Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації

Стаття 15. Невтручання у приватне життя

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя.

2. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати Інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених ним Кодексом.

Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження.

Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.

І Ця норма-засада грунтується на ст. 32 Конституції України та міжнародно правових актах, визнаних Україною, які складають національне законодавство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (її II) і а Концепції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8). Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сімейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному провадженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.

3. У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову права особи на повагу за невтручання у її приватне життя. Під поняттям «приватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєдіяльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків, які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне життя вперше з’явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува­ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

4. Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди­ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват­ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті стосунки як всередині сім’ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру, стан здоров’я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: «Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).

5. Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе­чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу­мінні право особи на приватне життя тісно пов’язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КГЖ виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про­вадження.

6. Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного (особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на­самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли­вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо­няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом України «Про інформацію».

7. Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти­туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер­жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб ін­формація може бути використана у кримінальному провадженні.

8. Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та додатках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без н події можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження. Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недотор­канність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення неї иасшіх слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник маю 11, бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням сл ідчим про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті зобов’язує кожного, кому був наданий доступ до інформації про приватне життя учасника провадження чи іншої особи, не розголошувати її, а органи і службові особи, які ведуть провадження, - вжити заходів, за­шипіти цьому. КПК передбачає процесуальні гарантії нерозголошення такої інфор­мації, зокрема: а) наділенням підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. З ч. 1 ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладенням обов’язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнослужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн­ті і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) забороною перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові ні І ч ‘і ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередженням слідчим прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); ґ) забороною виготовлення копій протоколів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. 3 ст. 254 КПК); д) покладенням на прокурора обов’язку вжити заходів щодо захисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне житгя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

9. За незаконне збирання, зберігання, використання та поширення інфор­мації про приватне життя особи встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 України).

Поиск по сайту: