

коли народ піднімався на боротьбу за право на суверенне життя. Прикладом можуть бути стосунки українців та

поляків, що ґрунтовно описані М. Труханом у монографії “Негативний стереотип українця в польській

післявоєнній літературі” (Львів, 1992). У вступній частині названої праці аналізується історія “стереотипу злого

українця в Польщі”, яка має кілька етапів. Спочатку польська шляхта, яка заволоділа Україною у ХІV ст.,

вельми зневажливо ставилася до місцевого населення. “В очах шляхти, – зазначає Трухан, – було це “robocze

bydlo”, хлоп-хам, людиноподібна істота, в якій годі шукати душі, і вже тільки через те вона надається

винятково до ролі кріпака й тяжкої фізичної праці...” [9, с. 5–6]. Таке ставлення до українців не могло не

викликати народних повстань, щоб скинути ярмо закріпачення. Для позначення непокірних українців у

польську мову ввійшло слово “гайдамака” – синонім грабіжника.

Коли летаргічний сон західних українців перервала “Весна народів” 1848 р., розпочалася гостра боротьба

між “щирими українцями” – народовцями і “твердими русинами” – москвофілами (прихильниками орієнтації

на Москву). За цих обставин у поляків формується негативний образ “українця”, який нібито “видуманий”

австрійською владою для того, щоб знищити поляків. “Відтоді слово “українець”, – зазначає Турхан, – набрало

для польського вуха, звиклого до визначення “русин”, негативного звучання, ставши поняттям тотожним з

полонофобом” [9, с. 7].

Стереотип «злого українця» набув нових рис після приєднання Західної України до відродженої

польської держави. Цьому сприяла боротьба УВО-ОУН, у т. ч. терористичні акти супроти польських державних

діячів. У цей час преса не раз закликала владу до рішучої розправи з “гайдамаками”, які, мовляв, є в змові зі

смертельним ворогом Польщі – Німеччиною. Апогею протистояння поляків та українців сягнуло під час

німецької окупації. Вважалося, що УПА створена не так для боротьби з фашистами, як для винищення осіб

польської національності. Для зневажливої характеристики українців у хід були запущені прізвиська

“бульбівець” і “бандерівець”. Українців звинувачували у безідейності, безпринципності і аморальності,

“крайньому здичавінні”, для їх характеристики використовувався образ “банди”, “української сокири” тощо [9,

с. 77–155]. Особливо недоброзичливе ставлення до українського народу проявляли публіцисти й письменники,

які колись проживали на українській території (так званих “кресах”), або ж там жили їх предки. Слід зазначити,

що сучасна Польща із захопленням сприйняла Помаранчеву революцію, яка засвідчила ідейність і демократизм

рядових громадян суверенної української держави, їх цивілізованість, що мало істотний вплив на

пришвидшення подолання давніх негативних стереотипів поляків щодо сусідів.

Негативний стереотипний образ членів ОУН та УПА («бандерівців») у боротьбі з т.з. «українським

буржуазним націоналізмом» активно використовувала й радянська влада. Як зазначає І.Дзюба, у повоєнний

період “до рівня політичних провокацій та політичної істерії було доведено компрометацію “бандерівщини”,

що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип “західняка”: дуже важливий компонент

негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної

самосвідомості” [2, с. 25].

Гетеростереотипи етнічних груп про пануючий над ними народ, поки той не проявляє відкритої

зверхності та агресії, можуть бути досить позитивними: підлеглі характеризують “господарів” як добрих і

терпеливих. Коли ж домінуюча група змінює свою поведінку, а найчастіше це буває тоді, коли поневолений чи

дискримінований народ починає усвідомлювати свій дійсний стан і свої природні права, тоді й підлеглі етноси

формують адекватні політичні й соціальні стереотипи. В їх уяві постає образ завойовника та експлуататора,

людей з подвійною мораллю, жорстких, хитрих і несправедливих. Такий стереотип є захисним механізмом, що

відображає процес раціоналізації поведінки відносно домінуючої нації.

Отже, крім економії мислення (спрощення процесу сприйняття), стереотипи виконують ряд інших

важливих функцій. Узагальнюючи, їх можна визначити як функції адаптації та захисту. Цілком очевидно, що

перша з них проявляється в ситуаціях, коли група людей змушена діяти конформно. Захисні функції політичних

стереотипів – це реакції суб’єкта, спрямовані на збереження існуючого суспільно-політичного ладу або

вираження протесту.

Експресивна (протестна) функція стереотипу охарактеризована вище. Тут підкреслимо той факт, що

негативні стереотипи про ту чи іншу національну державу, титульний чи домінуючий етнос, політичних лідерів

виражають незадоволення іншої сторони існуючим станом справ. Формування таких стереотипів можна

розглядати як етап психологічної підготовки до протестних дій. Психоаналітики звертають увагу також на те,

що стереотипи, їх експресивна функція часто виражає внутрішні конфлікти і проблеми людей, які підсвідомо

проектуються на інші особи чи групи людей.

Певні політичні сили часто зацікавлені в тому, щоб нав’язати масам спотворений образ чужої чи власної

дійсності. Наприклад, радянська пропаганда цілеспрямовано формувала образ “загниваючого” капіталізму як

несправедливого ладу, що морально й політично деградує. У подібних випадках можна говорити про

спотворюючу функцію стереотипу. Вона часто є важливим інструментом етнополітики держави чи певної

політичної сили. Так, деякі політичні сили намагаються сформувати громадську думку про те, що українська

влада переслідує і витісняє російську мову, здійснюючи “насильницьку українізацію” Східної та Південної

України.

Бувають випадки, коли етнос сам створює негативні стереотипи про себе. Наприклад, часто можна

почути від тих чи інших громадсько-політичних діячів, що країною править не законно обрана влада, а олігархи

чи фінансово-кланові групи, або що в усьому винні т. з. “демократи” і демократія взагалі. Глибинна причина

виникнення подібних стереотипів може полягати або у бажанні розкрити народові правду, щоб очистити

політику від негативних явищ, або дискредитувати відповідні політичні сили. Негативні автостереотипи

виконують здебільшого функції самокритики й самовдосконалення, що є цілком виправданим з точки зору

здорового глузду. Однак в умовах гострої національної кризи негативні стереотипи можуть надломити

мужність і терпеливість народу, а тому є вельми небезпечним засобом терапії.

Практичним політикам слід зважати на те, що політичні, як і інші стереотипи, не можна зруйнувати

“кавалерійською атакою” чи голим адмініструванням. Проти них часто безсилі логічні аргументи й факти. Це

зумовлено тим, що стереотипи, особливо етнічні (національні), характеризуються сильною емоційною

насиченістю, яка істотно посилює когнітивну й конативну складові стереотипної установки. Тому, лише

емоційний стрес і/чи включення людини, етнічної групи в нову систему суспільних відносин може блокувати, а

згодом зруйнувати стереотипні уявлення та поведінку.

Нові реалії пострадянського періоду сприяють швидкій зміні політичних та інших стереотипів. Як

зазначає А. Сергеєва в книзі “Росіяни: стереотипи поведінки, традиції, ментальність” (2006), – “вивчення змін у

російській ментальності за останні роки показує, що життєві цілі і орієнтири не вкладаються в образ “типового

росіянина”, який настирливо тиражується ЗМІ: він наче живе або нинішніми втіхами, або мрією про якесь

далеке життя. Ще більше він відрізняється від “совка” – типової радянської людини, яка жертвує багато-чим з

особистого життя задля щастя майбутніх поколінь. Нинішні росіяни живуть турботами про сім’ю, дітей,

здоров’я і цікаву роботу, тобто вони живуть “простими радостями буття”, не піднімаючись до небес, але і не

впадаючи у “мурашині” турботи” [8 с. 264]. Подібні риси властиві і сучасним українцям.

