Щастя як категорія моральної свідомості

Щастя — це фундаментальна категорія людського буття. Найзагальніше щастя — це усвідомлення кожною людиною власного призначення.

Щасливим вважається життя, що відбулося в усій повноті бажань і можливостей. Це - вдале життя, за якого гармонійно поєдналися всі його прояви, що наділені найкращими і найбільшими благами, стійкий стан емоційного піднесення та радощі.

Етичні вчення Античності, Середньовіччя, епохи Просвітництва здебільшого розглядали людину як істоту, основною метою якої є щастя. Тож у найширшому значенні всі люди є евдемоністичними (від грецьк. еudaimonia — щастя). Різниця між ними спостерігалася у проблемі пояснення власне щастя та в шляхах його досягнення.

Відомий польський філософ XX ст. В. Татаркевич (1886-1890 рр.), проаналізувавши різні тенденції у філософському вирішенні проблеми щастя, виділив такі чотири підходи до трактування щастя:

1) щастя — це щось об'єктивне, дане ззовні (щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан). Із цим пов'язується вислів "комусь щастить";

2) щастя є суто внутрішнім, психологічним станом інтенсивної радості, захоплення, блаженства;

3) щастя — це володіння найвищими благами життя (власне це й означає термін "евдемонія");

4) щастя — це суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами життя, що проявляється в повному й тривалому задоволенні від життя загалом. Саме четвертий підхід до визначення щастя, на думку мислителя, відповідає сучасному сприйняттю щастя.

Починаючи з XIX ст., зламується стереотип того, що щастя є обов'язковим атрибутом людського життя. Визнається тривіальною заява про природно людське прагнення до щастя. Зокрема, 3. Фрейд у теорії психоаналізу доводить природній потяг людини до смерті, закладений у підсвідомості, так званий, інстинкт "Танатос". Також варто пригадати відкриття мазохізму як здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Фрейдиський Танатос і мазохізм чи не заперечують прагнення людиною щастя? Чи не є це все ж своєрідним баченням щастя? Ще Б. Паскаль стверджував, що "щастя — це спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, що збирається повіситись".

Важливим у вирішенні проблеми щастя є його взаємозв'язок з моральними чеснотами. В історії етичної думки склалося кілька підходів до його розв'язання.

Епікурейський (Епікур та його послідовники). Згідно з ним, моральні чесноти є засобами досягнення щастя. Епікур назвав їх чинниками "здоров'я душі", що допомагають людині здолати страх перед богами, необхідністю смерті, навіюють спокій, сповнюють серце радістю.

Щастя ж, на думку Епікура, є найвищою метою людського існування. Воно має духовний характер і віддзеркалює стан людини, що позбавлений тілесних страждань і душевного неспокою внутрішнього стану людини. Крім цього, щастя є критерієм і вищою санкцією індивідуальної людської моралі.

Стоїчний (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Щастя — це суть моральної досконалості людини.

Світом править доля як божество, як закон природи, їй коряться всі, уникнути її неможливо. Людина може тільки набути за допомогою розуму внутрішньої витримки, тобто, згідно з Сенекою, "високої мужності, гідної доброчинної людини, таза її допомогою стійко витримувати все, що приносить нам Доля".

Внутрішня витримка, чи душевна рівновага, і є суттю щастя. Основний принцип щастя — не змінювати хід речей в природі, а змінювати своє ставлення до них, стати духовно незалежним від зовнішніх благ: "Не вимагай, щоб те, що здійснюється, здійснювалося по твоїй волі; а бажай, щоб воно здійснювалося так, як воно здійснюється, і проживеш щасливо".

Аристотелівський (закладений у концепції Аристотеля, яскравим її представником був Г. Гегель). Моральні доброчинності — це шлях до щастя й важливий його елемент водночас. Адже, з одного боку, за Аристотелем, моральна діяльність спрямована на людину, на розвиток закладених в ній здібностей, особливо її духовно-моральних сил, на вдосконалення її життя, на реалізацію сенсу життя і призначення. Отож моральні чесноти є засобом досягнення щастя. З іншого — щастя і є досконалою діяльністю, дієвим розумом, який втілюється в суспільних звичках, інститутах тощо. Такий підхід пов'язує проблему щастя з конкретним аналізом видів людської діяльності. З огляду на це, в потрактуванні щастя важливо розрізняти щастя індивіда та щастя суспільства (держави), а також власне людське й вище (божественне) щастя.

Починаючи від І. Канта, етика втрачає інтерес до осмислення в теорії проблеми щастя. Можливо тому, що, як зазначав цей учений, "щодо щастя неможливий ніякий імператив, який у найсуворішому значенні слова приписував би робити те, що робить щасливим", адже щастя є відчуттям суб'єктивним. Окрім цього, І. Кант заперечував зведення щастя з мораллю, оскільки ілюзорною є думка про винагороду (життєвий добробут) за благі справи (благодіяння). В етиці останніх століть проблема щастя не є центральною ще й через поширений трагізм світовідчуття та суспільного існування сучасної людини.

Поиск по сайту: