ОСОБЛИВОСТІ ТОПОНІМІЇ ХЕРСОНЩИНИ

Дослідження назв географічних об’єктів має велике значення при розробці питань історичного краєзнавства. Важлива роль топоніміки історичного пояснюється історичною обумовленістю виникнення, зміни, та зникнення історичних назв. Ця загальна для топонімів риса відображена в їх приналежності та смисловому значенні, тобто в етимології. Кожна історична епоха має свій “топонімічний словник”. Тобто для кожного етапу суспільства були притаманні свої закономірності та особливості найменування географічних об'єктів.

Аналіз сукупності назв географічних об’єктів дозволяє окреслити ареали розселення в минулому окремих народів та етнічних груп, встановити приблизний вік поселень, рід занять їх мешканців. Крім того, в назвах населених пунктів можна знайти відображення ідеології держави, на території якої вони розташовані.

Топонімія, або сукупність географічних назв, півдня України значно відрізняється від топонімії інших регіонів України. Це пов'язано з особливостями історичного розвитку регіону, розташованого в степовій географічній зоні.

Історико–географічне положення Херсонщини зумовило наявність постійних міграційних процесів на території півдня України. Постійні зміни населення, різного за етнічним та мовним походженням, сприяли не лише зникненню старих та появі нових назв. При наявності цього фактору складався різномовний топонімікон регіонів.

В умовах постійної зміни населення залишитися могли лише назви найкрупніших географічних об'єктів. Прикладом такого явища може бути гідронім мовного походження Дніпро.

Цікавий той факт, що по Дніпру залишилися слов'яномовні назви порогів, первинний варіант яких, можливо, записав в X столітті Константин Багрянородний: Неясить, Вовнег, Остров'їн прог та інші. Крім того наявними є назви річок, що згадуються у літописах: Сура, Верхня Хортиця, Нижня Хортиця, Тягиня, острова Хортиця та інших гідронімів та мікро-гідронімів.

Літописні назви слов'янського походження фактично залишилися на близькій до Дніпра території. Але, якщо віддалитися в степ, то слов'яномовні мікротопоніми, гідроніми змінюються тюркомовними різночасового походження.

Існування на частині території півдня України поселень запорозьких козаків, російсько–турецькі війни XVIII століття та інтенсивний процес заселення та господарського освоєння спричинив появу на півдні України україномовних та російських назв.

Таким чином, в системі топонімів Херсонської області можна виділити декілька груп різномовних назв: іранських, тюркських, слов'янських: російських, українських, іноді болгарських та інших.

Найбільшою за кількістю є група слов’яномовних назв географічних об’єктів. У самому типовому відношенні вона розташована серед гідронімів, топонімів, а особливо серед назв населених пунктів та мікротопонімів. Літописні назви географічних об’єктів дійшли до нас в дещо зміненому вигляді — Хортиця (Кортич, Хортич, Хордецкий), Тягинка (Тягинська, Тягинька, Тигунка) — й встановити їх етимологію та первинний варіант досить важко. Зовсім протилежне можна сказати про україномовні та російськомовні гідроніми, мікротопоніми та ойконіми. Порівняно недавній час їх походження, XVIII — XIX століття, зумовив простоту складення та внутрішнього значення цих назв. Цікавим є той факт, що серед ойконімів Півдня України найбільшу частину складають антропоойконіми, тобто назви населених пунктів, в основі яких лежать ім’я, прізвище або прізвиська людини. Наприклад: Олександрівка, Розумовка, Андріївка, Тарасівка, Софіївка, Петромихайлівка та інші. Як правило, в цих віддалених полемічних назвах знайшли своє відображення імена першопоселенців, володарів земель, маєтків або місцевих громадських діячів. Друга за кількістю група назв населених пунктів, у свойому етимологічному значені містить інформацію про процес заселення та господарського освоєння Півдня України: Пологи, Водяне, Дунаївка, Новокиївка, Орловка, Білогор’їв, Омельник, Шелюги. Закономірне явище перенесення людьми на нові місця назв географічних об’єктів з території свого попереднього місця розташування вказує на те, що предки із жителів багатьох сіл півдня України прийшли з Полтавської, Київської, Курської, Орловської, Чернігівської губерній, а також з Болгарії, Молдавії, Сербії.

На той факт, що назви географічних об’єктів відображають ідеологію держави, В якій вони знаходяться або виникли, звертали увагу багато істориків, краєзнавців, етнографів та топонімістів. Села Воскресенка, Покровське, Новоспаське, Богородицьке, Царицин Кут, Гюнівка, Олександрівка виникли до 1917 року і в основі їх назв лежать прізвища та імена державних діячів, великих князів, назви релігійних свят та церковних. Але значна частина населених пунктів була перейменована після подій жовтня 1917 року: Олександрівськ — Запорожжя, Воскресенка — Лопаївка, Морієнтоль — Понфилівка, Троїцьке — Карла-Монеса та інші назви сіл, що виникли під час радянської влади — Розівки, Коханого, Партизан, Мирного, Сміливого, Кірова — містять у своїй основі імена революціонерів або риси будівників світлого майбутнього. Група ойконімів від гідронімічного, від фітонімічного, зоонімічного походження на півдні України в порівнянні з іншими регіонами менш кількісна.

Крім російсько–українських, на Півдні України налічується велика кількість топонімів тюрксько–татарського походження. Вони, як правило, зустрічаються на узбережжі Азовського моря, по лівій течії Дніпра. Щільність тюркомовних назв зменшується в напрямку з півдня на північ. Назви географічних об’єктів цієї мовної групи на північ від Прип’яті фактично не зустрічаються. Датувати їх, за відсутністю письмових джерел, дуже важко, як встановити приналежність назв до якогось окремого племені. Пояснюється це не лише різним часом виникнення топонімів тюркомовної групи, але й схожістю мов однієї сім’ї. Тому чітко окреслити ареали розселення, або кочування окремих племен тюркського походження, наприклад окремих ногайських орд, дуже важко.

Як правило, до назв тюркомовного походження належать насамперед гідроніми: Курнулак, Базавлук, Чортомлик, Карачекрак, Берда, Ташлик та інші; мікротопоніми (назви могил чи переправ, урочищ): Корсак-могила, Обатеш, Кічкас, Мамай-Сурка, Бельман-могила та інші. Але не слід вважати назви з однаковими основами типу Чекрак, Янчекрак, Акчекрак, Карачекрак, або річок за ті, що виникли в один часовий відрізок, або з мови одного племені.

Це пов’язано з тим фактом, що гідроніми тюркомовного походження дійшли до нас у зміненому вигляді, бо досить довгий час пристосовувалися до норм словотворення української, російської, або ще слов’янської мов.

Ще встановлення первинного варіанту назви могло б у якійсь мірі висвітлити питання про племінне мовне походження топоніму. Так, через те, що усі тюркомовні назви півдня України ввійшли в мовний оборот місцевого населення, то вони фактично стали частиною мови. Від багатьох таких гідронімів виникли вже російсько й українськомовні похідні — ойконіми, мікрогідроніми, мікротопоніми. Наприклад: Берда — Бердянськ, Бердянська коса, Чорна Берда, Бердянка; Оботам — Оботамка, Обіточна, Обіточне, Обіточна коса; Ташлик — Сухий Ташлик, Мокрий Ташлик, Чорний Ташлик та інші.

Слід зазначити той факт, що на території півдня України майже не залишилося назв ногайських аулів. Їх зникнення було пов’язане з відходом ногайців з реґіону й виникненням на місці їх поселень нових, заснованих іномовним населенням. Так зникли назви аулів Егелери Джаманки, Шолхски, Трам, Джиманджі, Караруга, Ашли-Ходжі та інших. Те ж саме явище сталося і з німецькомовними назвами.

Таким чином, на території півдня України сукупність назв географічних об’єктів складена з тюркомовних, слов’яномовних, україномовних та російськомовних топонімів.

Стародавні слов’янські та іншомовні назви належать до різних топооб’єктів: річок, урочищ, могил, байраків — об’єктів фізичної географії. Українські та російські назви належать мікротопонімам та об’єктам, що виникли завдяки діяльності людей: селам, містам, шляхам, територіально-адміністративним одиницям тощо.

Топонімія Херсонщини відображає історичні етнічні процеси, що проходили на території регіону. На її складання мало вплив географічне положення та кліматичні умови краю.

№ 5 Особливості культури та побуту населення Херсонської області.

Національний склад населення

У структурі населення України розрізняють титульний етнос, корінні народи та національні меншини.

Українці становлять 77,8 % населення. Першими за кількістю національними меншинами є росіяни, другими — білоруси, на тре­тьому місці — молдавани.

Культура та побут населення Херсонської області.

Південь України охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г. Боплана.

З XV—XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опорою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу. Здійснюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всілякими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України та Херсонщини переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник і своєрідний етнографічний характер Херсонщини. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні культурно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, особливо на витіснення її національних складових професійно-урбанізованими елементами.

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце мимнулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України.

Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

Неможливо розглянути всі аспекти розвитку української культури протягом навіть останнього тисячоліття, але деякі елементи культури можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.

1. Поселення та житло.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території Херсонщини сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя Півдня України було двокамерним — складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи. Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка, переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак. Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах. У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у жінок.

3.Харчування

.До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства). Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби здобуття їжі. Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє. Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука, груші, сливи, вишні, смородина. Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси. М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки. З молочних продуктів готували сир, там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і ряжанку. Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування. Рибу солили або в’ялили. Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник. Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу мукуХліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці. З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану. Молочні страви були досить розповсюджені. Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували. Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

№ 6 ПРИРОДНІ УМОВИ ТА РЕСУРСИ ХЕРСОНЩИНИ.

1.Вступ
Херсонська область знаходиться на пiвднi України, в межах Причорноморської низовини, в басейнi нижньої течiї рiчки Днiпро. Херсонщина межує на заходi з Миколаївською, на пiвночi з Днiпропетровською, на сходi iз Запорiзькою областями, на пiвднi – з Автономною Республiкою Крим. Херсонська область є приморською: її пiвденнi землi омиваються водами Чорного та Азовського морiв. Територiя Херсонської областi становить 28,5 тис. кв. км, що складає 4,7% площi України. Херсонська область утворена 30 березня 1944 року. Область простягається з пiвночi на пiвдень на 180 км, з заходу на схiд – на 258 км. Херсонщина знаходиться в межах степовоi зони. До складу областi входять 18 адмiнiстративних районiв: Береславський, Бiлозерський, Великоолександрiвський, Верхньорогачицький, Високопiльський, Генiченський, Голопристанський та iншi. Обласний центр областІ Херсон.
2.Геологічні умови
У геоструктурному відношенні територія області розташована на південному краї Східно-Європейської платформи. Кристалічний фундамент занурюється від 0,1—0,3 на півночі до 2—3,5 тис. м на півдні. На корі вивітрювання і граніто-гнейсових породах фундаменту залягає шарувата теригенно-карбонатна товща відкладів Причорноморської западини. На півночі вона складається з палеогенових карбонатних та глинистих порід, які місцями відслонюються у річкових долинах, далі на півдні під ними залягають карбонатні верхньокрейдові і піщано-глинисті нижньокрейдові відклади. Верхній шар осадочного чохла складається з міоценових пісків та глин і пліоценових вапняків-черепашників Південноукраїнської монокліналі. Серед антропогенових найпоширенішими є породи лесової формації. Вони перекривають піщані алювіальні відклади різновікових терас. Значну площу займають піски 1-ї надзаплавної тераси на лівобережжі Дніпра нижче Каховського водосховища.

Якщо говорити про сприятливість території Херсонської області для господарської діяльності, то загалом,з точки зору геологічних умов, область має несприятливі умови. Пов’язано це насамперед з особливостями геологічної будови області:
- потужна товща пухких осадових неоген-четвертинних відкладень, у розрізі яких переважають суглинисто-глинисті відклади, майже горизонтальне залягання гірських порід, - слабка розчленованість рельєфу з дуже похилою поверхнею з півночі на південь, широкий площинний розвиток водотривких верхньопліоценових червоно-бурих глин, на яких, головним чином, формується перший від поверхні водоносний горизонт.

Ці особливості зумовлюють неглибоке залягання грунтових вод, яке при взаємодії з іншими факторами (кліматичними, гідрологічними, антропогенними) спричинюють підтоплення.
Зона постійного підтоплення розташована на північному заході. Процесом підтоплення уражена вся південна частина області, право- і лівобережна пригирлова частина р. Дніпро. Площа постійного підтоплення області – 7558 км² – 34 % від площі області; найбільш потерпають від підтоплення Новотроїцький, Каланчацький, Цюрупинський, Великоолександрівський, Генічеський, Скадовський, Білозерський і Голопристанський райони– від 32 до 92 % від загальної площі районів. Значні площі водороздільних просторів в південній та південно-західній частинах є природно підтопленими; в південній частині підтоплення розвивається під впливом господарської діяльності. Масштаби підтоплення населених пунктів за останні роки стали загрозливими. В даний час підтоплені 137 населених пунктів..
3.Рельєф
Область розташована в межах Причорноморської низовини, в нижній течії р. Дніпро. Поверхня — слабохвиляста рівнина, полого нахилена в південному напрямі. Абсолютні висоти коливаються від 100 до 10 м. Узбережжя Азовського моря і затоки Сиваш піднімається над рівнем моря лише на 5—10 м. На півдні і особливо на південному сході рівнинність поверхні порушується подами і балками-розлогами (глибина їх врізу досягає 10— 15 м). Поди займають близько 20 % території області, їх глибина 6—8 м (подекуди — до 15 м), площа 0,2— 1 км² (бувають поди до 120 км²: Великий Чапельський, Агайманський та ін.). З інших форм рельєфу трапляються штучні насипи — могили (висота до 20 м). На лівобережжі Дніпра смугою завдовжки до 140 км простягаються Олешківські піски з дюнами висотою 8—15 м. Берегова лінія порізана мілководними затоками і лиманами (Дніпровський лиман, Ягорлицька, Тендрівська, Джарилгацька, Каркінітська затоки Чорного моря, Сиваш — Азовського моря), які відокремлюють невеликі півострови (частина півострова Ягорлицький Кут, Чонгарський та ін.) та довгі вузькі піщані коси (Тендрівська, Кінбурнська, і т.п.)

В цілому рiвнинний характер рельефу областi сприятливий для будiвництва, прокладання транспортних шляхiв, для ведення сiльського господарства. Але знову ж таки наявність великої кількості зачинених подових знижень, що є природними накопичувачами поверхневих стоків, та рівнинний рельєф є важливими чинниками підтоплення, яке в свою чергу є поштовхом до розвитку інших несприятливих процесів – зсувів, карсту, ерозії.
На території області зсувні процеси відбуваються вздовж ерозійних схилів Каховського водосховища та Дніпровського лиману. В області зареєстровано 38 зсувів, з яких найбільша кількість (25 зсувів) сформувались в Білозерському, Верхньорогачицькому та Нововоронцовськомурайонах.
Загальна ураженість майданною ерозією районів Херсонської області складає 549 км², або 6,3 % території області. Найбільша ураженість відзначена в Бериславському і Нововоронцовському районах (відповідно 245 і 91 км², або 14,8 і 8,9 % від площі районів). Інтенсивність ерозійних процесів змінюється від середнього ступеня ерозійної ураженості на північному заході до дуже слабкої на південному сході. У цьому ж напрямку змінюється й інтенсивність прояву зсувних процесів, тісно пов'язаних з ерозією, що сприяє їхньому розвитку.
Площі ураженості відкритим карстом в Херсонській області складають 427 км². Максимальний ступінь ураженості відзначений у Нововорнцовському, Бериславському, Каховському районах.

4.Клімат
Клімат Херсонської області помірно континентальний з різким коливанням температур на протязі року. Для нього характерні невелика кількість опадів, часті засухи і сильні вітри-суховії. Це пояснюється географічним положенням області (між 46 і 47°,5 пн. ш.), рівнинним характером місцевості та іншими кліматотворними факторами, основними з яких є сонячна радіація, що зростає з півночі на південь, та загальна атмосферна циркуляція.
Вплив Чорного та Азовського морів на клімат області незначний.

Пересічна температурара січня від —5°С на півночі до —3°С на півдні, липня відповідно +21,5°, +23,5°С. Максимальна температура досягає +38°С у Херсоні і +40°С у східних районах області. Період з температурою понад +10° становить 215—230 днів. Тривалість безморозного періоду в середньому 179 днів на рік. Сума активних температур за рік 3200— 3400°. Середня річна кількість атмосферних опадів у межах області коливається від 300 мм на півдні до 420 мм на півночі. Проте при великому випаровуванні вона недостатня і посіви часто терплять від засухи. Максимум опадів буває весною (в середньому 77 мм, або 24% річної кількості) і літом (112 мм, або 34%). Середня річна відносна вологість повітря в межах області становить 73,7%, вона максимальна в грудні (88,3%) і мінімальна в липні — серпні (57—59%). Влітку відносна вологість опівдні часто знижується до 30%.
Вегетаційний період триває 200-230 днів. Сніговий покрив нестійкий. Серед несприятливих кліматичних явищ, що завдають шкоди господарству — суховії (25—30 днів на рік, в окремі роки — 50—60), пилові бурі (3—8 днів, у районі Херсона — до 9—12 днів), град (1—2 дні). Весняні й осінні посухи повторюються кожні 2—3 роки, найчастіше вони бувають на півдні області.
Загалом клімат краю сприятливий для вирощування зернових, олійних, баштанних культур, винограду.

Поиск по сайту: