Основні напрями сучасної буржуазної політичної економії

Характерною рисою буржуазної політичної економії є відсутність єдиної, загальної тео­рії, яка могла б дати наукову відповідь на актуальні питання сучасності. Ідейний роз­брід особливо посилився на сучасному етапі у зв'язку із зро­станням сил і впливу світового соціалізму, з одного боку, і по­глибленням загальної кризи капіталізму — з другого. Водночас у буржуазних політекономів є й спільні риси, які стосуються насамперед їхньої теоретичної бази. Всі вони використовують теорії «граничної користі», факторів виробництва, певні форми апології капіталізму.

Якщо взяти за основу погляди буржуазних економістів на предмет і метод дослідження, їхнє ставлення до економічної по­літики буржуазної держави, їхню оцінку перспектив розвитку капіталізму, то можна виділити три основні напрями: теорії «ре­гульованого капіталізму», теорії «свободи підприємства» (нео­класичний, «неоліберальний» напрям) і соціологічний (інститу-ціонально-соціальний) напрям.

Останнім часом спостерігається тенденція до зближення цих напрямів. У зв'язку з розвитком державно-монополістичного ка­піталізму прихильники «свободи підприємництва» почали визна­вати/хоч і в обмеженому масштабі, необхідність втручання дер­жави в економіку, посилилась увага до ролі соціальних факторів в економіці. Яскравим виявом зближення напрямів є теорія «нео­класичного синтезу» американського економіста П. Самуельсо-иа, який намагається поєднати основні принципи «неокласиків» з теорією державного регулювання економіки і положеннями представників інституціонально-соціального напряму. Виникнен­ня такого синтезу зумовлено тим, що всі напрями показали свою неспроможність в аналізі економіки і розробці практичних ре­комендацій. Воно виражає прагнення ідеологів монополій мобілізувати весь арсенал буржуазної політичної економії для боротьби проти марксистсько-ленінського вчення, для врятування капіталізму.

Одночасно відбувається диференціація течій всередині основ­них напрямів, яка зумовлюється суперечностями між окремими верствами буржуазії та монополістичними групами. Особливо це виявляється в рекомендаціях відносно економічної політики. Ідеологи монополій розробляють програми, спрямовані на поси­лення їхньої могутності на основі використання сили держави, а представники немонополістичної буржуазії пропонують з до­помогою держави обмежити владу монополій.

Серед буржуазних економістів є й такі, що розуміють неспро­можність прямої апологетики капіталізму і виступають з певною критикою системи панування монополістичного капіталу. При­хильників цих поглядів відносять до радикальної політекономії. Остання не має якоїсь єдиної платформи. Вона об'єднує різні опозиційні течії, які вимагають переглянути буржуазну політеко­номію. Деякі з них (наприклад, англійська економістка Дж. Ро-бінсон) визнають вклад К. Маркса в економічну теорію і нама­гаються по-своєму використати окремі положення його вчення.

У радикальній політекономії особливе місце посідають так звані «нові ліві». «Нові ліві» — це течії, які мають дрібнобуржу­азну основу. Вони викривають хиби буржуазного суспільства, на словах вимагають ліквідації капіталізму, відкидають приватну власність і обстоюють справедливий розподіл. Проте вони не ви­сувають чіткої позитивної економічної програми, їхні теорії ма­ють багато помилкових положень. Так, окремі представники «нових лівих» вважають, що революційна стратегія повинна грунтуватися не на боротьбі між робітничим класом і буржуа­зією, а на боротьбі між багатими і бідними, безвідносно до їх­нього класового становища як всередині країни, так і на міжна­родній арені/Однак трудящі імперіалістичних країн («багатих») є не ворогами, а союзниками трудящих колишніх колоній. Тео­рії «нових лівих» про «обуржуазнювання» робітничого класу ін­дустріально розвинутих країн не відрізняються від поглядів ідео­логів імперіалізму і допомагають останнім виступати проти профспілок, оголошуючи їхні «надмірні вимоги» гоЖ>вною при­чиною зростання цін. Вкрай шкідливе також протиставлення «но­вого робітничого класу» (до нього включають службовців, сту­дентів та інтелігенцію) іншим його загонам. Такі погляди спря­мовані на підрив єдності робітничого руху.

Ці теорії особливо підтримують ідеологи імперіалізму, які вбачають у пропаганді їх певну перешкоду поширенню марк­систсько-ленінського вчення.

Особливе місце в буржуазній політичній економіці посідають ідеологи національної буржуазії країн, що визволилися. Нерід­ко вони виступають з критикою імперіалістичної політики та ідеології, намагаються розробити теорії розвитку, які могли б бути теоретичною базою економічної політики в цих країнах.

При цьому вони використовують теорії всіх напрямів, силкую­чись пристосувати їх до умов своїх країн. Як правило, ці ідеоло­ги видають вузькокласові інтереси національної буржуазії за інтереси всього народу, замовчують питання про погіршання ста­новища трудящих мас. Поєднання антиімперіалістичних і вузь-кокласових тенденцій відображує суперечливу подвійну природу національної буржуазії молодих країн.

Розширення сфери економічних досліджень, впровадження математичних методів аналізу, необхідність розв'язання ряду практичних завдань сприяли спеціалізації буржуазних економі­стів з найактуальніших проблем. Серед них: проблема темпів зростання економіки, соціально-економічні наслідки науково-тех­нічного прогресу, економічне змагання двох світових суспільних систем, економіка соціалізму, імперіалістична інтеграція, особ­ливості економіки країн, що розвиваються.

$ 2. Критика теорій «регульованого капіталізму».

Провідна роль у сучасній буржуазній політичній економії на­лежить теоріям «регульованого капіталізму», які містять ідеоло­гічні обгрунтування державно-монополістичного капіталізму і включають в себе розробку методів державного регулювання еко­номіки.

Теорії «регульованого капіталізму» доводять, що для капіта­лізму характерні неповна'зайнятість, нестійкість темпів зростан­ня економіки, що не досить використовуються матеріальні ресур­си. Прибічники цих теорій вважають, що в капіталістичному господарстві немає сил, які діють автоматично і здатні забезпе­чити стійку рівновагу і зростання економіки. У сприянні еконо­мічному розвитку основне місце вони відводять державі, яка має стимулювати приватні капіталовкладення і збільшувати держав­ні витрати. У теоретичному аналізі на перший план висувається так званий макроаналіз — дослідження народногосподарських величин (національний доход, його розподіл, сукупний суспіль­ний попит, нагромадження, заощадження тощо).

Найбільш відомі представники теорій «регульованого капі­талізму» — англійські економісти Дж. М. Кейнс, Р. Харрод. Дж. Робінсон, американський економіст Е. Хансен, французький економіст Ф. Перру.

Поиск по сайту: