АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Легітимність політичної влади

Читайте также:
  1. I. Основні риси політичної системи України
  2. Автор: Владимир Владимирович Маяковский
  3. Алгоритм дій керівників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування при виникненні НС
  4. Архитектура Владимира.
  5. Берков Владимир Федотович
  6. Билет 6. Период расцвета ДРГ. Ярослав Мудрый. Владимир Мономах.
  7. Велимир (Виктор Владимирович )Хлебников (1855-1922)
  8. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України
  9. Взаємовідносини органів публічної влади із судовими органами
  10. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
  11. Взаємодія органів публічної влади з органами внутрішніх справ
  12. Взаємодія органів публічної влади з трудовими колективами, підприємствами, установами, організаціями

 

Важливою, сутнісною характеристикою влади, у якій вона, як правило, сама зацікавлена, є легітимність. Це поняття, як і поняття „легальність” (юридичні підстави влади), походить від латинських слів: „legis” – закон та “legitimus” – законний. („Легітимістами” у Франції після буржуазної революції 1830 р. називали прихильників скинутої королівської династії Бурбонів, котрі прагнули її відновити, вважаючи єдино законною). Однак поняття легальності і легітимності влади не збігаються. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, вона не має юридичного змісту і не є правовим процесом.

Легітимність – це суспільне визнання, підтримка більшістю населення політичної влади, лідера, конкретних подій, вчинків, фактів. Іншими словами, це – авторитет влади, що тримається на вірі у її „правильність”. Така влада в очах суспільства через те має право на існування, що вона справедлива, корисна, оскільки діє не лише за законом (який може бути і недосконалим), а відповідно до інтересів народу, правової і політичної культури громадян. (Водночас треба пам’ятати, що фактично будь-яка влада породжує опозицію).

Зневажати легітимністю може до певної, досить обмеженої міри, лише надто впевнена в собі, зазвичай деспотична, тиранічна влада авторитарного чи тоталітарного типу або ж влада слабка, тимчасова, приречена. Влада, що функціонує у демократичному режимі, навпаки, приділяє легітимності своїх дій щонайпильнішу увагу, яка визначається не її доброю волею, а нагальною політичною і соціальною необхідністю правити за згодою народу.

З вищесказаного випливає, що не всяка легальна влада здатна забезпечити легітимність свого існування. А чи може легітимність сформуватися без легальності? З позицій ортодоксального лібералізму, якщо влада встановлена незаконно, шляхом захвату в ході революцій, державних чи військових переворотів, то суспільство не повинне визнавати її легітимною, проте реалії життя свідчать, що і нелегальна влада з часом здатна довести свою ефективність, завоювати прихильність в очах певної, а згодом і більшої частини населення. Це відбувається особливо переконливо, якщо попередній режим не був демократичним, тому і сам став жертвою насильницьких дій, або ж коли народ повстає проти чужоземного гноблення.

Легітимність влади може мати різноманітні підстави. Класифікацію основних типів політичної легітимності запропонував М. Вебер:

1) традиційна легітимність: формується на підставі усталених традицій, звичаїв, норм культури, усвідомленні того, що існуюча влада є „давньою”, „звичною”, „освяченою часом”. Як правило, йдеться про спадкову, монархічну владу;

2) харизматична легітимність (емоційно-вольова, емоційно-містична) (від грец. charisma – милість, благодать, божий дар): основана на вірі в особливий талант, надзвичайні якості лідера, що здійснює політичну владу, це – „герой на троні”;

3) раціональна (раціонально-правова): головним для підвладних у їх ставленні до влади є її формальна законність, переконання у доцільності (раціональності) встановлених порядків, віра у професіоналізм політиків. Такий тип легітимності характерний для суспільств розвинутої демократії, правових держав, де зміст політики визначається законами, а не діями окремих особистостей, навіть якщо вони володіють яскравими лідерськими якостями.

Враховуючи сказане, варто, однак, зауважити, що в сучасних умовах жоден з типів легітимності влади сам собою не може задовольнити вимог повноцінного розвитку політичного процесу. Тому залежно від конкретних потреб самої влади і суспільства відбувається взаємодоповнення раціональних й ірраціональних елементів легітимації влади, їх синтез, якому демократичний режим намагається надати органічних форм.

У межах трьох класичних типів політичної легітимності можна виділити кілька видів, що розкривають конкретні аспекти і механізм її формування:

ідеологічна легітимність: влада визнається доцільною на підставі тих ідеологічних цінностей, які цією владою проголошені і внесені в масову свідомість засобами офіційної пропаганди. Такими цінностями можуть бути класові, індивідуалістичні, патріотичні, національні (націоналістичні), реваншистські та інші ідеї. Одним із засобів досягнення ідеологічної легітимності є ідентифікація суб’єкта влади з її об’єктом, що часто відбувається за тоталітарного режиму, коли влада висуває гасла на кшталт: „Народ і влада (партія) єдині”, „плани партії – плани народу”, „закони держави – гарантія свободи”, „воля вождя – інтереси суспільства” і т. ін.;

етнічна, яка може мати два різновиди: національно-патріотична і націоналістична. Проявляється при формуванні суспільством політичної еліти і владних структур за національною ознакою, коли головною метою є привести або зберегти при владі „національно свідомих патріотів” на шкоду її професійному рівневі. Така етнократія буває виправдана в ході національно-визвольних рухів, але в умовах багатонаціональних демократичних держав не є доцільною;

персоналізована: відрізняється від харизматичної тим, що не ідеалізує політика, а основана на раціональній оцінці його реальних вчинків і потенційних можливостей. Часто пов’язана з розрахунком, спробою „поставити на лідера”, компромісну фігуру;

професіоналізаційна: ґрунтується на переконанні у високій ефективності дій влади, оскільки її здійснюють висококваліфіковані спеціалісти;

примусова: влада може досягти тимчасової підтримки і визнання серед певної частини суспільства, вдаючись до силових методів керівництва;

ідеалістична легітимність – це „легітимність очікування”: основана на сподіваннях, вірі суспільства у потенційні можливості влади, як правило, „нової”, те, що називається „кредитом довіри народу”, межує з поняттям „революційного романтизму”, „мітингової демократії”.

Показниками рівня легітимності влади є:

– відсоток участі населення у виборах, референдумах, інших загальнодержавних акціях та їх результати;

– наявність і активність політичної опозиції;

– масовість акцій громадянської непокори, виступів проти чи на підтримку влади (в останньому випадку легітимність може бути реальною і показовою, як, наприклад, при тоталітарних і авторитарних режимах);

– наявність спроб скинення уряду чи відсторонення від влади політичного лідера;

– факти політичного екстремізму (тероризму);

– наявність політичних в’язнів;

– ступінь і частота застосування владою примусових, каральних заходів тощо.

Легітимність поєднується з протилежним до неї процесом делегітимації – втрати владою суспільної довіри і підтримки. Настає криза легітимності, яка може мати такі причини:

– нездатність органів влади здійснювати покладені на них функції;

– внутрішні конфлікти у владі;

– егоїстичні інтереси правлячої верхівки, зловживання, самозбагачення;

– ігнорування владою національних інтересів;

– неефективна соціально-економічна політика;

– протистояння між різними гілками влади;

– відсутність реальних результатів від обіцяних позитивних змін (втрата „кредиту довіри”);

– невдачі в міжнародній політиці;

– аморальні вчинки окремих представників влади тощо.

Отже, легітимність – неодмінна умова існування та здійснення політики і влади, зміцнення життєздатності і цілісності усієї політичної системи суспільства.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)