Соціологічні дослідження фіксують нові усталені стереотипні погляди на соціальні реалії. Зокрема,

згідно результатів національних моніторингових опитувань, проведених Інститутом соціології НАНУ у квітні

2008 р., 85,7% дорослого населення були згідні з твердженням, що багато з того, у що вірили їхні батьки,

руйнується на очах; 60,0% респондентів не довіряють вітчизняним комуністам, а 55,6% – довіряють церкві і

духовенству; 51,7% мешканців країни вважають себе перш за все громадянами України, а не жителями

регіонів, населених пунктів або ж членами етнічних груп і лише 9% – громадянами колишнього Радянського

Союзу; 70,7% опитаних не згідні з твердженням, що в політиці краще обійтися без жінок [1, с. 14, 19, 20, 26].

Серед сучасних національних стереотипів політичного характеру, чи тих, що істотно впливають на

політичний процес, слід відзначити такі як “ми демократичний, миролюбний, толерантний, безкорисливий,

високоморальний народ”; “наша держава – лідер демократизації пострадянського простору”; “ми – дружна

сім’я народів”; “Україна – важливий чинник європейської безпеки і миру” тощо. До числа негативних

автостереотипів сучасного українського соціуму можна віднести такі: “ми вельми неорганізований, анархічний

народ”; “українці здебільшого ставлять особисті інтереси вище колективних і державних”; “вітчизняна

політична еліта характеризується безпринципністю, браком патріотизму, взаємопоборюванням” тощо. Тривала

політична й економічна криза посилюють формування та поширення негативних стереотипів як про самих себе,

так і про інші народи. Разом з тим, процес демократизації суспільного життя сприяє деідеологізації

стереотипного компонента політичної культури, підвищення питомої ваги в його змісті об’єктивних

характеристик та гуманістичних начал.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що національні політичні стереотипи є соціетальними

культурними феноменами в яких діалектично поєднані сутнісні риси етнічних та політичних стереотипів. В їх

арсеналі слід розрізняти насамперед авто- і гетеростереотипи, стереотипи правдиві і неправдиві, позитивні і

негативні. На характер і зміст національних стереотипів істотно впливають тип політичного режиму, характер

взаємодії етнонаціональних спільнот та держав. При дослідженні стереотипів у формально і неформально

ієрархізованих поліетнічних соціумах, стереотипи домінуючих етносів і меншин істотно залежать від намірів і

поведінки сторін. В умовах конфлікту інтересів, намагань суверенізації однієї із сторін за рахунок іншої,

стереотипи набирають негативного характеру. Пострадянська демократизація, з одного боку, формує більш

правдиві авто- і гетеро- стереотипи, а з іншого – змінює характер стереотипів, в яких домінантними стають

власне національні та гуманістичні цінності, знижується рівень їх заідеологізованості.

Подальше дослідження національних політичних стереотипів вимагає зосередження уваги на виявленні й

аналізі макросоціетальних стереотипів, які властиві всій нації, процесів спонтанної та рукотворної

стереотипізації, їх співвідношення та ролі в політиці, з’ясування впливу цивілізаційного поступу на характер і

зміст національних стереотипів.

1. Американский национальный стереотип (США)

Жителя США можно без преувеличения считать продуктом удивительного и не'имеющего аналогов смешения различных национальных культур, причем условия жизни и многолетний «климат демократии^ позволили в известной мере взять все лучшее от разных наций и формировать из потомков эмигрантов тот образ типичного американца, который представлен ниже и характеризуется следующими основными чертами:

1. Жесткий прагматизм, ориентация на реальное, приносящее пользу дело, уважение и стремление к материальному достатку и зарабатыванию денег.

2. Своего рода целевой динамизм: американец всегда видит жизненные, деловые, личные и иные цели, которых он хочет достигнуть, и постоянно заряжен на действия по их достижению. Прогресс постоянное стремление к обновлению (цель—действие—достижение—новая цель-) стали своего рода идолом, которому поклоняется вся нация.

3. Американец исключительно уважительно относится ко времени как таковому, и тем более ко времени как важнейшему деловому ресурсу. Выражение «время — деньги* в этом смысле очень американское по своему содержанию, поскольку жесткая ориентация на реальное дело, сулящее соразмерный доход, заставляет именно через эту призму смотреть на время.

4. Определяющие личностные качества типичного американца это глубочайший индивидуализм и уверенность в том, что только ты сам можешь все сделать длясебя, и соответственно исключительная самостоятельность в принятии и реализации решений, равно как и полная готовность нести за них всю необходимую ответственность. Кстати, именно с этой чертой американского характера связано крайне скептическое отношение их к помощи государства и вообще к роли власти в жизни индивидуума. Власть должна обеспечить законность и. установить правила игры, после чего должна, образно говоря, отойти в сторону и давать возможность человеку самому делать свое настоящее и будущее.

5. Отношение к другим людям и коммуникативные качества американца характеризуются общей дружественностью, откровенностью и искренностью, готовностью к сотрудничеству и поиску разумных компромиссов, стремлением к получению всей нужной информации и готовностью обмениваться ею с партнерами. В этом отношении американцы очень болезненно реагируют на любые проявления нечестной игры, будь то неискренность партнера, утаивание информации и просто банальный обман. II здесь есть своего рода противоречие: строго ориентируясь на закон и установленные юридические нормы, американцы в то же время очень ценят неформальные отношения и, что называется, работу на доверии (без подписания по каждому поводу бумаг, печатей, протоколов и т. д.). Соответственно, они острее реагируют в ситуациях, когда партнер нечестно поступает с ними, пользуясь отсутствием официальной бумаги.

6. Что особенно полезно иметь в виду российским бизнесменам и менеджерам, — это достаточно жесткое разделение делового и личного в американской деловой практике и в поведении вообще. Поскольку же в российском менталитете эта слабость проявляется достаточно сильно (скажем, дружеские отношения с партнером ведут к нестрогому выполнению обязательств по договору), следует особенно контролировать такого рода моменты именно в отношениях с американцами.

"Формула богатства"

Программа активизации способностей для успешного ведения бизнеса

Думаете как заработать деньги?

MMCIS - это высокодоходный фонд или диллинговый центр, на Ваш выбор!

7. Наконец, в американцах достаточно часто вполне понятный патриотизм (по данным ряда исследований, жители США являются лидерами в национальных опросах. Гордитесь ли Вы принадлежностью к своей нации»: более 80% американцев отвечают положительно) и гордость за успехи и положение США в мире переходят в определенные проявления этноцентризма: здесь и особая роль страны в мире, и благотворность американской духовной экспансии, и * Образцова я* демократия, которую должно копировать всем, и ряд других моментов того же рода, которые мы выше определили как внешне безобидные, но несущие известную опасность для отношений и эффективной коммуникации.

Естественно, что приведенный выше портрет на основе семи выделенных черт никак нельзя считать не только исчерпывающим, но даже и достаточно полным. Речь идет просто о тех характеристиках, учет или неучет которых может достаточно существенно повлиять на решения российского международного менеджера и его поведение в отношении американского партнера.

В последние годы расширение деловых связей с США вывело на российскую деловую арену значительное количество наших бывших соотечественников, ныне живущих в США. В этой связи уместен вопрос: насколько применима к ним та модель, которая описана выше? Разумеется, в каждом конкретном случае ответы различны, но в целом можно констатировать, что эмигранты более ранних волн, и тем более их дети, уже в известной мере приобрели отдельные американские черты, но именно отдельные. Что же касается более поздних, то они, конечно, в гораздо большей мере соответствуют прежнему советскому стереотипу, нежели американскому. Другое замечание на ту же тему — о весьма серьезных поведенческих особенностях, например, американцев — выходцев из Латинской Америки или чернокожих жителей США, ведущих бизнес в России. Резюмируя все это, еще раз повторим: национальный стереотип — не более чем основа и направление поиска для творческих усилий международного менеджера.

Поиск по сайту: