Національне господарство і зовнішня торгівля. Держава, міжнародна торгівля і обсяг виробництва

Зовнішня торгівля —торгівля між покуп­цями і продавцями різних країн світу. Для більшості держав зовнішня торгівля — основа зовнішньоекономічних зв’язків. Виникла в епоху рабовласництва. Базується на між­народному поділі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів, і послуг, що зумовле­но двома чинниками: нерівномірним розподілом між країнами економічних ресурсів (природних, людсь­ких, фінансових); різною ефективністю виробництва окремих товарів і послуг, що базується на передових технологіях, високому рівні концентрації виробниц­тва (ефект масштабу), історичних і культурних традиціях націй тощо. Зовнішня торгівля є засобом підвищення про­дуктивності використання ресурсів. З 1950 по 1990 темпи щорічного зростання зовнішньої торгівлі становили 6%, тобто вона зростала приблизно удвічі швидше, ніж збіль­шувався обсяг світового виробництва. Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема зростання експорту, позитивно впливає на виробництво і зайнятість. Вивезення товарів збіль­шує сукупний попит і забезпечує підвищення націо­нального доходу. Показники зовнішньої торгівлі: обсяги і динаміка експорту та імпорту, торговий баланс, умови торгів­лі тощо. Експорт — вивезення за кордон товарів і послуг для їх реалізації на зарубіжних ринках. Екс­портна виручка — головне джерело коштів для оплати імпорту і розрахунків із зовнішнього боргу. Імпорт — придбання в іноземного контрагента това­рів і послуг з наступним завезенням їх у країну.

Обсяг — кількісний економічний показник, що відображає величину затрат ресурсів, окремих факторів виробництва, створеного або спожитого продукту, попиту і пропозиції товарів і послуг і ви­мірюється у вартісних (грошових) або натуральних (фізичних) одиницях.

Обсяг виробництва — сукупність виготовлених підприємством матеріальних благ і послуг, що вимірюється у натуральних, вартісних та інших показниках. Продукція промислових підприємств — готові вироби, напівфабрикати тощо. На підприємствах з довгим виробничим циклом до промислової продукції відносять зміну залишків незавершеного будівництва. Натуральні показники характеризують продукцію підприємств у фізичних одиницях кількості, її номенклатури, асортименту, якості. Вартісні показники обсягу виробництва використовують для оцінки валової, товарної та реалізованої продукції. Валова продукція — весь обсяг продукції, в т.ч. тієї, що не є товаром (незавершене виробництво, вартість приростів або збитків напівфабрикатів власного виробництва) й обчислюється як у поточних, так і в постійних цінах. Товарна продукція — сукупний обсяг продукції, виготовленої для реалізації (відправленої споживачам і тієї, що знаходиться на складі), а також продукція для власних потреб. Реалізована продукція — обсяг товарів, вивезених з підприємства й оплачених споживачами або торговельними організаціями, а також обсяг оплачених послуг і виконаних робіт. Обсяг виробництва вимірюються в трудових (фонд оплати праці, фонд преміювання працівників та ін.) та умовних показниках (показник умовно чистої продукції — різниця між валовою продукцією і матеріальними витратами; нормативно чистої продукції — у складі нормативної заробітної плати і нормативного прибутку). Найважливіші показники обсягу виробництва на підприємстві в регульованій ринковій економіці — вартісні показники, виражені в динаміці у зіставних цінах.

Держава - це орган правової та ідеологічної влади в суспільстві, допомогою якої забезпечується її цілісність, і здійснюється виконання загальнолюдських та соціально-економічних функцій. Виникнення - зумовлене появою та розвитком економічної цілісності у первісному суспільстві, зародженням у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисників захисту суспільства від зовнішньої небезпеки. Передусім великий поділ суспільства на класи (рабів і рабовласників) відбувся у IV—III тис. до н.е. у Давньому Єгипті, Давньому Китаї та на території Дворіччя, зумовило виникнення перших держав. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у Давній Греції, Давньому Римі. Первіснообщинний лад характеризувався суспільною колективною працею членів суспільства, зрівняльним розподілом виготовленого продукту, пануванням общинної (спільної) власності. Цей устрій був надлишком такого рівня розвитку продуктивних сил, відповідно­го суспільного поділу праці. Органи самоуправління у первіснообщинному суспільстві (старійшини роду, племені, збори) не відокремлювалися за соціальним статусом або професійним від інших членів суспільс­тва, захищали інтереси всіх його членів, а їхня влада поширювалася на всіх жителів. З появою нових знарядь праці, першим суспільним поділом праці зрівняльний розподіл став гальмом розвитку про­дуктивних сил, передусім людини, необхідні були нові стимули до праці. Тому первісна община посту­пово перетворюється на селянську, яка базується на приватній власності окремих сімей на засоби вироб­ництва, що поступово спричинило економічну нерів­ність сімей, розшарування членів общини, появу ро­дової знаті, а згодом і поділ суспільства на проти­лежні класи. Щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, класу власників потрібний був спеціальний орган насильс­тва — держава, уособленням якої стали армія, чиновниць­кий апарат, суди, тюрми тощо. Закони, які приймала держава, були, за словами П.Прудона, павутинням для ба­гатих і сильних, путами для слабких і бідних, ри­бальськими сітями в руках уряду. Тому з часу ви­никнення держави її найважливішими функціями були збереження та зміцнення існуючого ладу, панівних форм власності й експлуатація більшості трудящих переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Давнього Сходу держава виконувала такі загаль­ні для всього суспільства економічні функції, як бу­дівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу. З виникнен­ням і розвитком держави здійснюється розподіл населен­ня за адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв’язок органів влади з населенням на всій терито­рії. З економічного погляду такий зв’язок забезпечу­вало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій. За феодалізму в VIII—IX ст. держава надавала у пожиттєве користування бенефіцій (землі) дрібним і середнім феодалам, які перебува­ли на військовій службі. Загалом пожиттєвий бене­фіцій перетворився на спадкове землеволодіння — лен або феод. Водночас відбувалося закріплення вільних общинників за великими землевласниками, чітко визначалися їх повинності. Основними форма­ми експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій і натуральній формах), які централізовано збирали державні органи. У Ві­зантії в X—XI ст. існувало три форми великого зем­леволодіння — феодальне, церковно-монастирське і державне, або імператорське. Держава передавала приват­ним особам право на землю та експлуатацію залеж­них селян, але державі належали монетний двір, зброярня, майстерні для виготовлен­ня предметів розкошів, тканин. Корпорації, в які об’єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи. Ціни на хліб, рибу і м’ясо регулювала держава, регламентувалася діяльність іноземних купців. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запро­ваджувала мито, організовувала будівництво нових міст, В часи становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва функції держави, у т.ч. економічні, значно розширюються.

Поиск по сайту: