Висвітлить класичний етап в розвитку соціології – 15 б

- марксистська соціологічна доктрина – 8 б.

Соціологія марксизму вустами своїх основоположників Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820-1895) заявила про себе як про науковому тлумаченні історичного процесу, що базується на об'єктивних даних історичної, економічної, соціологічної та інших наук. Розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом матеріалістичне розуміння історії було продовжено у своєму розвитку Г.В. Плехановим, В.І. Леніним, А. Лабріоли, А. Грамші і іншими видатними представниками марксизму ХХ століття. В даний час соціологія марксизму піддається грунтовної і часом справедливій критиці.
Марксистська соціологія - це перш за все матеріалістичне розуміння історії, вироблене на основі дослідження реального змісту історичного процесу, його об'єктивних закономірностей. На становлення соціології марксизму в тій чи іншій мірі вплинули діалектика Гегеля, а також політико-економічні та соціологічні погляди таких мислителів попереднього періоду, як А. Сміт, Д. Рікардо, К.А. Сен-Симон та інші. Створене діаоектіко-матеріалістичне розуміння історії дає своє пояснення матеріальних основ життя суспільства, характеру взаємодії його основних сторін, об'єктивної спрямованості його розвитку та ролі свідомої діяльності людей в історичному процесі.
В історичному матеріалізмі поняття «прогрес» позначає висхідний суспільний розвиток, рух суспільства вперед.
Поглиблюючи і розвиваючи філософський матеріалізм, Маркс довів його до кінця, поширив його пізнання природи на пізнання людського суспільства. Хаос і свавілля, що панували до цих пір в поглядах на історію і на політику, змінилися разюче цільної і стрункої наукової теорією, яка б показала, як з одного укладу життя розвивається, згодом зростання продуктивних сил, інший, більш високий, - з кріпацтва, наприклад, виростає капіталізм.
К. Маркс вживав термін «суспільство» принаймні у двох сенсах:
1) суспільство трактувалося ним як матеріальне утворення, обособившееся від природи і співвідносне з нею, як людське суспільство, людство;
2) як конкретне індивідуальне суспільство, «соціальний організм» в єдності його загальних, особливих та одиничних ознак.
Тепер - з часу появи «Капіталу» - матеріалістичне розуміння історії вже не гіпотеза, а науково доведене положення.
Марксизм - ідеологія визвольного руху робочого класу, практично дозволяє найбільшу прогресивну завдання ліквідації соціального Гента, побудови комуністичного суспільства. І чим значнішими були успіхи цього прогресивного руху, тим вороже ставало ставлення буржуазних ідеологів до самої цієї ідеї. Якщо представники ХVIII століття вважали, що розвиток суспільствапіде у майбутньому шляхом безмежного прогресу, то О. Конт і Г. Спенсер знаходять, що всі головні ідеї прогресу вже втілені в буржуазному суспільстві і подальший розвиток буде еволюційним вдосконаленням цього товариства.

К. Маркс одним з перших розробив уявлення про суспільство як систему, де особливе місце належить навчанню про суспільно-економічної формації.
Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і висловлюють взаємозалежність і взаємодія людей, що знаходяться в прямому та непрямому спілкуванні один з одним. Об'єктивною основою цих відносин та їх взаємозв'язку є перш за все суспільний поділ праці і розвиток різних видів діяльності людей.
Усі суспільні відносини поділяються, згідно з марксизмом, на матеріальні і ідеологічні. Матеріальні відносини складаються і проявляються незалежно від свідомості і волі людей. Це перш за все їх економічні, виробничо-технологічні відносини, а також їх матеріальні ставлення до природи. Ідеологічні відносини складаються свідомо. До них належать політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні відносини між людьми. Формуючись під безпосереднім впливом свідомості людей, а в кінцевому рахунку під впливом їх економічних відносин, ідеологічні відносини отримують потім об'єктивне існування як важливі складові соціальної дійсності. Їх функціонування здійснюється через відповідні політичні, правові, релігійні та інші організації та інститути.
Такий методологічний підхід знайшов обмеження у вченні марксизму про взаємодію економічного базису суспільства та надбудови. Економічний базис характеризується як сукупність економічних відносин - реальна економічна структура суспільства. Надбудова - це політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні й інші погляди соціальних суб'єктів, а також відповідні цим поглядам і реалізують їх на практиці суспільні відносини, організації та установі. Всі ці елементи надбудови взаємодіють між собою і впливають, часто дуже активно, на розвиток економічного базису і всього суспільства. У цьому полягає одна з фундаментальних проявів суб'єктивного чинника суспільного розвитку, роль якого постійно зростає, особливо в даний час.
Виходячи з обліку змісту суспільних відносин, аналізу економічного базису і різних видів надбудови - політичної, правової, релігійної і т. д. - сучасні соціологи-марксисти виділяють відповідні сфери суспільного життя, в тому числі економічну, соціальну, політичну і духовну.
Поняття сфери суспільного життя фіксує те загальне, що характеризує всі відповідні явища суспільного життя в їх цілісності і в цьому своєму значенні виступає як важлива самостійна категорія історичного матеріалізму.
Сфери суспільного життя:
1) Економічна. Характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних життєвих засобів і т.д. Виступає, перш за все, як основа суспільства і всіх інших сфер, як провідна причина, умова та передумова історичного процесу, бо люди, щоб «робити історію», повинні жити, мати матеріальні кошти життя. Являє собою вищий прояв необхідності і разом з тим свободи в суспільстві, стаючи своєрідним вектором для всіх інших сфер суспільного життя, матрицею, еталоном, за зразком яких вони «будуються».
2) Соціальна. Людське суспільство - складна сукупність різних груп, їх зв'язків і взаємодій, тобто воно соціально структуроване. Стійкі суспільні зв'язки між певними людьми знаходять своє втілення в особливостях способу життя даної соціальної групи, в єдності потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки та інших характеристиках суспільних індивідів. Певні сторони базисних і надбудовних явищ «синтезуються» в одне ціле - дійсну спільність людей, що володіють поряд з економічними і залежно від них і іншими рисами свого соціального вигляду.
3) Політична. Політика є перша ідеологічно організована суспільна сила. Наводячи в рух класи і маси, вона стає засобом вирішення назрілих суспільних протиріч, включаючи протиріччя економічної сфери. Не скасовуючи економічних законів, політика ставить у залежність від політичних рішень та акцій і способи реалізації їх вимог, прискорюючи, затримуючи або в одному плані прискорюючи, в іншому затримуючи економічний розвиток. У сучасному суспільстві економічні відносини не можуть існувати без відповідного державно-правового забезпечення.
4) Духовна - цілеспрямовано організована товариством духовне життя. Ділиться на підсистеми: ідеологічну, наукову, художньо-естетичну життя, виховання, освіту. Важливу роль в духовній сфері відіграє релігія. Кожна з підсистем цієї сфери охоплює собою певні фрагменти суспільної свідомості. Але ці підсистеми не зводяться до суспільної свідомості. У них представлена ​​і діяльно-продуктивна сторона духовного життя, тобто сама діяльність з виробництва, розподілу, обігу та споживання духовних цінностей. Вона інституціоналізована, тобто організована у вигляді певних соціальних інститутів. Ця сфера виростає буквально з усіх сторін суспільного життя. Найбільш загальним синтезуючим показником всіх утворень духовної сфери є те, що в кожному з них свідомість виступає своєрідним центром, навколо якого вони об'єднуються між собою. Свідомість тут і результат певної діяльності (воно виробляється), і продукт (воно споживається), і засіб (воно - те, за допомогою чого виходять нові духовні цінності), і безпосередня мета (заради нього створюються наукові установи, органи освіти, творчі спілки, церква, тощо).

- Е.Дюркгейм про предмет соціологічної науки – 7 б.

Вісторії соціології е. Дюркгейм (1858 - 1917 рр.) представляє новий і важливий розділ в її розвитку. Це обумовлено тим, що він практично першим спробував теоретично обґрунтувати і виділити специфічний предмет наукового вивчення соціології — "соціальну сферу". Ним розроблена методологія і методи соціологічних досліджень. Цьому, зокрема, присвячена його робота "Правила соціологічного методу" (1895 р.) у російському перекладі "Метод соціології" (1899 p.). Це дозволило підвести під соціологічну науку базу емпіричних досліджень і акцентувати увагу на її прикладному характері. Про це говорить його фундаментальна праця "Самогубство. Соціологічний етюд" (1897 p.), російський переклад якої здійснений у 1912 р.

З ім'ям Дюркгейма пов'язаний також процес інституціоналізації соціології на європейському континенті, її викладання як самостійної навчальної дисципліни. Нарешті, відзначаючи роль Дюркгейма в розвитку соціології, не можна не сказати про нього як про засновника французької соціологічної школи, що сконцентрувалася навколо заснованого Дюркгеймом журналу "Аннали соціології" (1898 -1913 р. — перша серія; 1925 - 1927 р. — друга серія).

Б. Дюркгеймом такими є соціальні факти, які в сукупності становлять соціальну реальність у цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивідів буття й здатність чинити на них примусовий вплив. Кожний індивід, зазначає французький соціолог, при народженні знаходить соціальну реальність уже готовою, вона функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається її у процесі соціалізації; не винаходить методів праці, а опановує їх, спостерігаючи, як це роблять інші, не вигадує власної релігії, а сповідує одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід повинен пристосовувати до способів, визнаних суспільством. Суттєва риса останніх полягає в тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.

Ґрунтуючись на зовнішніх ознаках соціальних фактів, Б. Дюркгейм упорядковує певним чином предметну царину соціології. З цією метою він виокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", тобто демографічні, географічні, економічні, соціоструктурні фактори. В цьому зв'язку Е. Дюркгейм привертає увагу до географічного місцезнаходження суспільства, форми його кордонів, розмірів території, чисельності та густоти населення, розмірів сіл, міст, провінцій, характеру комунікацій тощо.

Соціальна проблема для Дюркгейма не стільки економічна, скільки моральна, і в цьому питанні він дуже далекий від марксистського розуміння соціалізму. Сутність соціалізму Дюркгейм убачає не у відношенні до власності і навіть не в плануванні. Соціалізм Дюркгейма — це, по суті, "соціалізм" Конта, що резюмував його в двох ключових словах: організація і моралізація. Соціалізм є кращою, тобто більш усвідомленою організацію колективного життя, мета і наслідок якої — інтеграція індивідів у соціальних спільностях, наділених моральним авторитетом і тому здатних виконувати виховну функцію.

Таким чином, Дюркгейму було притаманне широке тлумачення соціалізму і він вважав, що для його розуміння потрібно досліджувати всі його різновиди. Він визначав соціалізм у такий спосіб:

"Соціалізм – це тенденція до швидкого поступового переходу економічних функцій з дифузійного стану, у якому вони знаходяться до організованого стану. Це також можна сказати прагнення до більш-менш повної соціалізації економічних сил".

Відзначаючи теоретичні передумови, що визначили погляди Дюркгейма, безумовно, варто сказати про вплив Канта і кантіанства. У даному випадку мова йде, насамперед, про концепцію моралі, морального боргу, що червоною ниткою проходять через усю його теорію.

Дюркгейм не вважав, що соціологія як наука вже сформувалася і концепції його попередників (зокрема Конта) уявлялися йому занадто загальними і схематичними, у яких містилися лише передумови до формування наукової соціології — науки, що повинна мати власний предмет дослідження і специфічний метод.

2. Поясність, що таке середні верстви та яка їхня роль в постіндустріальному суспільстві - 15 б. особливості виникнення та структура середніх верств – 8 б.

Соціа́льна стратифіка́ція — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп згори вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в прибутках, власності, рівні освіти, обсягу влади, професійному престижі, стилі життя.

Дослідження соціальної структури суспільства — соціальна стратифікація — є однією з теоретичних галузей сучасної соціології.

Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно — цементуючим началом.

Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп (рис.). Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язані між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відображає його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки) що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалежно від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо й цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Вона визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади.

Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівня, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

* середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

* нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників «середнього класу» зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;

2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.

Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.

Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.

Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів реформ і підтримувала їх. Але радянський середній клас через певні об’єктивні й суб’єктивні причини не міг стати основою «нового» середнього класу українського суспільства.

Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціо­логії, визначаючи свою позицію в соціальній ієрархії, переважна біль­шість населення України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками, в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабі­льнішою соціальною базою суспільства, репрезентований лише дво­ма відсотками. Менше одного відсотка мешканців уважають себе багатими, групи бідних і середніх приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частини, що зробило под­війними його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.

Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. У результаті відбувається розмивання середнього класу.

Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але соціальна структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.

- роль середніх верств в постіндустріальному суспільстві – 7б.

У наш час у країнах Заходу існує проблема «розмивання» класичного середньогокласу, який став агресивно нетерпимим до власних соціальних низів, що є основою для загострення соціальних протиріч і конфліктів. Пошук фактора стабільного розвитку в постіндустріальному суспільстві, яким був середній клас у суспільстві індустріального типу, є проблемою в сучасній західній суспільній думці. Однак у суспільстві перехідного періоду, яким сьогодні є українське суспільство, саме середній клас може виступити гарантом його стійкості та стабільності.

Обґрунтовуючи позитивну роль середнього класу в розвитку суспільства, слід виділити основні його функції:

- середній клас – це сукупність соціальних груп, які виступають посередником

між «верхами» і «низами» суспільства і виконують функцію соціального медіатора він виконує функцію основного податкового донора

є внутрішнім інвестором економіки [2];

середній клас виконує провідну роль у процесі вертикальної мобільності. Саме вільні канали висхідної вертикальної мобільності, ясні перспективи соціального зростання, базою якого виступають освіта й рівень кваліфікації, повинні забезпечувати високий рівень добробуту представників середнього класу ];

забезпечує високу продуктивність праці;

він також творить і поширює знання, інформацію; визначає характер і структуру споживацького ринку;

виконує функцію соціального стабілізатора (по-перше, розділяє два протилежні полюси, бідних і багатих, і не дає їм зіткнутися [11], по-друге, функцію соціального стабілізатора додає середньому класу те, що середній клас – це достатньо забезпечена частина суспільства, яка має особисту економічну незалежність, з високою якістю життя і впевненістю в майбутньому), зокрема, виступає стабілізатором політичного життя;

середній клас виконує не тільки роль стабілізатора, але і функцію зміцнення інтеграційних процесів у суспільстві й провідного актора в справі становлення та розвитку соціального партнерства;

приймає і задає зразки (моделі) споживацької поведінки;

реалізує в суспільстві функції соціального контролю за владними структурами та представниками великого бізнесу, що впливає на співвідношення приватних соціальних витрат і вигод;

є соціальним інститутом, який впливає на ефективний розподіл, ієрархію та рівновагу економічної влади в суспільстві, що визначає доступ до ресурсів і структуру розподілу доходів, а це також є специфічною функцією середнього класу;

середній клас забезпечує ефективність економічної влади (її розподіл у суспільстві, ієрархію і рівновагу);

є джерелом відтворення кваліфікованої робочої сили;

служить соціальною опорою і головною рушійною силою реформ;

забезпечує стійкий технологічний й економічний прогрес, оскільки це елемент соціальної структури, який включає осіб, що відрізняються високим професіоналізмом і громадянською активністю;

створює, освоює і поширює зразки соціокультурних й інноваційних поведінкових практик;

є носієм базових компонентів національної культури, виразником суспільних інтересів і тому виконує функції культурного інтегратора суспільства;

функцією середнього класу є також інтелектуальне забезпечення оптимального розвитку суспільства. Англійський соціолог П. Хатбер відзначає, що середній клас страждає рівномірно – і протягом довгого періоду – в боротьбі ідей. …Середній клас цілком усвідомлює втрату, яку соціальна держава заподіює його цінностям для

Загалом, основною функцією середнього класу є забезпечення економічної, соціальної та політичної стабільності в країні. Саме тому формування середнього класу в трансформаційному суспільстві можна розглядати як важливий критерій ефективності реформ, що характеризує міцність всієї системи економічних,

соціальних і політичних інститутів их верств, мабуть, за винятком середнього бізнесу.

Формування специфіки класів і класових відносин у сучасному західному постіндустріальному суспільстві пов'язане зі зростанням професійних верств так званого класу інтелектуалів, який істотно впливає на стан традиційного середнього класу [13]. На етапі первинного нагромадження капіталу в індустріальному

суспільстві України поки що не створено умов для масштабного розвитку наукоємного виробництва як основи формування й реалізації в ньому інтелектуального потенціалу суспільства.

Таким чином, формування середнього класу в суспільстві перехідного періоду має таку специфіку. З одного боку, ринок детермінує відповідну поведінку стратегії у представників середніх верств, які спрямовані на продовження ринкових реформ і підтримку існуючого соціального порядку, з другого боку – артикулюючі цінності свідчать про збереження традиційного типу світогляду антиринкової спрямованості.

Ця обставина може послужити стримуючим фактором формування середнього класу в перехідному суспільстві.

3. ТЕСТИ: