Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката. Так, особам, які до вчинення злочину не досягли 18 років, призначене судом покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати строк більше 10 років

Так, особам, які до вчинення злочину не досягли 18 років, призначене судом покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати строк більше 10 років, а у випадках засудження їх за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним поз­бавленням людини життя, — позбавлення волі призначається на строк до 15 років.

Встановлено обмеження й у призначенні позбавлення волі за злочини серед­ньої тяжкості (не більше чотирьох років), за тяжкі злочини (не більше семи років).

За вчинення злочину невеликої тяжкості вперше позбавлення волі непо­внолітньому взагалі не може бути призначено. За злочин невеликої тяжкості, вчинений повторно, покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищува­ти двох років.

Відповідно до ст. 64 КК 2001 p., довічне позбавлення волі до осіб, котрі вчини­ли злочини у віці до 18 років, не застосовується.

Наведене свідчить про те, що суди в основному правильно призначають вид і міру кримінального покарання засудженим за тяжкі насильницькі злочини. Разом з тим трапляються випадки призначення судами необгрунтовано м'якого покарання.

Суд, застосовуючи до С. ст. 44 КК, зазначив, що виключними обставинами є неповнолітній вік засудженого та сприяння в розкритті цього злочину.

Відповідно до ст. 65 КК 2001 р. та ст. 39 КК 1960 p., якими передбачено загальні засади призначення покарання, суд визначає покарання в межах, уста­новлених санкцією статті закону, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, та в точній відповідності з положеннями Загальної частини цього Кодексу.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законодавством, умовне засудження, відстрочка виконання вироку мають застосовуватися за на­явності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного. КК України 1960 р. містив значну кількість статей, санкції яких були занадто сувори­ми: статті 86^і, 164, 168 та ряд інших. Новий КК, який набрав чинності з 1 верес­ня 2001 p., певною мірою зняв зазначені проблеми.

Саме цим зумовлювалося широке застосування судами норм законодавства, які давали можливість засудити людину умовно, надати їй відстрочку виконання виро­ку або призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Така тен­денція зберігалась і в минулому році, хоч і мало місце незначне зменшення кількості осіб, до яких застосовувалися статті 44,45, 46^і КК 1960 р. та статті 69, 75 КК 2001 р.

Аналіз практики застосування судами статей 45, 46^і КК 1960 р. та ст. 75 КК 2001 р. свідчить про досить широке їх застосування. У кожному конкретному ви­падку суди призначають покарання із застосуванням цих статей виходячи з об­ставин справи, а також враховуючи дані про особу винного, чи відшкодовано шкоду, заподіяну злочином, тощо. Разом з тим непоодинокими є випадки, коли суди, необгрунтовано застосовуючи статті 44,45,46^і КК 1960 р. та статті 69,75 но­вого КК, призначають несправедливі покарання.

На нашу думку, це було зумовлено недостатністю альтернативних видів пока­рань у КК 1960 р. У зв'язку з цим часто виникали ситуації, коли за злочин неве­ликої або середньої тяжкості з урахуванням даних про особу засудженого засто­сування позбавлення волі було недоцільним.

Додержання судами вимог статей 42, 43 КК 1960р. та статей 70, 71 КК 2001 р.

Відповідно до ст. 71 КК 2001 p., якщо засуджений після постановления виро­ку, але до повного відбування покарання вчинив новий злочин, суд до покаран­ня, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Поиск по сайту: