Головні напрями реформування політичної системи

Коли ми говоримо про модель державно-політично­го устрою в сучасній Україні, то йдеться, зрештою, про лад, де парламент приймає закони, президент є главою держави, прем'єр-міністр і його Кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, форму­ються з участю політичних партій. У такій державі чітко роз­поділено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про правову демо­кратичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Наявна модель політичної системи України діє не­ефективно.

Сучасний етап перехідного періоду характеризується пер­манентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну та духовну сфери.

j політичній сфері зростає недовіра людей до діяльності владних структур: надії на оптимізацію і стабілізацію суспільно-політичного та економічного життя після прези­дентських (J999 р.) виборів, Всеукраїнського референдуму (2000 p.), останніх парламентських (2002 р.) виборів не ви­правдалися. Найвищі органи законодавчої і виконавчої вла­ди замість того, щоб зосередити увагу на розв'язанні назрі­лих політичних, економічних і соціальних проблем, втягли-ся в нове протистояння. Законодавча влада діє в умовах нес-формованого правового простору, виконавча — все ще не має чіткої програми економічних і соціальних реформ, судо­ва влада не позбулася залежності від владних структур, «чет­верта влада» — ЗМІ, як правило, виконує державні замов­лення. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет міністрів України виявляють неспроможність у вирішенні стратегічних завдань, що постали перед державою.

Негативні процеси спостерігалися до останнього часу й у розвитку економіки України: по суті зруйноване державне управління економічними процесами. За роки незалежності Україна втратила майже дві третини свого промислового й сільськогосподарського потенціалу, систематично зменшу­ються виробництво товарів, національний прибуток, зроста­ють зовнішні борги. Існуюча фінансово-кредитна система не сприяє стимулюванню розвитку виробництва. Вкрай ви­сокий рівень енерго- й ресурсовитратності української про­мисловості (на закупівлю газу щорічно витрачається 5 млрд. доларів) підриває можливості українського бюджету з мо­дернізації економіки й проведення необхідних структурних перетворень.

Варто, проте, відзначити, що позитивні зміни в розвит­ку економіки намітилися в 2000—2003 pp. Протягом 2000— 2003 років середньорічні темпи зростання ВНП становили майже 7,4 відсотка, а в промисловості 12,5 відсотка. Еко­номічне зростання забезпечувалося за рахунок переважно інтенсивних чинників. Сьогодні є підстави, хоча поки що обережно, стверджувати, що Україна успішно подолала після-кризовий відновлювальний період і вітчизняна економіка поступово входить в етап інвестиційного зростання. Ця тен­денція зберігається і в 2004 році.

Труднощі нинішньої економічної ситуації переважно по­яснюються необхідністю переробляти не тільки те, що діста­лося нам у спадщину від адміністративної системи, а й усу-иати наслідки серйозних управлінських помилок, яких при­пустилися за останні роки. Через безладну імітаційну, неуз-годжену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, тривалу відсутність стратегії ринкових реформ, бе­зоглядний розрив економічних зв'язків із республіками ко­лишнього Радянського Союзу, насамперед із Росією, держа­вами Центральної та Східної Європи (ці зв'язки почали відновлюватися лише останнім часом) багатої на природні ресурси, з високотехнологічною промисловістю, потужним сільським господарством і кваліфікованими кадрами дер­жаві дедалі більше загрожує небезпека збанкрутіти, опини­тися на шляху залежного розвитку.

Знецінено фактори, які гарантують соціальну стабіль­ність. Так, рівень освіти, професійна компетентність, що в цивілізованому суспільстві забезпечують їхнім власникам необхідний життєвий рівень, нині не є такими. Значна час­тина інтелігенції, насамперед науково-технічної, найквалі-фікованіші робітники залишають виробництво, переходять до сфери торгово-підприємницької діяльності. Спос­терігається ріст майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення. Для соціально незахищених верств на­селення дедалі гострішою стає проблема фізичного вижи­вання. Середньодушовий ВНП (внутрішній національний продукт) України становить нині 750-800 доларів проти 2340 доларів у 1991 році.

Довідково: Найбагатшими країнами в світі є крихітний Люксембург — 44,6 тисячі доларів на душу населення, Швей­царія — майже 40 тисяч доларів. За ними йдуть Норвегія, Японія, Данія, США — у них понад 30 тисяч доларів, 20— 30 тисяч доларів виробляють на людину Швеція, Німеччина, Нідерланди, Австралія, Канада, Велика Британія. В 2—3 ра­зи зріс середньодушовий ВНП у Словаччині — 9 890 доларів, Чехії — 5 160 доларів, Угорщині — 4 659 доларів, Хорватії — 4 589 доларів, Польщі — 3 960 доларів. Серед колишніх ра­дянських республік лідирують країни Балтії. Естонія має З 480 доларів на людину, Литва — 2 620, Латвія — 2 470. Росія має другий в СНД результат — 2 270 доларів, на першому

місці Білорусь — 2 630. Жодна з колишніх радянських рес­публік не досягла рівня 1991 року.

Зростаюча бідність (до категорії бідних в Україні нале­жить 27,8 відсотка), зниження реальних можливостей охоро­ни здоров'я, поширення так званих соціальних хвороб (тубер­кульозу, СНІДу тощо) і критичний стан екології не можуть не чинити негативного впливу на суспільство загалом і на його демографічні показники зокрема. Держава, покликана суспільством виконувати функції захисту й управління, з ними впоратися не може. Підтвердженням цього є катаст­рофічний, який можна порівняти лише з голодомором 30-х років або сталінськими репресіями, демографічний провал. За останні чотирнадцять років Україна втратила понад 4 млн. чоловік. Скорочення чисельності населення відбу­вається за умов істотного зменшення тривалості життя і підвищення рівня смертності через нещасні випадки і само­губства. Якщо в найближчій перспективі не буде розв'язано демографічний вузол, то через три-чотири десятиріччя виявиться, що нинішнє покоління розбудовує країну для іноземців.

Найглибшою і найнебезпечнішою для суспільства є кри­за в духовній сфері. Саме тут спостерігаємо невпевненість переважної більшості населення, особливо молоді, в завт­рашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів. Негативно впливають на почуття людей і такі чин­ники, як тотальне перекреслення радянського періоду в історії України, протиставлення старшого покоління, яке начебто нічого корисного не зробило, молодшому; міжкон­фесійні конфлікти; поширення правового нігілізму, безвідповідальності; зростання злочинності, корупції. Спос­терігається криза світогляду, суті і смислу повсякденного буття, формується ідеологія, отруєна несприйняттям дійсності. До цього слід додати деструктивний вплив на ду­ховну сферу, який справляє наростання ідеологічного авто­ритаризму, монополізація владними структурами преси, радіо, телебачення, поява заборонених зон для критики, а також обмеженість, збідненість інформаційної сфери.

В умовах соціальної нестабільності суспільства масова свідомість шукає винуватців такого стану. Серед них, насам-

перед, називають ділків тіньової економіки, на другому місці — працівників колишньої та нинішньої владної но­менклатури, яких небезпідставно підозрюють у корупції.

Країна переживає своєрідний синдром політичної пере­втоми. Ще не дійшло до соціального вибуху, але немає і співробітництва, довіри. Народ навчився виживати, але ще й досі не навчився захищати свої права. Опозиційні настрої щодо влади не згасають.

У чому причина такого становища?

По-перше. Не спрацьовує визначений Конституцією Ук­раїни механізм стримувань і противаг функціонування влад­них структур, які діють неефективно й втратили довіру біль­шості громадян. Не вдається запровадити верховенство закону в усі сфери громадського життя.

Поділ функцій влади можна вважати індикатором демократизму держави, умовою режиму законності в ній. Законодавча влада покликана ухвалювати закони, які фіксу­ють міру свободи, що зумовлена рівнем розвитку суспіль­ства. Виконавча влада має забезпечувати дотримання меж та гарантій свободи діяльності громадян та організацій. Роз­поділ функцій влади на законодавчу та виконавчу — не­обхідна, але недостатня умова демократизму в суспільстві без незалежної судової влади. Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні права, закріпленого в Конституції, інших законах, міжнародних договорах.

З головних функцій трьох гілок влади випливає така їх специфічність, як діахронізм, тобто особливе спрямування у часі. Законодавча влада має справу з визначенням того, яки­ми мають бути суспільні відносини в майбутньому. Вико­навчій владі належать питання теперішнього часу. Судова влада розглядає тільки факти й події, що відбулися в мину­лому, ті, які вже здійснилися.

Принцип поділу функцій влади невіддільний від визнан­ня єдності державної влади, джерелом якої є народ. Єдність влади визначається необхідністю взаємодії всіх відносно не­залежних влад. Має ефективно діяти механізм стримувань і противаг, згідно з яким кожна з трьох влад є відносно рівною: «поділ влад + принцип обмежень і противаг = сво­бода». Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади, а також авторитет політиків, що обіймають вищі державні посади,

спроможне забезпечити функціонування та розвиток країни. Неузгодження дій гілок влади призводить до політичної кризи в державі, що й спостерігається нині в Україні.

По-друге. Політична еліта України, яка виросла в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, а то­му виявилася неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. В сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові й комсомольські функціо­нери, а також представники національно-демократично на­лаштованих верств. Перші, прийшовши до влади за відсут­ності досконалих законів, здебільшого почали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і нави­чок управління, виявляють безпорадність при розв'язанні складних соціальних і економічних проблем, що не заважає їм самим збагачуватися також.

У результаті до влади прийшла на всіх рівнях переважно олігархізована, корумпована управлінська еліта. На сучасно­му етапі правляча еліта об'єдналася в олігархічні клани, нерідко їх називають клієнтели (лат. clientela — в Давньому Римі група осіб, залежних від патрона). Залежно від того, хто саме в клієнтелі контролює фінанси і хто господар, во­на є або «державно-адміністративною», або «державно-чи­новницькою», або клієнтелою «вільного підприємництва». Всі їх види представлені в економіко-політичній реальності України. Інтереси клієнтел не збігаються ні з національно-державними інтересами, ні з цінностями громадянського суспільства. Головною їхньою метою є особисте збагачення. Ці реальні й активні актори сучасного соціально-економіч­ного життя глибоко законспіровані. За винятком випадків, коли вони потрапили в американську, німецьку або україн­ську в'язницю, представники кланів зберігають інкогніто. Спостерігаємо феномен приватизації влади, суть якого по­лягає у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади, з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на підне­сення рівня життя громадян, що зрештою й призводить до тотальної корумпованості влади.

Досвід пострадянських держав (Україна не виняток) переконливо доводить, що політика в них уражена числен­ними «дитячими хворобами», серед яких, насамперед, проб-

лема неадекватності наявної еліти та и політики до зрослих нимог часу та потреб суспільства.

По-третє, поза політичним процесом опинився середній клас, який міг би виступити противагою олігархізації суспільства. За деякими дослідженнями, в Україні лише 12 відсотків населення відповідає критеріям середнього кла­су, ще 40—50 відсотків може стати ним (у розвинутих країнах Заходу середній клас становить 60—70 відсотків).

Відсутність у державі відповідної економічної та со­ціальної політики стосовно формування середнього класу спричинює прогресуючу маргіналізацію суспільства — «витіснення» потенційних представників середнього класу до категорії злиденного й бідного населення й у результаті до «протестного» електорату. Причому до цього електорату апелюють як ліві сили, що природно, так і представники олігархічних структур, які доклали й далі докладають чи­мало зусиль, щоб зробити цей електорат «протестним». Зламати цю тенденцію, створити умови для утвердження середнього класу — одне з невідкладних і надзвичайно акту­альних завдань, що постало перед українським суспіль­ством. Середній клас (технічна, наукова, художня інтелі­генція, представники малого і середнього бізнесу, менед­жери, висококваліфіковані робітники) — це частина суспільства, зорієнтована на стабільність і найбільше заці­кавлена в сильній державній владі, спроможній захистити їхні інтереси.

Варто зазначити, що в політичній системі України най­більш чітко вибудувано вертикаль виконавчої влади рес­публіки. Конституція України надала значну перевагу вико­навчій владі, точніше Президентові та його Адміністрації. Президентові підпорядкована й діяльність Уряду, що свідчить про те, що на нинішньому етапі (всупереч декла­раціям про відданість демократії) перевага надається автори­тарним методам управління.

Така тенденція виявляється тією чи іншою мірою в усіх державах на пострадянському просторі (виняток складають держави Балтії). На це є певні об'єктивні обставини. В умо­вах, коли перед владними структурами з усією гостротою постає проблема модернізації економіки, нарощування темпів розвитку країни, виникає спокуса спертися на авто-

ритарні методи управління. Абсолютизація авторитарних методів, як показує досвід, — прямий шлях до диктатури. Проте за відповідних умов авторитарний режим може вивес­ти суспільство з економічної кризи, створити умови для роз­витку демократії, формування правової держави та інсти­тутів громадянського суспільства. Зрештою, владні структу­ри повинні діяти професійно, цілеспрямовано й ефективно.

Перехід від авторитаризму до демократії дає змогу виок­ремити загальні закономірності та орієнтовні етапи цього процесу, пов'язані з проблемами, які треба вирішувати полі­тичному керівництву за таких умов та у відповідній послі­довності, щоб перехід пройшов плавно й завершився вста­новленням ефективного, справді демократичного політич­ного режиму.

Україна почала формувати свою політичну систему, як уже говорилося, після проголошення незалежності у серпні 1991 року. За цей час утворено такі нові органи державної влади, як інститут Президента України, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни, Вища рада юстиції, державні адміністрації. Традиційні органи державної влади, зокрема Верховна Рада України та уряд України зазнали істотних змін. Наявні досягнення у формуванні всіх гілок владних структур виконавчої та зако­нодавчої влади. Сформувалася парламентська система, яка з кожними виборами до Верховної Ради набуває все демокра-тичніших рис, хоча до зразкового парламентаризму ще дуже далеко. У цьому контексті важливо зважено підійти до всьо­го комплексу питань, що стосуються трансформації політич­ної системи України.

У відповідності до Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року реформа політичної системи має стати важливим засобом зміцнення конституційного, ладу, піднесення ефективності діяльності всіх владних структур, прискорення економічних і соціаль­них перетворень.

Пріоритетними завданнями тут виступають національна безпека держави і забезпечення добробуту її громадян.

Першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є визначення стратегії демократичного об­лаштування. Суть проблеми полягає в практичному втіленні

її життя відомого демократичного принципу, відповідно до якого, за визначенням Авраама Лінкольна, йдеться про вла­ду народу, владу, здійснювану народом, і владу в інтересах народу. Владні органи мають бути під реальним, а не уяв­ним контролем народу й спиратись у своїй діяльності на його довіру та підтримку. Владні структури слід обирати не для того, щоб їм підкорялися (підкорятися необхідно праву й закону), а для того, щоб вони служили громадянам.

Отже, йдеться про побудову справді демократичної, пра-вової, соціальної держави з авторитетним Президентом, парламентом, що ефективно діє, професійним висококвалі­фікованим урядом, незалежними судовими органами, Украї­на стає парламентсько-президентською республікою. Для цього слід:

розширити повноваження і піднести відповідальність Верховної Ради України за формування професійного діє-ідатного Уряду і здійснення ним Програми діяльності. Кан­дидатуру для призначення на посаду прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозиції коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Міністр оборони України, міністр закордонних справ України, Голо-иа СБ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням прем'єр-міністра України;

зосередити зусилля Президента України на визначенні та здійсненні стратегічних завдань розвитку держави, зміц­ненні її економічної та національної безпеки. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутат­ських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персональний склад уря­ду; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись;

наділити Уряд відповідними повноваженнями та піднес­ти його відповідальність за стан справ в економічній, со­ціальній, гуманітарній і зовнішньополітичній сферах. Кабі­нет Міністрів України відповідальний перед Президентом

України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.

У запропонованій конституційній реформі, ряд поло­жень якої починає здійснюватися з 1 вересня 2005 року, ос­новна увага зосереджена навколо інституційних питань: як досягти у парламентсько-президентській республіці опти­мального розподілу повноважень парламенту, Президента, уряду, якою має бути виборча система формування органів законодавчої влади, реформа правозахисних органів, адміні­стративна реформа та реформа органів місцевого самовряду­вання. Немає сумніву, що ці питання є важливими і їх тре­ба вирішувати, насамперед на конституційному рівні.

Проте залишаються проблеми, від розв'язання яких зале­жить стабільність у суспільстві та, зрештою, результатив­ність політичної реформи.

Перша стосується політичної еліти. Ефективність діяль­ності владних органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності тих, хто управляє. У владні структури після їх реформування мають прийти дібрані за конкурсом професіонали, які бажають і здатні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних служ­бовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управ­лінці покликані володіти політичною культурою, тобто про­фесійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами, нести правову та моральну відповідальність за стан справ у галузі, якою вони керують. Одна з проблем тут — викорі­нення тотальних проявів корупції в державному апараті. Треба здійснити на загальнодержавному рівні перевірку від­повідності декларованих посадовими особами доходів їхнім реальним прибуткам. У ряді європейських країн, зокрема в Польщі, Фінляндії, Франції, діє спеціальний судовий орган — Державний трибунал, повноваженням якого є притягнення до відповідальності вищих посадових осіб за порушення Конституції чи законів у сфері виконання своїх службових обов'язків. Концептуальною засадою нормативно-правових актів щодо боротьби з корупцією має бути не документуван-

ця наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів.

Якщо цю тенденцію не подолати — корупція нині про­никла не тільки в політичну, а й практично в усі сфери суспільного життя, — то наслідком може стати становлення такого суспільного ладу, в якому навіть при чітко визначе­них повноваженнях різних гілок влади чесність, порядність, обов'язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна буде ви­ведена з числа цивілізованих країн.

Належить активно залучити до процесу державного уп­равління молоду генерацію політиків і управлінців.

Друга — це становлення правової держави і громадянсько­го суспільства. Саме в цьому контексті стратегічним напря­мом реформування політичної системи має стати формуван­ня громадянського суспільства, яке є основою правової держави, його становлення відбувається одночасно з її утвердженням. Нагадаємо, що правова держава — це тип держави, головними ознаками якої є верховенство права й закону, розмежування функцій різних гілок влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Мета правової держави — служіння відповідному закону й зумовленому ним соціальному та політичному ладу. Крите­рій для віднесення держави до правових — стабільність суспільства, оперативність державного управління, задово­лення громадян діяльністю владних органів. Головне зав­дання правової держави полягає в юридичному забезпеченні інтересів, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство, якому держава підкоряється і якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспільство.

Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно:

прийняти закон про громадські об'єднання;

законодавчо забезпечити ефективне функціонування ор­ганів місцевого самоврядування, створити необхідну фінан­сову та матеріально-технічну базу для їх діяльності;

за допомогою освіти, засобів масової інформації сприя­ти засвоєнню кожним громадянином положень Конституції України, інших законодавчих актів, підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і се редніх закладах освіти;

забезпечити законодавче залучення представників опо зиції, засобів масової інформації до участі в діяльності влад них інститутів, а також до розроблення, прийняття і відпо відальності за реалізацію важливих державних законів, ухвалити закони про опозицію, про державну підтримку діяльності засобів масової інформації, створити громадське телебачення в Україні. Влада має оволодіти цивілізованими правилами взаємовідносин з опозицією, діяти цивілізовано, тільки тоді вона може розраховувати на адекватні дії опози­ційних сил;

запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, Громадянський форум, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів з ме­тою обговорення і розв'язання конфліктних питань суспіль­ного розвитку, визначення стратегії розвитку країни в політичній, економічній і міжнародній сфері. Цю стратегію повинні поділяти всі гілки влади, підтримувати все суспільство.

3. Магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України на сучасному етапі

Якою має бути політико-ідеологічна доктрина дер­жавотворення? Це питання якнайактуальніше, питання, на­вколо якого, власне, не вщухає й досі широка дискусія. Існують два підходи при визначенні політико-ідеологічної доктрини державотворення.

Прихильники одного з них вважають, що оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава, на користь чого наводять­ся різні аргументи. Перший. Сама молода українська дер­жавність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової бороть-би українського народу за збереження власної етнокультур­ної тотожності та побудову власної національної незалежної

держави. Другий. Саме утвердження української національ­ної держави є найдієвішим чинником згуртування саме цієї нації. Безперечно, національну ідею — національно-етніч-ний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України — має бути повною мірою враховане в політико-ідеологічній докт­рині державотворення. І все ж абсолютизація її навряд чи приведе в багатонаціональній державі, якою є Україна, до соціально-політичної стабільності. Таке суспільство, як підказує досвід, стрясатимуть національні конфлікти, у ньому загострюватимуться такі вибухонебезпечні проблеми, як міжетнічні стосунки етнонаціональних меншин. Грома­дянська війна в Югославії, наслідком якої став поділ цієї держави, ставлення до людей нетитульної нації в державах Балтії переконливо про це свідчать.

Пріоритет у державотворенні має належати громадянсь­ко-правовій ідеї — вважають прихильники іншого підходу. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошується не нація, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічна спільнота, а поліетнічне громадянське суспільство. За таких умов суб'єктом державотворення виступає політич­на нація, яка в Україні складається з українців, росіян, біло­русів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар, інших ет­нічних груп. Українці як титульна нація дають назву країні. Українська мова визнається державною. І тільки політичній нації до снаги вивести з кризи національну економіку, нау­ку, освіту, культуру, піднести на належний рівень державну українську мову, сприяти розвиткові мов інших етнічних груп, об'єктивно висвітлити історію українського народу, позбутися відчуття меншовартості, яке все ще продовжує нас переслідувати. Така нація повинна й може формуватися на загальноцивілізаційних засадах соціально-правової дер­жави й громадянського суспільства.

Результативність соціально-політичних перетворень в Україні вирішальною мірою залежить від стану політичної освіти й культури її громадян, утвердження в їхній свідо­мості ідеалів демократичної правової держави, цінностей і норм, притаманних громадянському суспільству. З цією ме­тою, як уже зазначалося, слід налагодити механізм постійної політичної освіти, яка на підставі найновіших ідей суспіль­ної науки й педагогіки, вивчення Конституції України фор-

муватиме підвалини демократичної ментальності та зрілої політичної культури.

Підвищення рівня викладання політології й, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політо­логічних знань зумовлюють необхідність існування держав­ної програми розвитку політичної науки й освіти.

В Україні є всі можливості для створення власної моделі розвитку економіки. Практично ні в кого вже не виникає сумніву, що в Україні має відбутися зміна економічних відносин. Також очевидно, що нова економічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав у сере­дині минулого сторіччя за часів Маркса. Сучасні промисло­во розвинуті країни є змішаними суспільствами. В них взаємодіють обидва фактори — ринок як засіб підвищення ефективності економіки й система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

В економічній сфері більшість фахівців і вчених схильні обрати модель формування ринкової економіки, в засаді якої науково-технологічна доктрина, яка Грунтується на інтелектуальному чиннику, на розвитку науки й застосуван­ні новітніх технологій і відповідає світовим модернізаційним процесам, що торують шлях у XXI сторіччя і спроможні за­безпечити гідний рівень життя громадян.

Відповідно до заданої стратегії в наступному десятиріччі буде здійснено докорінну структурну перебудову економіки та її інтенсивну капіталізацію. Це забезпечить модернізацію виробництва й надасть можливість подолати технологічне старіння на основі активізації процесів інноваційного харак­теру, що в свою чергу дасть змогу протягом цього періоду завершити індустріальний етап розвитку та перейти до фор­мування в Україні постіндустріального суспільства.

Слід наголосити, що ключовим фактором у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяль­ності, є держава. Але її роль має бути відмінною від тієї, яку владні структури виконували в умовах командно-адміністра­тивної системи. Держава, не втручаючись безпосередньо в діяльність приватних підприємств (щодо державних під­приємств застосовується чітка й жорстка система управ­ління), мусить управляти ринком і підтримувати його чи

стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні важелі — програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана виконувати функції поєднання приват­них і суспільних інтересів окремих осіб та соціальних груп.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важ­ливо враховувати ряд чинників.

Перш за все, треба мати на увазі, що перехід від то­талітарного до демократичного устрою в суспільстві не відбувається за кілька років. Період цей буде тривалішим. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, адаптації у своєму розвитку. І слід зауважити, що без фор­мування механізму відтворення цілісної національної еко­номіки (за роки незалежності владні структури так і не спромоглися його сформувати) про вихід із економічної кризи не може бути й мови. Ось чому потрібна всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні уп­равлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної ук­раїнської економіки.

Далі. Слід рішуче позбутися ілюзій, що в індустріально розвинутих країн бракує турбот, окрім безкорисливого витя­гання України із загальної кризи, в якій вона опинилася. Допомога цих держав і міжнародних фінансових організацій не порятує. Кредити доведеться повертати, тим більше, що надання їх супроводжується відповідними вимогами й не лише економічного характеру. Україна має багаті надра, найродючіші землі в Європі, могутній науковий, кадровий потенціал і нині мусить (у цьому дедалі більше переконуєть­ся суспільство) нарощувати свій власний виробничий і на­уково-технічний потенціал для ефективного використання цих багатств.

Невіддільною складовою частиною успіху кардинальних суспільних перетворень в усіх країнах світу є випереджаль­ний розвиток інтелектуального потенціалу. Світовий досвід підказує: життєвий рівень усіх верств суспільства й соціаль­но-економічна ситуація в країні визначається рівнем освіче­ності суспільства та його ставленням до інтелектуальних цінностей. Україна — не виняток із загального правила: ви­переджальний розвиток інтелектуального капіталу є запору­кою гідного майбутнього нашої країни.

Кожна держава та її народ прагне сформувати ідею, близьку її громадянам й підтримувану ними, проект спіль­ного життя громадян даної держави. Слід погодитися з тим, що національна ідея — це не етнічна категорія, а державно-політична. Формування національної ідеї — справа непрос­та. На це, можливо, підуть роки. Але вже сьогодні необхідно вирішувати життєві реальні проблеми, які б сприяли поліп­шенню життя співвітчизників. Такою могла б стати пробле­ма подолання бідності. В майбутньому, коли подолаємо бідність, сприйнятною для суспільства могла б бути ідея соціального партнерства, яке поступово забезпечило б рівно­вагу між демократичними інститутами й соціальною владою, взаємодію тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, проф­спілок і владних структур. Продуктивність ідеї соціального партнерства засвідчують здобутки західноєвропейських країн, де цей інститут функціонує багато років.

У зовнішньополітичній сфері Україна послідовно здійснює пошук свого місця в новому геополітичному просторі й відповідей на доленосні, нерідко суперечливі запитання: що для неї корисніше — бути позаблоковою чи нейтральною державою, вести багатовекторну чи двовекторну політику, чи розраховувати на стратегічних партнерів. На нинішньому етапі Україна усвідомила себе як справді незалежна держа­ва, з чим не можуть не рахуватися ні на Сході, ні на Заході. Перспективи становлення України як активного дієздатно­го суб'єкта міжнародних відносин стали пов'язуватися з її об'єктивною зацікавленістю й геополітичним обов'язком брати участь у трансформації європейського геополітичного простору, в гармонізації взаємозв'язків між Заходом і Схо­дом континенту.

На початок XXI ст. у зовнішній політиці України як на східному (точніше північно-східному), так і західному на­прямах настав новий етап. Виявилися ознаки переорієнтації української зовнішньої політики на Схід у вигляді нор­малізації українсько-російських відносин відповідно до економічних потреб і реальних можливостей обох країн. Навпаки, у відносинах із Заходом позначився певний рег­рес, особливо внаслідок «касетно-кольчужного скандалу».

Перед Україною постало завдання знайти ефективніший шлях реалізації своїх інтересів у взаємовідносинах із Росією,

Європейським Союзом і Сполученими Штатами Америки: надати для цього нового дихання українсько-російському стратегічному партнерству, зробити більш прагматичною, орієнтованою на економічний результат європейську політику, активізувати свої відносини з Північноатлантич­ним альянсом і, нарешті, налагодити активний і конструк­тивний діалог зі Сполученими Штатами Америки. В Росії, як і на Заході, зросло розуміння того, що Україна справді стає незалежною державою, що зупинити цей процес не­можливо.

Нова геополітична ситуація, яка виникла після терорис­тичних актів у вересні 2001 року в США й створення міжна­родної антитерористичної коаліції, до якої увійшла й Ук­раїна, вносить суттєві корективи в концепцію протистояння Захід—Схід. Росія пішла на блискавичне зближення зі Спо­лученими Штатами Америки, створено «двадцятку» Росія — НАТО. При цьому Росія буде скоріше за все розглядати Ук­раїну як учасника цього процесу. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії, маючи американських солдатів у Грузії й загострення стосунків з нею, розширення амери­канської присутності в Центральній Азії, Москва прагнути­ме не випустити з-під свого впливу Україну. А Захід усе менше розцінюватиме Україну як буфер між Європою та Росією й виходитиме з того, що стабільне становище Євро­пи без стабільної в політичному й економічному плані Ук­раїни неможливе. У довгостроковому плані Україна, зберіга­ючи з Росією рівень стратегічних відносин, насамперед економічних, прагнутиме інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. Інтеграція в Європейський Союз, визначена вищим керівництвом держави як магістральний вектор зовнішньої політики України, загалом підтримується державно-політичною елітою. Серед населення постійно зростає кількість прихильників вступу України до Євро­пейського Союзу. Перед українською державою й українсь­ким суспільством на весь зріст постало завдання набуття цивілізаційних якісних характеристик, серед яких: прозо­рість державної політики, повага до прав людини, піднесен­ня продуктивності праці та оплати за неї до середньоєвро­пейського рівня, незалежні ЗМІ й вільний доступ до інформації.

При цьому варто мати на увазі, що успіх на шляху інте­грації України в ЄС стане можливим тільки за умови, що це буде дорога з двостороннім рухом. До останнього часу по­зиція Європейського Союзу залишається стриманою. Ринки Європейського Союзу все ще закриті для України. Навіть економічно вигідні й високотехнологічні спільні проекти відхиляються країнами-членами ЄС із політичних мотивів. Для України поки що не визначено реальних часових орієнтирів — не те що вступу — навіть приєднання до зони вільної торгівлі або асоційованого членства. Ці фактори не сприяють консолідації населення України навколо ідеї євро­пейського вибору. Важливо мати на увазі й те, що членство в ЄС диктується неминучою вимогою делегування частини національного суверенітету на рівень його наднаціональних органів. Цей прихований від побіжного погляду підтекст «європейського вибору» України не став предметом дискусії в суспільстві, у зв'язку з європейською інтеграцією України, не говорячи вже про офіційні заяви.

Ситуація для України ускладнюється після прийняття в ЄС десяти нових країн, деякі з яких є безпосередніми сусідами нашої держави.

Відносини України з НАТО визначено її участю в Про­грамі «Партнерство заради миру», Хартії «Про особливе партнерство», підписаної 9 липня 1997 року в Мадриді, а та­кож у Державній програмі співробітництва України з НАТО до 2004 року, затвердженій Указом Президента України від 27 січня 2001 року. Тривалий час відносини України з НАТО розглядалися крізь призму війни на Балканах. У міру врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти, відносини України з НАТО почали повертатися в колишнє русло.

Наприкінці травня 2002 р. Рада національної безпеки та оборони України під головуванням Президента держави ух­валила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України до НАТО. На Празькому саміті Північноатлантич­ного альянсу (листопад 2002 р.) на засіданні Комісії НАТО— Україна прийнято два документи: План дій НАТО—Україна й цільовий двосторонній план дій на 2003 рік. Реалізація цих документів виводить на якісно новий рівень взаємовідноси­ни України з альянсом. Слід мати на увазі, що інертне, а часто негативне ставлення значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, криє в собі серйозну небезпеку й може суттєво ускладнити його реалі-іацію. Владним структурам, поряд з економічними рефор­мами, оснащенням Збройних сил сучасними видами техніки й озброєння, належить переконати громадян держави в доцільності приєднання до Північноатлантичного альянсу. Не менш важливим є ставлення до курсу України щодо іближення з НАТО членів альянсу, насамперед Сполучених Штатів Америки, а також Росії.

Від самого початку воєнних дій США в Іраку навесні 2003 року Україна направила до Кувейту батальйон радіа­ційно-хімічного бактеріологічного захисту. У червні 2003 р. Верховна Рада України дала дозвіл на направлення до Іраку 1800 українських військовослужбовців для участі в міжна­родних стабілізаційних силах. Українська бригада діє у польському секторі відповідальності. Рішення владних орга­нів про направлення військовослужбовців до Іраку політич­ними силами суспільства в Україні сприйнято неоднозначно.

Ті, хто за, висувають такі аргументи: ситуація навколо Іраку дає Україні важливі шанси — довгострокові бізнес-контракти, диверсифікацію поставок нафти, розвиток ме­режі транспортних коридорів, підвищення боєздатності елітних військових частин, їхню сумісність із військами країн НАТО, нарешті, поліпшення іміджу держави, зростан­ня її авторитету в системі міжнародних відносин. Вважаєть­ся також, що у зв'язку з участю в стабілізаційному процесі в Іраку Україні належить поставити перед США, країнами 'Західної Європи, міжнародними фінансовими організаціями ряд важливих питань. Ідеться, зокрема, про реструктури­зацію або часткове списання зовнішнього боргу, визнання України за статусом державою з ринковою економікою, сприяння при вступі у СОТ і відмову від інших дій диск­римінаційного характеру.

Ті, хто проти, вважають, що наша держава програє в морально-етичному плані. Свого часу Україна рішуче висту­пила проти застосування військової сили в Іраку, а нині фактично стала членом американсько-англійської коаліції. Не все бездоганно з політико-правової точки зору. Операція не має мандата ООН, а тому, за українським законом, не

може трактуватися як миротворча, не говорячи вже про ймовірність трагічних випадків. Поки це хоча й вірний шлях, але радше зовнішня демонстрація, ніж глибинна суть політики нашої держави. Україна не може не рахуватися з позицією такої розвиненої і впливової держави, як Сполу­чені Штати Америки, а тому вимушена ввійти до коаліції сумнівних переможців і отримати сумнівні привілеї.

Причини й наслідки військової операції Сполучених Штатів Америки проти Іраку навесні 2003 р. ще довго будуть аналізуватися політиками, науковцями, журналістами.

Проте вже сьогодні практично безпомильно можна ствер­джувати, що головна причина цієї війни — це глобальні (прагнення якщо не ствердити, то показати, що світове па­нування однієї наддержави — це реально) економічні інте­реси (іракські нафтосховища), а також, можливо передусім, прагнення випробувати найновіші види озброєнь на прак­тиці й, витративши їх, дати своєму військово-промисловому комплексу запрацювати з новою силою. Як наслідок, пору­шено й так хитку систему міжнародної безпеки XXI сто­ліття.

Отже, Україна прагне інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, насамперед у Європейський Со­юз, паралельно з рівноправним партнерством з Росією. При цьому Україні необхідно вибудовувати свою власну, орієн­товану тільки на власні інтереси зовнішню політику. Ук­раїна повинна мати власне політичне обличчя, більш чітку позицію й діяти у власних інтересах, а не в інтересах інших держав. Надто часто наша держава крутить головою — то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку. Ви­роблення й послідовне здійснення зорієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики (а шлях до цього один — досягнення самодостатності внутрішнього становища, ста­більного економічного розвитку) сприятиме тому, що Ук­раїна зможе стати впливовим чинником механізму опти­мальної безпеки Європи XXI століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже, й міжнародного стано­вища держави.

Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої та зовнішньої політики України має доповнюватися гнучкою тактикою й сильною політичною волею щодо реалізації поставленої

мсти. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійсни­тися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії влад­них структур (президента, Верховної Ради, уряду), підтриму-нані суспільством і спрямовані на те, щоб змінити неспри­ятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і не тільки вивести Україну з кризи, а й зробити політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у XXI століття.

Поиск по сайту: