АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Місце діалектики в системі філософія знання

Читайте также:
  1. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  2. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  3. Алгоритм дій керівників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування при виникненні НС
  4. Альтернативи діалектики
  5. Антична філософія: космоцентризм
  6. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха
  7. Аудит у системі господарського контролю
  8. Буддизм як філософія і етичне вчення .
  9. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України
  10. Вивчення та облік епізоотичного стану місцевості
  11. Видаткова частина місцевих бюджетів
  12. Види місцевих податків і зборів в Україні

1. Не зважаючи на наявність в історії філософії досить негативних її оцінок, діалектику не можна вилучити із світового історико-філософського процесу;

2. Прийняття діалектики певними філософськими напрямами супроводжувалась її досить різною інтерпретацією, тому сьогодні підходи до діалектики, повинні враховувати цю різноманітність її розуміння;

3. Сучасне розуміння діалектики повинно назавжди розлучитись із спробами подавати її як єдино можливий науковий метод пізнання та перетворення дійсності, оскільки історія філософії – це багатоманітне поле концептуальних осмислень діалектики.

Діалектика – теорія світобудови, мистецтво логічного мислення, методологія, концептуальна основа революційної ідеології, характеристика особливостей людської діяльності або людського ставлення до дійсності, суспільно корисна форма критичного діалогу та ін.

Принцип (від латинського principium – начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорій, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засоби, котрими вона користується у своєму житті.

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні:

1.Принцип тотожності мислення і буття.

2. Принцип єдності рефлексії та руху.

3. Принцип всезагального зв’язку.

4. Принцип тотожності протилежностей.

5. Принцип спів падіння початку та сутнісної основи даного явища чи руху.

6. Принцип спів падіння початку та кінця (явища, процесу).

7. Принцип діалектичного заперечення.

У категоріях діалектичного знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності.

Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.

Категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент та ін.

 

Закон – спокійне, стійке відображення існуючого світу.

Закони діалектики – основні універсальні закони, що притаманні всім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; розкривають глибинні підвалини руху та розвитку, їх джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового зі старим, відношення заперечення до заперечуваного.

Можна поділити закони на три групи:

1) часткові закони (закони механіки, хімії, біології)

2) загальні закони (закони математики, кібернетики, закони збереження).

3) Універсальні закони (закони діалектики).

Діалектика спирається на три основні універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежності, закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок0, котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону про розвиток. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні: якщо кількісні зміни перевищують певну міру відбувається різкий якісний стрибок. Наприклад: нагріта до 100ºС вода перетворюється на пару хоча за нижчої tº залишається просто гарячою водою.

Закон єдності та боротьби протилежностей – відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти, тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою.

Закон єдності та боротьби протилежностей. Усе в світі має свою протилежність. Виникнення розвиток, нарешті розв’язання протилежностей є джерелом і причиною будь-якого руху.

Закон заперечення заперечення – один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Закон заперечення заперечення: нове з’являється шляхом заперечення старого. Водночас воно є поверненням до цього старого на значно вищому рівні. Наприклад: зернина породжує колос, у якому згодом дозріє велика кількість таких самих зернин.

Софістика – спосіб міркування, доказу, який, спирається на навмисне порушення законів і правил формальної логіки, використовує хибні доводи та аргументи застосовує, зокрема, софізми.

Софістика – особливий тип мислення, спосіб міркування та аргументації, налаштований на те, щоб переконати певного суб’єкта в істинності деяких тверджень (концепцій, теорій) примусити прийняти ці твердження.

Софістика (з грецької – міркування засноване на навмисному порушенні законів логіки). Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах). Софістика звертає увагу на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому варто лише пере формулювати певні твердження, як воно може всіх влаштувати, а отже, все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який не залежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручування думки чи то за допомогою мови, чи то через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій.

Метафізика (від грецького – після фізики) – філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття.

Метафізика фіксує той реальний факт, що людське ставлення до дійсності передбачають, що в людському інтелекті наявні елементи над фізичного, ідеального плану, що за для свідомого орієнтування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку.

Отже, метафізика та діалектика є протилежними за рядом фундаментальних начал, а саме: джерело розвитку, руху та зміни: розуміння зв’язку старого і нового, механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення також побудованою наукової картини світу.

Отже, софістика і метафізика - це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. А метафізика – це такий спосіб мислення, котрий має об’єктивні основи, про які йшла мова вище. Метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом.

 

3. Поняття „гносеологія". Проблема пізнання у філософії. Поняття пізнання та його рівні. Об'єкт і суб'єкт пізнання. Чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне пізнання. Опосередковане та безпосереднє пізнання. Логіка та інтуїція. Пізнання та творчість.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія — це більше явище некласичної філософії.

Реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має такі основні аспекти: 1) інформативний, в якому пізнання виступає як процес здобування знань; 2) діяльний, або вольовий аспект пізнання, тобто прагнення проникнути в реальність, оволодіти нею; 3) смисловий аспект, тобто бажання досягти найважливішого для людини стану досконалості. Внаслідок цього пізнання не зводиться до якогось одного з аспектів взаємодії свідомості та дійсності. Існує кілька видів пізнання, тобто кілька різних способів отримання знань та уявлень про дійсність:

· життєво-досвідне пізнання здійснюється у безпосередньому процесі життєдіяльності, має несистемний, стихійний характер, обмежене життєвим досвідом, проте є стартовим майданчиком для усіх інших видів пізнання;

· наукове пізнання – це теоретичне систематизоване і спеціалізоване, що виходить за межі стихійного життєвого досвіду;

· художньо-мистецьке пізнання на відміну від наукового, яке прагне до логічного конструювання та вилучення суб’єктивного, щільно пов’язане з індивідуальними переживаннями, здійснюється не в поняттях, а в образах. Інформацію, що міститься в художньому образі, неможливо перевести в абстрактне мислення, оскільки образ є взаємодією свідомих і несвідомих елементів психіки. Митець у своїх уявленнях, фантазіях може випередити наукове пізнання;

· релігійно-містичне пізнання окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення. Таке пізнання було притаманне деяким духовним вчителям і пророкам;

· екстрасенсивне пізнання – це отримання інформації телепатами, екстра­сенсами з якихось незвичних джерел. Природа цього пізнання для науки поки що не зрозуміла.

60.61

3. Чуттєве пізнання та його елементи
3.1. Відчуття
Для пізнання людиною речей і процесів природи необхідна форма діяльності, яка називається чуттєвою діяльністю або чуттєвим пізнанням. Вона пов'язана з функціонуванням органів чуття, нервової системи, мозку, завдяки чому виникають відчуття і сприйняття.
Відчуття може розглядатися як найпростіший і початковий елемент чуттєвого пізнання і людської свідомості взагалі.
Біологічні та психофізіологічні дисципліни, вивчаючи відчуття в якості своєрідної реакції людського організму, встановлюють різні залежності: наприклад, залежність реакції, тобто відчуття, від інтенсивності роздратування того чи іншого органу чуття. Зокрема, встановлено, «що з точки зору" інформаційної здатності "на першому місці у людини стоять зір і дотик, а потім слух, смак, нюх.
Сучасні біологічні науки досліджують складну структуру нервових процесів людини, діяльність його мозку, показуючи, які саме процеси мозкової діяльності виконують функції "прийому" та "переробки" відчуттів. Так, в потиличних відділах кори головного мозку-"центр" зорових відчуттів, в тім'яних відділах - дотику, в скроневих - центр слухових відчуттів, задня частина кори головного мозку в основному "переробляє" інформацію, тоді як передня подає сигнал, "інструкцію" діяльності, лобові частки мозку забезпечують порівняння ефекту дії з вихідним його задумом».
Природно-науковий підхід до вивчення відчуттів характеризується також тим, що людська чутливість, тобто здатність людини реагувати на вплив зовнішнього світу, розглядається в тісному зв'язку з еволюцією природи. При цьому встановлюється, що здатність відображення в різній мірі властива всім живим істотам, а в зародковій формі властива взагалі всій природі. Оскільки така здатність розглядається як універсальне, гранично широко розуміється властивість всього природного світу, можливо також дослідження людського відчуття з точки зору сприйняття і відображення зовнішнього сигналу, його передачі і переробки надходить в організм інформації. Такий підхід характерний для теорії інформації, зокрема для кібернетики.
Відчуття виступає суб'єктивним, ідеальним образом предмета, оскільки відображає, переломлює вплив предмета через "призму" людської свідомості. Так, больові відчуття обов'язково породжуються яких-небудь існуючих поза свідомістю людини предметом або яких-небудь об'єктивних подразником. Ми відчуваємо біль від опіку, перш за все тому, що на шкіру подіяв вогонь, розпечений предмет. Але в самому вогні, в самому гарячому предметі, зрозуміло, немає болю, біль є особливий відповідь нашого організму. Біль - відчуття людської істоти, яке має своїм наслідком певний стан його психіки, емоцій, відповідну реакцію, ту чи іншу дію.
Дуже важливо те, що вже у відчутті починає відображатися об'єктивна зв'язок відчуває суб'єкта (його органів, процесів, що відбуваються в його організмі, у його мозку, в його психіці) з тими цілком певними явищами і процесами навколишнього світу, з якими практично взаємодіє даний суб'єкт. Відчуття, таким чином, стоїть у витоків відображення і фіксування об'єктивної системи відносин, в які реально вступає і реально включений людина.
Так, ми знаємо, що предмет певним чином розташований в просторі щодо сприймає суб'єкта, і відчуття суворо залежить від цього "взаємного" просторового розташування, просторового відносини предмета і суб'єкта: якість, форма, інтенсивність зорового і слухового відчуття, нюху залежать від близькості або дальності предмета, від того, яким чином, яким боком він "звернений" до сприймаючого людини і т. п.
Відчуття одночасно залежать і від стану органів почуттів і всього організму (так, у дальтоніків - інші зорові відчуття, ніж у звичайних людей, у хворої людини - інші нюхові і смакові відчуття, ніж у здорової, і т. п.). Але, незважаючи на цю досить складну подвійну залежність відчуття і від об'єкта, і від суб'єкта, в процесі функціонування свідомості у людини виробилася здатність оцінювати і повсякденно використовувати об'єктивну інформацію, що поставляється відчуттями та іншими компонентами чуттєвого досвіду. За інтенсивністю відчуття ми більш-менш точно судимо про те, наскільки нагрітим або охолодженим є предмет, як далеко він розташований від нас, наскільки інтенсивний реальне джерело звуку і т. п.
Можна зробити висновок, що відчуття дають нам першу, саму елементарну форму образного відображення предмету. Образ є ідеальною формою відображення предмета чи явища в їх безпосередньо спостерігається цілісній формі.
Специфічне властивість людського чуттєвого пізнання пов'язане з тим, що окремі, конкретні відчуття, будучи складовими елементами чуттєвого відображення, реально, на ділі, не існують окремо один від одного: вони не існують поза цілісного образного відображення того чи іншого предмета або явища. Наприклад, коли ми дивимося на будинок, ми бачимо його як ціле, хоча окреме і конкретне зорове відчуття показує нам частину будинку, частина його даху і т. п. При цьому зорові відчуття невіддільні від слухових і т. д. (зрозуміло, за умови нормального функціонування органів почуттів). Книга лежить на столі, я її реально бачу як ціле, хоча конкретне, окреме відчуття безпосередньо "показує" мені лише частина обкладинки, якщо книга закрита, дві сторінки, якщо вона відкрита.
Чуттєва діяльність людини вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства призвела до виникнення форми цілісного сприйняття предмета, до закріплення і збереження особливої ​​"здібності" образу - "представляти", "давати" об'єктивний предмет як щось ціле.
Хоча ми за допомогою різних органів чуття відчуваємо просторову форму, колір, звук, запах, в той же час діє чуттєва здатність синтезувати відчуття, перетворювати їх у сприйняття, що володіє особливою властивістю: завдяки сприйняттю предмет "дається" свідомості саме у своїй цілісно-предметній формі, тобто у вигляді об'єктивної, незалежної від свідомості цілісності.
3.2. Сприйняття
Сприйняття визначаються як цілісний образ предмета, що знаходиться перед нами. Це може бути образ сонця, що сходить, гірської вершини або музичної мелодії. У сучасній філософії (феноменології) виділяють різні рівні сприйняття:
а) сприйняття без інтерпретації (щось миготить за вікном, якийсь предмет лежить на дорозі);
б) сприйняття конкретного предмета (мотузка, а не змія);
в) розуміння, що об'єкт існує незалежно від моєї свідомості;
г) свідомість, що саме я сприймаю цей предмет;
д) розуміння, що моє сприйняття і сам об'єкт не тотожні, що в об'єкті можуть бути інші сторони і властивості, які не сприймаються в даний момент».
Вже цей аналіз показує, що сприйняття не можна розглядати лише як копіювання, бездумне споглядання зовнішнього світу. Воно пронизане розумовою діяльністю людини.
Вплив духовного обличчя людини, рівня його культури на характер сприйняття виявляється і в інших формах. Воно визначає виборчий характер сприйняття. Людина звертає увагу, перш за все на те, що йому цікаво. «Не випадково Р. Декарт у роботі" Пристрасті душі "на перше місце ставить здивування, яке служить найважливішим стимулом пізнання і відкриття нового». Роздуми надають особливу емоційне забарвлення сприймається. Так, виділяють "закадровий" мислення, коли очікування приємної зустрічі ввечері накладає певний відсвіт на всі предмети (і сонце здається яскравіше, і люди добрішими). Особливо важлива роль теоретичної підготовки в сприйняттях, що відносяться до проведення наукових спостережень і експериментів. Крім того, в залежності від системи цінностей один і той же предмет може сприйматися різними людьми як гарний або потворний, шкідливий чи корисний. Можуть змінюватися і сприйняття одного і того ж людини. Так, він може бачити в улюбленому масу достоїнств, які не помічають інші. Але якщо любов змінюється байдужістю чи навіть ненавистю, то навіть визнані всіма якості покинутого людини опиняються за межами сприйняття.
Сприйняття - цілісний образ матеріального предмета, даного за допомогою спостереження. Достатньо простого роздуми, щоб побачити, що сприйняття аж ніяк не є механічним "підсумовуванням" відчуттів. Сприйняття зароджується і існує як форма такого активного синтезу різноманітних проявів предмета, яка нерозривно пов'язана з іншими актами пізнавальної та практичної діяльності, попередніми даного конкретного спостереження. Саме тому процес сприйняття - процес активний і по-своєму творчий. Завдяки багаторазової роботі механізмів сприйняття ми в нашій свідомості, у нашій пам'яті можемо утримувати цілісний образ предмета і тоді, коли предмет безпосередньо не даний нам. У цьому випадку функціонує ще більш складна форма чуттєвого пізнання, яка називається виставою.

3.3. Представлення
Уявлення - образ раніше сприйнятого предмета, що зберігся в пам'яті, або створення нового образу за допомогою уяви і знання. Вистава "біднішими" сприйняття, так як втрачаються деякі якості об'єкта, що проявлялися на рівні сприйняття. Тут більш чітко виражений виборчий характер пізнання, так як запам'ятовуються найбільш цікаві та значущі для суб'єкта риси предмета, що грають роль у діяльності людини і його переживання. У поданні більш чітко, ніж у сприйнятті, виявляється активна роль мислення, особливо при створенні образів майбутнього.
Класифікація уявлень включає:
а) образи-репродукції (уявне відтворення сприйняття);
б) образи-припущення (образи героїв художніх творів, описаних пейзажів);
в) образи-моделі (модель атома);
г) образи, що виражають мети діяльності та послідовність операцій, необхідних для досягнення цих цілей (посадити сад, вилікувати хворого);
д) образи-символи і т.д.
Особливість чуттєвого образу - його цілісність. Предмет сприймається як органічна єдність складових його елементів. У той же час сприймаються його просторова обмеженість, тривалість як зміна його станів. Тут особливо яскраво виражається зв'язок сприйняттів та уявлень. Необхідно відзначити також вибірковість чуттєвого образу, коли сприймаються насамперед значущі для суб'єкта сторони та властивості предметів.
Особливість чуттєвого образу - включеність в нього знаково-мовних структур. Знак служить для заміщення предмета, виступає як основа методу формалізації, засіб отримання перевіряється, концентрованого знання. Він скорочує розумові операції, дає можливість передавати машинам окремі логічні операції. Слова, формули використовуються як знаки. Широко вживаються предмети-символи для заміщення абстрактних ідей (наприклад, прапор, голуб, ялинка). Символи використовуються в художній творчості, в пізнанні соціальної реальності. Так, образу Прометея надавалося різне звучання в різні історичні епохи. У наші дні він стає образом-символом західної цивілізації як активної діяльності.
3.4. Емоції, інтуїція
До чуттєвого пізнання відносяться також емоції: гнів, страх, сумнів, зацікавленість, подив. Без їх впливу неможливий пошук істини. А. Ейнштейн писав, що «сама прекрасна і глибока емоція, яку ми можемо випробувати, - це відчуття таємниці. Якщо ж людина втратила здатність дивуватися і завмирати в священному трепеті, то його можна вважати мерцем». Труднощі в подоланні перешкод, страждання, невдоволення собою - необхідні компоненти будь-пізнавальної діяльності.
Чуттєве пізнання включає і інтуїцію. Вона визначається як здатність осягнення істини шляхом її прямого розсуду без допомоги логічних аргументів. Її роль особливо велика в творчому процесі, створенні нових наукових теорій, коли необхідні раптові стрибки розуму, що прориваються мережа стереотипів, що склалися, доказів та обгрунтувань. Інтелектуальна інтуїція розглядається як внутрішнє прозріння. Не випадково в "Роздумах про метод" Декарт ставить інтуїцію на перший план.
До особливостей інтуїтивної діяльності відносять несподіванка рішення задачі, неусвідомленість шляхів і способів її рішення, безпосереднє осягнення істини на сутнісному рівні. Існує стандартизована інтуїція (наприклад, визначення лікарем характеру захворювання пацієнта за його діями) і евристична (наприклад, усвідомлення Кеккуле структури молекули бензолу як образу змії, що вистачає себе за хвіст).

4. Логічне пізнання
На відміну від чуттєвих форм логічні засоби пізнання не обов'язково повинні супроводжуватися чуттєвими образами. Швидше вірно зворотне - будь-який чуттєвий образ у людини, на відміну від тварин, супроводжується логічним чином.
Формами логічного відображення, притаманними всім людям, є поняття, судження і умовиводи.
4.1. Поняття
Закони, сутність явищ людина пізнає на абстрактно-логічної ступеня пізнання, за допомогою мислення.
«Мислення - це опосередковане, узагальнене пізнання дійсності. Між об'єктами з їх властивостями і мисленням знаходяться форми чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття і уявлення. Вони - той будівельний матеріал, на якому базується і розвивається людське мислення. Вони доставляють інформацію про матеріальні об'єкти, яку в подальшому мислення піддає обробці, відображаючи об'єкти глибше і вірніше, ніж чуттєві форми пізнання».
Людське пізнання за допомогою мислення, проникає в сутність предметів і висловлює її за допомогою понять, суджень і умовиводів.
Поняття, на відміну від відчуттів, утворюється шляхом відволікання від чуттєвих образів тих спільних рис, які притаманні і іншим чуттєвих образів, а отже, і тим реальним явищам, які відображені в цих образах. «Візьмемо для прикладу поняття«будинок». Коли ми говоримо про конкретний будинок, своєму або будинку батьків, то це буде чуттєве відображення у формі сприйняття або подання. Коли ж ми говоримо про будинок взагалі, то слово «будинок» ми вживаємо як поняття, в якому вже немає конкретних рис того чи іншого реального будинку, а є тільки те спільне, що притаманне всім будинкам.
Таким чином, поняття будинку утворюється з сприйнять і уявлень про різні конкретних будинках шляхом виділення тих спільних рис, які притаманні будь-якому будинку, незалежно від його індивідуальних особливостей. Очевидно, перехід від уявлень до поняття є переходом до більш глибокого пізнання явищ дійсності».
За своїм змістом і обсягом поняття різні в окремих науках. Філософія створює найбільш загальні поняття: «матерія», «свідомість», «рух», «відображення», «простір», «час», «кількість», «якість» і т. д. У приватних науках використовуються поняття, які мають більш конкретне значення.
Поняття, як і всі інші форми відображення, мають діалектичний характер. У кожній науці поняття перебувають у взаємному зв'язку. Вони - не застиглі форми логічного пізнання, а постійно змінюються і розвиваються. Поняттям властива внутрішня суперечливість, яка полягає в єдності суб'єктивного та об'єктивного.
Поняття об'єктивні за джерелом, який відображають, суб'єктивні - за формою вираження. Діалектика понять проявляється також у їх гнучкості, яка доходить до тотожності протилежностей, що дозволяє їм глибше, повніше відображати навколишній світ у всій його суперечливості.
4.2. Судження
Важливою формою логічної ступеня пізнання є і судження. Кожну свою думку людина висловлює за допомогою суджень.
«Судження - це одна з вищих форм відображення об'єктивних предметів у свідомості людини. За допомогою суджень людина заперечує або стверджує щось про щось. У судженнях відбиваються предмети, якості, відносини між предметами, їх утримання». Діалектика, притаманна судженню як логічної формі пізнання, відбивається у взаємозв'язку між суб'єктом і предикатом, з яких складається судження. (Наприклад, у судженні «ясен є дерево» суб'єкт - ясен, предикат - дерево.)
Суб'єкт завжди виконує функцію окремого, а предикат - спільного. У думках фіксується діалектика між випадковим і необхідним, явищем і сутністю. У кожному судженні, суб'єктивному за формою, міститься об'єктивний зміст, обумовлене відображенням об'єктивних предметів.
Судження можуть бути істинними і неістинними. Вони правдиві тоді, коли правильно відображають об'єктивні властивості, притаманні матеріальному світу. Коли ж судження не відображають об'єктивність предметів та їх зв'язків або відображають спотворено, вони неістинним.
4.3. Умовивід
Третьою формою логічної ступеня пізнання є умовивід. У умовиводі з декількох вірних суджень, виводиться нове знання про об'єкти.
«Умовивід - засіб пізнання прихованих, внутрішніх сторін і зв'язків об'єктів. Людина за допомогою умовиводи пізнає процеси та їх закономірності в об'єктах, які не можуть сприйматися за допомогою почуттів».
У логічному пізнанні також використовуються гіпотези і теорії в якості форм, які фіксують результати пізнавальної діяльності людини.
Умовиводи бувають різних видів: індуктивні, дедуктивні та за аналогією. У індуктивному умовиводі думка рухається від одиничного (фактів) до загального. Наприклад: "У гострокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим. У прямокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим. У тупоугольние трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим. Отже, у всіх трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим".
Індукція буває повною і неповною. Повна - коли посилки вичерпують, як у наведеному прикладі, весь клас предметів (трикутників), що підлягають узагальненню.
Неповна - коли такої повноти ("весь клас") немає, коли число індуктивно узагальнює випадків або актів невідомо чи невичерпно велике. Прикладом неповної індукції можуть служити регулярні опитування громадської думки з того чи іншого питання, хто стане президентом, наприклад. Опитуються за вибіркою небагато, деякі, а узагальнення робиться на все населення.
Індуктивні висновки або висновки носять, як правило, імовірнісний характер, хоча в практичній достовірності їм теж відмовити не можна. Для спростування індуктивного узагальнення часто буває досить одного "підступного" випадку. Так, до відкриття Австралії вважалося загальновизнаним, що всі лебеді білі, а всі ссавці живородні. Австралія "розчарувала": виявилося, що лебеді можуть бути і чорними, а ссавці - качконіс і єхидна, кладуть яйця.
У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до конкретного. Наприклад: "Все, що зміцнює здоров'я, корисно. Спорт зміцнює здоров'я. Отже, спорт корисний".
Аналогія - це умовивід, в якому на підставі подібності предметів в якомусь одному відношенні, робиться висновок про їх схожість в іншому (інших) відношенні. Так, на підставі подібності звуку і світла (прямолінійність поширення, відображення, заломлення, інтерференція) був зроблений висновок (у формі наукового відкриття) про світловий хвилі.

5. Висновок. Єдність чуттєвого та логічного пізнання
Чуттєва і логічна щаблі пізнання та їх форми знаходяться в діалектичній єдності. У процесі людського пізнання їх не можна розділяти так як логічне пізнання може відбуватися тільки на базі матеріалу, який отримується чуттєвим пізнанням.
Дане положення в історії філософії визнавалося аж ніяк не всіма мислителями. У XVII ст. в теорії пізнання чітко виділилися дві течії: сенсуалізм і раціоналізм. Ті філософи, які перебільшували значення чуттєвого пізнання, вважаючи, що всі основні знання дають нам відчуття, а розум мало що додає і навіть затемнює те, що дають відчуття, отримали найменування сенсуалістов (від лат. Sensus - почуття, відчуття). Сенсуаліст були Дж. Локк, Г. Гоббс, багато матеріалісти XVIII ст. (Д. Дідро, Ж.-П. Ламетрі та ін), а також суб'єктивні ідеалісти (Дж. Берклі, Д. Юм, махісти).
Ті філософи, які недооцінювали можливості органів почуттів і вважали розум основою пізнання, отримали найменування раціоналістів (від лат. Ratio - розум). Представниками раціоналізму були Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ін
«Теорія пізнання діалектичного матеріалізму подолала однобічність як емпіризму, так і раціоналізму. Емпіричне пізнання є основою, на якій розвивається абстрактно-логічне пізнання. Сутність предметів, закони можуть бути пізнані тільки з допомогою логічного мислення».
Абстрактне мислення і чуттєве пізнання знаходяться в діалектичній єдності. Тільки взяті разом, у своїй єдності чуттєва і абстрактно-логічна ступеня пізнання в змозі розкрити об'єктивний світ і його закони.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються.

Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт - навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають - вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому розумінні - це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона в принципі пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин.

Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 1000 тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

Основные концепции истины

Концепция истины Определение истины Критерий истины
Классическая Истина есть соответствие мыслей и высказывании действительности Чувственный опыт и/или ясность и отчетливость
Когерентная Истина есть согласованность знаний Согласованность с общей системой знаний
Прагматическая Истина есть практически полезное знание Эффективность, практика
Конвенциональная Истина есть соглашение Всеобщее согласие

Учеными предложены различные критерии того, как отличить истинное от ложного:

  • Сенсуалисты опираются на данные чувств и критерием истины считают чувственный опыт. По их мнению, реальность существования чего-либо проверяется только чувствами, а не абстрактными теориями.
  • Рационалисты считают, что чувства способны вводить нас в заблуждение, и видят основы для проверки высказываний в разуме. Для них основным критерием истины выступают ясность и отчетливость. Идеальной моделью истинного знания считается математика, где каждый вывод требует четких доказательств.
  • Дальнейшее развитие рационализм находит в концепции когерентности (от лат. cohaerentia — сцепление, связь), согласно которой критерием истины является согласованность рассуждений с общей системой знаний. Например, «2х2 = 4» истинно не потому, что совпадает с реальным фактом, а потому, что находится в согласии с системой математических знаний.
  • Сторонники прагматизма (от греч. pragma — дело) считают критерием истины эффективность знаний. Истинное знание — это знание проверенное, которое успешно «работает» и позволяет добиться успеха и практической пользы в ежедневных делах.
  • В марксизме критерием истины объявляется практика (от греч. praktikos — деятельный, активный), взятая в самом широком смысле как всякая развивающаяся общественная деятельность человека по преобразованию себя и мира (от житейского опыта до языка, науки и т.д.). Истинным признается только проверенное практикой и опытом многих поколений утверждение.
  • Для сторонников конвенционализма (от лат. convcntio — соглашение) критерием истины является всеобщее согласие по поводу утверждений. Например, научной истиной считается то, с чем согласно подавляющее большинство ученых.

Некоторые критерии (согласованность, эффективность, согласие) выходят за пределы классического понимания истины, поэтому говорят о неклассической (соответственно когерентной, прагматической и конвенциональной) трактовке истины. Марксистский принцип практики пытается соединить воедино прагматизм и классическое понимание истины.

Поскольку у каждого критерия истины имеются свои недостатки, все критерии можно рассматривать и как взаимодополняющие. В таком случае истиной однозначно можно назвать только то, что удовлетворяет всем критериям.

Имеются и альтернативные трактовки истинности. Так, в религии говорится о сверхразумной истине, основанием которой является Священное Писание. Многие современные течения (например, постмодернизм) вообще отрицают существование какой-либо объективной истины.

Современная наука придерживается классической трактовки истины и считает, что истина всегда объективна (не зависит от желаний и настроений человека), конкретна (не бывает истины «вообще», вне четких условий), процессуальна (находится в процессе постоянного развития). Последнее свойство раскрывается в понятиях относительной и абсолютной истины.

Метод познания - это совокупность процедур, с помощью которых человек получает истинное знание о мире, совокупность приемов и операций теоретического и эмпирического познания, а также практического освоения действий йсност.

Отличительной чертой метода познания является то, что он как совокупность познавательных процедур должно соответствовать объекту познания Различные объекты и их свойства требуют разных способов познавательной взаимодействия субъектов Объекта с объектом (например, познания структуры физических тел, их перемещения и изучения общества) Как отметил английский философ Т Гоббс, \"метод должен соответствовать порядку создания вещейей".

Так что различные свойства объектов (например, физические параметры тела и его химический состав) или даже сами объекты (например, элементарные частицы или удаленные небесные тела) могут быть познавательных ни только с помощью соответствующих методов: науки, изучающие различные по своему качеству объекты, не могут использовать одни и те же методы Нередко современное естествознание и общественные науки вынуждены создавать узкоспециализированные методы познания Поскольку сейчас насчитывают около двух тысяч различных наук, то количество методов невероятно великка.

В целом методы познания следует считать совокупность приемов, способов и орудий, с помощью которых изучают мир, получают истинное знание о нем

Возможна различная классификация методов познания

Во-первых, их традиционно разделяют на эмпирические и теоретические К методам эмпирического познания относятся: измерение, наблюдение, эксперимент (их характеристику см. в философских словарях)

К методам теоретического (рационального) познания относят дедукцию, анализ, синтез, метод аксиоматизации, математического моделирования и т д Каждому из этих уровней присущи свои формы отражения (см. то ему \"Сознание\"ь").

Во-вторых, методы познания можно классифицировать по степени общности, по масштабам применение объектов По таким критериям эти методы можно разделить на:

- отдельно научные (применяемые в отдельных науках);

- общенаучные (применяются во многих науках, например,

наблюдения);

- всеобщие Это гносеологические и методологические установки, на которые ориентируется большинство наук Исторически к этим методам относятся метафизический и диалектический

1 Метафизический метод господствовал как общеметодологические база в естествознании и философии до конца XVIII в Он ориентировал научное познание на изучение сущности всех явлений, мира как качественно неизменных, и аких, не имеющие внутренних источников развития и поэтому лишенных противоположных свойств, сил, тенденций Сущность каждого явления, объектов мира познавалась через изучение структуры и связи основных элементов Каноны формально-логического мышления, его принципы и законы были логическим фундаментом метафизического методтоду.

2 Диалектический метод сформировался тогда, когда появилась четкая познавательная потребность раскрыть сущность мира с точки зрения процессов развития, присущего ему всеобщей взаимосвязи, качественных преобразований Этот м метод ориентировал на рассмотрение всего сущего как такого, который возникает, проходит в своем развитии определенные стадии и исчезает, превращаясь в нечто новое, а также на познание всех явлений как единства и борьбы противоположностей Поэтому он требовал создания новой логики - диалектической, которая позволила бы отразить в логике понятий сущность процессов развитиятку.

Методы познания можно классифицировать в зависимости от типов причинно-следственной взаимодействия Так, методы, которые дают возможность изучить динамические процессы, не имеющие вероятностного характера взаимодействия, и мето оды изучение статистических, вероятностных причинно-следственных взаимосвязейв.

Через многообразие объектов изучения, их свойств, а также многоуровневой структуры самого научного знания возможна и другая, более сложная классификация Наука, изучающая природу, специфику и взаимодействия аемозвьязок методов познания называется методологиейю.

1. Метод научного познания: сущность, содержание, основные характеристики

 

Деятельность людей в любой ее форме (научная, практическая и т. д.) определяется целым рядом факторов, Конечный ее результат зависит не только от того, кто действует (субъект) или на что она направлена (объект), но и от того, как совершается данный процесс, какие способы, приемы, средства при этом применяются. Это и есть проблемы метода. В реферате будет идти речь о методах научного познания.

Метод (греч. – способ познания) – “путь к чему-либо”, способ достижения цели, определенным образом упорядоченная деятельность субъекта в любой ее форме.

Основная функция метода – внутренняя организация и регулирование процесса познания или практического преобразования того или иного объекта. Следовательно, метод (в той или иной своей форме) сводится к совокупности определенных правил, приемов, способов, норм познания и действия. Он есть система предписаний, принципов, требований, которые должны ориентировать исследователя в решении конкретной задачи, достижении определенного результата в той или иной сфере деятельности. Метод дисциплинирует поиск истины, позволяет (если правильный) экономить силы и время, двигаться к цели кратчайшим путем. Истинный метод служит своеобразным компасом, по которому субъект познания и действия прокладывает свой путь, позволяет избегать ошибок.

Понятие “научный метод” понимается как “целенаправленный подход, путь, посредством которого достигается поставленная цель. Это комплекс различных познавательных подходов и практических операций, направленных на приобретение научных знаний”. В психологии и педагогике научный метод представляет собой систему подходов и способов, отвечающих предмету и задачам данных наук.

Понятие “метод” применяется в широком и узком смыслах этого слова. В широком смысле слова – оно обозначает познавательный процесс, который включает в себя несколько способов. Например, метод теоретического анализа включает в себя, помимо последнего, синтез, абстрагирование, обобщение и т.д. В узком смысле “метод” означает специальные приемы научной дисциплины. Например, в психологии и педагогике – метод научного наблюдения, метод опроса, экспериментальный метод и др.

Во все времена значение метода познания высоко оценивалось всеми исследователями. Так, Френсис Бэкон сравнивал метод со светильником, освещающим путнику дорогу в темноте, и полагал, что нельзя рассчитывать на успех в изучении какого-либо вопроса, идя ложным путем. Философ стремился создать такой метод, который мог бы быть “органоном” (орудием) познания, обеспечить человеку господство над природой. В качестве такого метода он рассматривал индукцию, которая требует от науки исходить из эмпирического анализа, наблюдения и эксперимента с тем, чтобы на этой основе познать причины и законы.

Р. Декарт методом называл “точные и простые правила”, соблюдение которых способствует приращению знания, позволяет отличить ложное от истинного. Он говорил, что уж лучше не помышлять об отыскивании, каких бы то ни было истин, чем делать это без всякого метода, особенно, без дедуктивно-рационалистического.

Существенный вклад в методологию научного познания внесли немецкая классическая (Гегель) и материалистическая (Маркс) философии, достаточно глубоко разработавшие диалектический метод – соответственно на идеалистической и материалистической основах.

Целый ряд плодотворных, оригинальных (и во многом еще неосвоенных) методологических идей были сформулированы представителями русской философии. Это, в частности, идеи: о неразрывности метода и истины и недопустимости “пренебрежения методом” у Герцена и Чернышевского; об “органической логике” и ее методе – диалектике у Владимира Соловьева; о “методологической наивности”, о диалектике как “ритме вопросов и ответов” у П. Флоренского; о законах логики как свойствах самого бытия, а не субъекта, не “мышления”, о необходимости “преодоления кошмара формальной логики” и о необходимости освобождения научного познания “от кошмара математического естествознания” у Бердяева и др.

Важную роль метода для деятельности людей подчеркивали многие крупные ученые. Так, выдающийся физиолог И.П. Павлов писал: “Метод самая первая, основная вещь. От метода, от способа действия зависит вся серьезность исследования. Все дело в хорошем методе. При хорошем методе и не очень талантливый человек может сделать много. А при плохом методе и гениальный человек будет работать впустую и не получит ценных, точных данных”. Наш известный психолог Л.С. Выготский говорил, что методология, как совокупность методов научного познания, подобна “костяку в организме животного”, на котором весь этот организм держится.

Следовательно, метод научного познания – безусловно, важная и нужная вещь. Однако недопустимо впадать в крайности: во-первых, недооценивать метод и методологические проблемы, считая все это незначительным делом, “отвлекающим” от настоящей работы, подлинной науки и т. п. (методологический негативизм), во-вторых, преувеличивать значение метода, считая его более важным, чем тот предмет, к которому его хотят применить, превращать метод в некую “универсальную отмычку” ко всему и вся, в простой и доступный “инструмент” научного открытия (“методологическая эйфория”). Дело в том, что ни один методологический принцип не может исключить, например, риска зайти в тупик в ходе научного исследования.

В.П. Кохановский утверждает, что “любой метод окажется неэффективным и даже бесполезным, если им пользоваться не как “руководящей нитью” в научной или иной форме деятельности, а как готовым шаблоном для перекрашивания фактов. Главное предназначение любого метода – на основе соответствующих принципов (требований, предписаний и т.п.) обеспечить успешное решение определенных познавательных и практических проблем, приращение знания, оптимальное функционирование и развитие тех или иных объектов”.

В связи с этим необходимо иметь в виду следующее:

1. Метод, как правило, применяется не изолированно, сам по себе, а в сочетании, взаимодействии с другими. А это значит, что конечный результат научной деятельности во многом определяется тем, насколько умело и эффективно используется “в деле” эвристический потенциал каждой из сторон того или иного метода и всех их во взаимосвязи. Каждый элемент метода существует не сам по себе, а как сторона целого, и применяется как целое. Вот почему очень важным является методологический плюрализм, т. е. способность овладеть многообразием методов и умело их применять. Особое значение имеет способность освоения противоположных методологических подходов и их правильное сочетание.

2. Всеобщей основой, “ядром” системы методологического знания является философия как универсальный метод. Ее принципы, законы и категории определяют общее направление и стратегию исследования, “пронизывают” все другие уровни методологии, своеобразно преломляясь и воплощаясь в конкретной форме на каждом из них. В научном исследовании нельзя ограничиваться только философскими принципами, но и недопустимо оставлять их “за бортом”, как нечто, не принадлежащее природе данной деятельности. Очевидно, что если под философией понимать поиски знания в его наиболее общей, наиболее широкой форме, то ее можно считать матерью всех научных исканий”. История познания и практики подтвердили этот вывод.

3. В своем применении любой метод модифицируется в зависимости от конкретных условий, цели исследования, характера решаемых задач, особенностей объекта, той или иной сферы применения метода (природа, общество, познание), специфики изучаемых закономерностей, своеобразия явлений и процессов (материальные или духовные, объективные или субъективные) и т. п. Тем самым содержание системы методов, используемых для решения определенных задач, всегда конкретно, ибо в каждом случае содержание одного метода или системы методов модифицируется в соответствии с природой исследуемого процесса.

 

Существуют разные принципы классификации этих методов, но чаще всего она осуществляется по двум основаниям.

I. По сфере применения и по степени общности:

1) Всеобщие, или философские методы, среди которых наиболее древними являются диалектический и метафизический, обладающие наибольшей универсальностью.

2) Общенаучные методы и подходы исследования, которые получили широкое развитие и применение в науке. Они выступают в качестве своеобразной "промежуточной" методологии между философией и фундаментальными теоретико-методологическими положениями специальных наук.

3) Конкретно-научные методы – система приемов, применяемых в той или иной научной дисциплине, входящей в какую-нибудь отрасль науки или возникшей на стыках наук.

4) Методы междисциплинарного исследования как совокупность ряда синтетических, интегративных способов (возникших как результат сочетания элементов различных уровней методологии), нацеленных главным образом на стыки научных дисциплин.

II. По области применения методов с точки зрения основных уровней логического познания (эмпирического и теоретического) достаточно четко выделяются:

1) методы эмпирического познания, с помощью которых осуществляется процесс накопления и проверки фактов;

2) методы теоретического познания – по сути, методы построения теории;

3) общелогические методы познания – методы, которые могут быть использованы как на эмпирическом, так и на теоретическом уровне

В науке различают эмпирический и теоретический уровень исследования (познания). Эмпирическое исследование направлено непосредственно на изучаемый объект и реализуется посредством наблюдений и эксперимента

Слово «эмпирический» буквально означает «то, что воспринимается органами чувств». Когда это прилагательное употребляется по отношению к методам научного исслед., оно служит для обозначения методик и методов, связанных с сенсорным (чувственным) опытом. Поэтому говорят, что эмпирические методы основываются на т. н. «твердых (неопровержимых) данных» («hard data»). Кроме того, эмпирическое исслед. твердо придерживается научного метода в противоположность др. исследовательским методологиям, таким как натуралистическое наблюдение, архивные исследования и др. Важнейшая и необходимая предпосылка, лежащая в основе методологии эмпирического исслед. состоит в том, что оно обеспечивает возможность своего воспроизведения и подтверждения/опровержения. Пристрастие эмпирического исслед. к «твердым данным» требует высокой внутренней согласованности и устойчивости средств измерения (и мер) тех независимых и зависимых переменных, к-рые привлекаются с целью научного изучения. Внутренняя согласованность является осн. условием устойчивости; средства измерения не могут быть высоко или хотя бы достаточно надежными, если эти средства, поставляющие сырые данные для последующего анализа, не будут давать высокие интеркорреляции. Неудовлетворение этого требования способствует внесению в систему дисперсии ошибок и приводит к получению неоднозначных или вводящих в заблуждение результатов.

Методики выборочного исследования

М. э. и. зависят от наличия адекватных и эффективных методик выборочного исслед., обеспечивающих получение надежных и валидных данных, к-рые можно было бы обоснованно и без утраты смысла распространить на совокупности, из к-рых эти репрезентативные или, по крайней мере, близко аппроксимирующие их выборки были извлечены. Хотя большинство статистических методов, применяемых для анализа эмпирических данных, предполагают по существу случайный отбор и/или случайное распределение испытуемых по эксперим. условиям (группам), случайность per se не является главным вопросом. Скорее, он заключается в нежелательности использования в качестве испытуемых преим. или исключительно тех, кто составляет чрезвычайно ограниченные или рафинированные выборки, как в случае приглашения принять участие в исслед. добровольцев—студентов колледжей, что широко практикуется в психологии и др. соц. и поведенческих науках. Такой подход сводит на нет преимущества эмпирического исслед. перед др. исследовательскими методологиями.

Точность измерения

М. э. и. вообще — и в психологии в частности — неизбежно связаны с использованием множества мер. В психологии в качестве таких мер используются, гл. обр., наблюдаемые или воспринимаемые образцы поведения, самоотчеты, и др. психол. феномены. Крайне важно, чтобы эти меры были достаточно точными, и одновременно ясно интерпретируемыми и валидными. В противном случае, как и в ситуации с неадекватными выборочными методами, преимущества методологий эмпирического исслед. будут сводиться на нет ошибочными и/или вводящими в заблуждение результатами. При использовании психометрии, исследователь сталкивается по меньшей мере с двумя серьезными проблемами: а) грубостью даже наиболее совершенных и надежных инструментов, доступных для проведения измерений независимой и зависимой переменных, и б) тем фактом, что любое психол. измерение является не прямым, а опосредованным. Никакое психол. свойство нельзя измерить непосредственно; можно измерить только его предполагаемое проявление в поведении. Напр., о таком свойстве как «агрессивность» можно лишь опосредствованно судить по степени его проявления или признания индивидуумом, измеренной с помощью специальной шкалы либо др. психол. инструмента или методики, предназначенной для измерения различных степеней «агрессивности» в том виде, как она определяется и понимается разработчиками измерительного инструмента.

Данные, получаемые в результате измерений психол. переменных, представляют собой лишь наблюдаемые значения этих переменных (Х0). «Истинные» значения (Хi) всегда остаются неизвестными. Их можно только оценить, и эта оценка зависит от величины ошибки (Хe) присутствующей в любом отдельно взятом Х0. Во всех психол. измерениях, наблюдаемое значение репрезентирует скорее нек-рую область, нежели точку (как это может происходить, напр., в физике или термодинамике): Х0 = Хi + Хe. Следовательно, для эмпирического исслед. представляется чрезвычайно важным, чтобы значения Х0 всех переменных оказывались близкими к Хi. Этого можно достичь только путем использования высоко надежных измерительных инструментов и процедур, к-рые применяются или реализуются опытными и квалифицированными учеными или специалистами.

Контроль в эксперименте

В эмпирическом исслед. существует 3 вида переменных, влияющих на ход эксперимента: а) независимые переменные, б) зависимые переменные и в) промежуточные, или посторонние, переменные. Первые 2 вида переменных включаются в эксперим. план самим исследователем; переменные третьего вида не вводятся исследователем, но всегда присутствуют в эксперименте — и их следует контролировать. Независимые переменные связаны с условиями окружения, к-рыми можно манипулировать в эксперименте, или отображают эти условия; зависимые переменные связаны с поведенческими результатами или отображают их. Цель эксперимента заключается в том, чтобы варьировать условия окружения (независимые переменные) и наблюдать происходящие при этом поведенческие события (зависимые переменные), одновременно контролируя (или устраняя эффекты) влияния на них любых др. (посторонних) переменных.

Контроль переменных в эксперименте, к-рого требует эмпирическое исслед., может достигаться либо при помощи эксперим. плана, либо при помощи статистических методов.

Экспериментальные планы

Как правило, в эмпирическом исслед. используются 3 осн. типа эксперим. планов: а) планы проверки гипотезы, б) планы оценки и в) квазиэкспериментальные планы. Планы проверки гипотезы обращаются к вопросу о том, влияют ли независимые переменные на зависимые переменные. Статистические критерии значимости, использующиеся в этих экспериментах, как правило, двусторонние; выводы формулируются в терминах наличия или отсутствия влияния манипулирования условиями окружения на поведенческие результаты и изменения в поведении.

Планы оценки сходны с планами проверки гипотез в том, что они обращаются к количественным описаниям переменных, но идут дальше простой проверки нулевой гипотезы, ограничивающейся, гл. обр., использованием двусторонних критериев статистической значимости. Они применяются для изучения последующего вопроса о том, каким образом независимые переменные влияют на наблюдаемые исходы. Эти эксперименты фокусируются на количественных и качественных описаниях характера связей независимых переменных. В качестве статистических процедур для анализа данных в этих экспериментах обычно привлекаются корреляционные методы. Осн. акцент делается на определении доверительных границ и стандартных ошибок, а главная цель заключается в оценке, с макс. возможной точностью, истинных значений зависимых переменных для всех наблюдаемых значений независимых переменных.

Квазиэкспериментальные планы сходны с планами проверки гипотез, за исключением того, что в таких планах независимые переменные оказываются либо недоступными для манипулирования, либо ими не манипулируют в эксперименте. Эти типы планов довольно широко используются в эмпирических исслед. в психологии и др. соц. и поведенческих науках, преим. для решения прикладных задач. Они относятся к категории исследовательских процедур, к-рые выходят за пределы натуралистического наблюдения, но не достигают более сложных и важных уровней двух др. осн. типов эксперим. планов.

Роль статистического анализа

Психол. исслед., эмпирическое или нет, опирается гл. обр. на данные, получаемые на выборках. Поэтому М. э. и. нуждаются в дополнении статистическим анализом этих выборочных данных, чтобы можно было формулировать обоснованные выводы о результатах проверки гипотез.

Эмпирическая проверка гипотез

Наиболее ценным эксперим. планом для проведения эмпирического исслед. в психологии и родственных науках является план проверки гипотез. Поэтому здесь следует привести определение «гипотезы», увязанное с методологией эмпирического исслед. Исключительно точное и сжатое определение дают Браун и Гизелли.

Гипотеза — это утверждение о фактических и концептуальных элементах и их отношениях, к-рое выходит за пределы известных фактов и накопленного опыта с целью достижения более совершенного понимания. Она является предположением или удачной догадкой, содержащей условие, к-рое еще фактически не демонстрировалось, но к-рое заслуживает исследования.

Эмпирическое подтверждение неск. взаимосвязанных гипотез приводит к формулированию теории. Теории, к-рые неизменно подтверждаются эмпирическими результатами повторных исслед. — особенно если они точно описаны при помощи мат. уравнений — неизбежно приобретают статус научного закона. В психологии, однако, научный закон является неуловимым понятием. Большинство психол. теорий опираются на эмпирическую проверку гипотез, но на сегодняшний день нет психол. теории, к-рая бы достигла уровня научного закона.

Осваивая действительность самыми разнообразными методами, научное знание проходит разные этапы. Каждому из них соответствует определенная форма развития знаний. Основными из этих форм являются факт, теория, проблема (задача), гипотеза,. Проблемами называют важные в практическом или теоретическом отношении задачи, способы решения которых неизвестны или известны не полностью. Проблемы бывают: 1)неразвитые-это задачи, к-рые характеризуются след чертами: а) это естандартная задача, для решения которой не известен алгоритм, б) задача, к-рая возникла как закономерный результат познания, в) задача - решение к-рой направ-но на устранение противоречия, возникшего в познании, г) задача, путей решения к-ой не видно. Задача которая хар-ся тремя первыми из указанных выше черт, а так же содержит более или менее конкретные указания на пути решения, назыв-ся развитой проблемой. Собственно проблемы делятся на виды по степени конкретности указания на пути их решения. Формулировка проблемы включает три части: (1) систему утверждений (дано); (2) вопрос или побуждение (найти); (3) систему указаний на возможные пути решения. В формулировке не развитой проблемы последняя часть отсутствует. Проблема как процесс развития знания состоит из нескольких ступеней: 1) формирование неразвитой проблемы; 2) развитие проблемы - формирование развитой проблемы путем постепенной конкретизации путей ее решения; 3) решение (или установление неразрешимости) проблемы.

Гипотеза (греч - предположение). Начиная исследование человек выдвигает предположение о его результатах, т е видит желаемый результат в начале исследования. Предположения, позволяющие разработать план исследования, называются гипотезами. Гипотезой называют также процесс познания, к-рый заключается в выдвижении этого предположения. Т о гипотезой называют особого рада знание (обоснованное предположение о причинах явления, о наблюдаемых связях м/у явлениями и т.д., а также особый процесс развития знания (это процесс познания, заключающийся в выдвижении предположения, его обоснования (неполном) и доказательстве или опровержении). Развитие предположения. 1 этап - выдвижение предположения, на основе аналогии, неполной индукции и т д 2 этап - объяснение с помощью выдвинутого предположения всех имеющихся фактов, к-рые гипотеза призвана объяснить, предсказать и т д.-тех фактов к-рые еще не принимались в учет, или были открыты после выдвижения гипотезы.

Теория-это достоверное знание об определенной области действительности, представляющее собой систему понятий и утверждений и позволяющее объяснять и предсказывать явления из данной области. Принимая достоверность за отличительную черту теории, мы отграничиваем этот вид знания от гипотезы. Т - это высшая, самая развитая организация научных знаний, которая дает целостное отображение закономерностей некоторой сферы действительности и представляет собой знаковую модель этой сферы.

Эта модель строиться таким образом, что некоторые из ее характеристик, которые имеют наиболее общую природу, составляют ее основу, другие же подчиняются основным или выводятся из них по логическим правилам. Особенностью теории является то что она обладает предсказательной силой. В теории имеется множество исходных утверждений, из которых логическими средствами выводятся другие утверждения, т е в теории возможно получение одних знаний из других без непосредственного обращения к действительности. Т не только описывает определенный круг явлений, но и дает им объяснение. Т является средством дедуктивной и индуктивной систематизации эмпирических фактов. Посредством теории можно установить определенные отношения м/у высказываниями о фактах, законах и т.д. в тех случаях, когда вне рамок теории такие отношения не наблюдаются.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.029 сек.)