АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Пізня Римська імперія-домінат

Читайте также:
  1. Римська держава у II ст. до н.е.

Соціально-економічний стан Римської імперії. Починаючи з III ст. Римська держава переживає розпад рабовласницької системи госпо­дарства. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба підко­рених народів, безперервні напади на Рим агресивних сусідів — "вар­варів", збідніння під тягарем податків і поборів широких верств насе­лення підривають могутність Римської держави, її соціально-еконо­мічний устрій. Кидають або продають за безцінь чи віддають за борги земельні ділянки і майстерні селяни та ремісники. Італія поступово втрачає економічні переваги, простежуються відплив коштів, запустін­ня земель. У результаті господарського розвитку Галлія, придунайські провінції, Африка та Іспанія звільняються від потреб в імпорті товарів з інших регіонів. Починає накреслюватись своєрідний економічний сепаратизм провінцій.

Події III ст. ще більше поглибили кризу. Обмін між провінціями порушився, ремісничі майстерні обслуговували переважно місцевий ринок. Більш-менш значні підприємства зникли, оскільки посилився фіскальний гніт. Податки і побори дедалі зростали. Розлад обміну, не­регулярне надходження у Рим податків, привласнення значних коштів окремими узурпаторами в столиці і на місцях, нерівномірне надход­ження у Рим дорогоцінних металів з провінцій у зв'язку з повстаннями і далекими відстанями, величезні витрати коштів на утримання армії, двору, урядовців та малоімущого римського населення, на влаштуван­ня видовищ — усе це призвело до краху фінансової системи. Недоста­чу коштів доводилось покривати збільшенням грошової емісії, роз­продажем земель і цінностей, що належали імператорам, випуском неповноцінних монет. Зокрема, вміст срібла у срібних монетах змен­шився за правління Каракалли на 75 і навіть 90%, отже, фактично це були посріблені мідні монети. Вага золотих монет зменшувалась і їх випускали дедалі менше. Знецінення грошей у свою чергу призводило до зростання цін, до розладу обігу. Повноцінні монети зникали — їх перетворювали на скарби і зберігали в різних схованках.

Отже, економіка держави занепадала, посилювались децентраліза-торські тенденції у її провінціях, Рим зазнав серйозних поразок у війнах з "варварами".

У політичне життя країни все відчутніше втручалась армія, нав'я­зуючи цивільному населенню свою волю, своїх імператорів. До того ж армія була вже не суто римською, у ній дедалі збільшується відсоток чужоземців, тих самих "варварів". Війська, розквартировані в тій чи

 

іншій провінції, набували самостійного значення. Міцний зв'язок се­ред легіонерів ґрунтувався вже не стільки на військовій дисципліні, яка всюди занепадала і спроби її відновити викликали їх різкий опір, скільки на особливій професійній солідарності, що сформувалась упродовж тривалої спільної служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складалися сприятливі умови, то ті чи інші легіони виходили з-під вла­ди правлячого імператора і проголошували імператором свого ставле­ника, щоб тим самим здобути привілейоване становище в державі. Про­голошені ними імператори часто не були навіть римлянами. Зокрема, проголошений військом імператор Гай Юлій Максиміан (235-238) був сином фракійського селянина; Марк Юлій Філіпп (224-249) за поход­женням — араб; з 268 р. до 270 р. країною правив іллірійський уродже­нець Марк Аврелій Клавдій, після нього — знову іллірієць Луцій Доміцій Авреліан (270-275). Спроби деяких з цих так званих солдатсь­ких імператорів відновити дисципліну і порядок у війську, зміцнити кордони і державу загалом закінчувались тим, що солдати їх убивали (Проба, Авреліана, Галлієна та ін.)

Часто, як зазначалось, незважаючи на те, що країною правив імпе­ратор, провінціальні легіони проголошували своїх імператорів і підко­рялись тільки їм, проте лише доти, поки ці імператори виконували волю солдатів, надавали їм всілякі пільги, роздавали матеріальні блага. Офі­ційним, законним імператорам навіть доводилось іноді з цими "про-вінціальними" імператорами воювал-и (наприклад, з Марком Постумом у Галлії). З 235 р. до 283 р. у Римі було 19 офіційно обраних законних ім­ператорів і ЗО місцевих, проголошених в окремих провінціях військами.

Відтак перед широкими політичними колами держави постала не­обхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військо­во-бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 р., коли імператором проголосили Гая Валерія Аврелія Діоклетіана.

Встановлення домінату. Реформи Діоклетіана. З цього часу почав­ся новий період в історії Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсолютним мо­нархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх творить. Це вже не перша службова особа в державі, яка очолює республіканських магі­стратів, а владика — сютіпиз, звідки і пішла назва всієї системи, вста­новленої Діоклетіаном.

Усе населення держави перетворилось у його підданих — зиЬ^'есіі. Остаточно визнано, що імператор — особа божественна. Це ви­являється у релігійному обожнюванні імператора, складному і пиш­ному придворному церемоніалі, запозиченому в східних царів. Що­правда, після визнання християнства державною релігією (див. далі)

 

імператори вже не вважались богами, але їхня влада розглядалася як божественна інституція, а вони самі — як представники бога на землі.

Імператор Гай Валерій Аврелій Діоклетіан, син вільновідпущени­ка, народився в Далмації. Вступивши до армії, досяг найвищих чинів, став досвідченим полководцем, улюбленцем солдатів, які й проголоси­ли його імператором. Він правив державою 21 рік — з 284 р. до 305 р. (помер 313 р.).

Діоклетіан остаточно порвав із заснованою Августом системою принципату, коли імператор не був монархом, а тільки першим сена­тором, першим магістром і першим громадянином, котрий має най­вищий авторитет і наділений особливими повноваженнями.

Автократичні тенденції у Римі почали виявлятися ще під час прав­ління династії Антонінів і ще більш виразно — Северів. Автократичну політику проводили імператори-іллірійці (зокрема Авреліан). Але тільки Діоклетіан відкрито порвав зі старою конституційною тради­цією. З часів його правління імператора почали вважати втіленням божества, його воля — це земний вираз волі римських богів. Присутні під час його появи ставали на коліна, падали долілиць, цілували край одягу, взуття. Його поява супроводжувалась складним і пишним цере­моніалом, він одягався у пишний одяг пурпурного кольору, оздобле­ний золотом і дорогоцінним камінням, голову його увінчувала золота діадема.

Людина енергійна і рішуча, Діоклетіан приступив до проведення реформ у державі, які докорінно змінили її державний устрій, систему органів влади й управління, збройні сили, фінанси. Складність управ­ління великою державою, необхідність тримати під контролем хоч би найважливіші галузі державного життя примусили Діоклетіана обрати собі співправителя (такі випадки були відомі й раніше: Марк Ав­релій і Луцій Вер, Септимій Север і два його сини, Валеріан і Галлієн). Ним став його земляк і соратник Марк Аврелій Валерій Максиміан, котрий також дістав титул імператора та ім'я Августа. Кожен з імпе­раторів призначив особистих заступників із титулами цезарів (Діок­летіан — Гая Галерія Максиміана, Марк Максиміан — Гая Флавія Хлора).

Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном*. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Мак-

* "Вічний Рим" вважався по-старому столицею імперії, але не був резиденцією імператорів. Діоклетіан жив у Нікомедії, Галерій — у Сирмії (на річці Саві), Максиміан — у Медіолані (потім у Равенні), Хлор — у Трірі.

симіан вважалися рівноправними. Цим ніби відновлювався старий принцип колегіальності влади (двох консулів). Як і консули, обидва імпе­ратори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і більший вплив на ви­рішення всіх справ, у тому числі західних.

Зрештою й розподіл імперії на дві частини мав тоді ще умовний характер*. Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імператорської сім'ї. Августів вва­жали братами, цезарів—їхніми синами. Діоклетіан віддав дочку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони вида­валися від імені їх обох — цим також наголошувалась єдність держа­ви. За задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний порядок престолоспадкування, запобігти мож­ливості узурпації влади іншими людьми в умовах послаблення тор­говельних, політичних і культурних зв'язків між окремими частина­ми імперії.

Цей захід дав результати. До кінця III ст. майже на всій території імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння. Будь-які повстання придушувались (зокрема, у Галлії). Гер­манців, котрі вторглись у межі імперії, розбили і відкинули за Рейн.

Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Сенат, однак, справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повин-ностей сенаторами. На всі його ухвали потрібна була санкція імпера­тора. Збереглися також ще окремі магістратури (консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання. Народні збори не скли­калися.

Діоклетіан провів низку реформ з метою зміцнити політичну, воєн­ну й економічну могутність імперії. Оновлено і розширено за рахунок юристів і фахівців раду при імператорі (сошізіогіит), яка стала голов­ним центром управління країною. Крім неї, при імператорі створено низку нових галузевих органів (управлінь, комісій та ін.), багато нових посад. Зокрема великого значення набули управитель імператорського палацу (§иае5Іог хасгі раїаііі), начальник особистої канцелярії імпера-

* Фактично і остаточно імперію розділено на дві частини у 395 р. при імператорі Феодосії.

 

тора, управитель його скарбниці, управитель імператорських маєтків. Затверджено суворі правила про ранги численних чиновників, права, надані кожному рангові, порядок підвищення по службі тощо. Всі ці органи і посади мали чітко виражені риси бюрократичного апарату. Кадри чиновників нерідко поповнювались вихідцями з різних верств суспільства.

Діоклетіан провів новий адміністративний поділ держави. Основні засади цього поділу — це сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військового (це було завершено вже при Костянтині).

Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебільшого збігалися з межами колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу поділя­лися на провінції. Італія тепер остаточно втратила привілейоване ста­новище: її було поділено на два діоцези, куди входили не тільки італійські, а й інші області (приальпійські райони, Сицилія, інші острови).

Невідкладного реформування потребували й збройні сили, що слу­жили опорою монархічної влади і мали забезпечувати внутрішній спокій країни й оберігати державні кордони. Діоклетіан з розумінням і відповідальністю взявся за цю справу, яку після його смерті продов­жив Костянтин. До реформи Діоклетіана легіони були розквартиро­вані в окремих провінціях на постійно. Це їх пов'язувало з місцем роз­ташування і при потребі їх було надзвичайно важко перекинути в іншу місцевість. Діоклетіан розпорядився поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які при потребі, не оголюючи кордонів, можна було перекидати з місця на місце. Це дало позитивні наслідки. Велику увагу приділено зміцненню військової дисципліни. "Вірність солдата" (їїсіез тіїігліт) і "хоробрість солдата" (уігШз тіїітт) ■— ці слова часто карбувалися навіть на монетах.

Водночас було значно збільшено кількість війська. До Діоклетіана війська переважно комплектувались добровольцями. Цей принцип зберігся, але водночас введено правила обов'язкового, рекрутського поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих і середніх землевлас­ників давати державі певну кількість рекрутів — відповідно до кількості наявних рабів і колонів. Зобов'язано служити в армії летів — полоне­них варварів, яких оселено на римській території. Нарешті, за спе­ціальну винагороду на військову службу почали приймати загони вільних варварів.

Реформа армії, зростання чиновницько-бюрократичного апарату потребували величезних коштів, що витрачались також і на неймовір-

 

ну розкіш імператорського двору, будову грандіозних палаців, громадсь­ких споруд, цирків, доріг, мостів, водопроводів. Тим часом економіка імперії, фінанси, незважаючи на окремі заходи Авреліана та інших імпе­раторів, були розхитані.

Діоклетіан і тут провів низку реформ. Вводилася нова система оподаткування населення, оскільки для ранньої імперії характерна різноманітність податків, причому істотна роль відводилася подат­кам непрямим, які втратили значення занепадом господарського життя і падінням цінності грошей.

У фінансовій системі основного значення набули прямі податки і передусім поземельні. Для цього складено кадастр усіх земель. Одини­ця оподаткування визначалася певною кількістю орної землі, її якістю та кількістю голів худоби. З кожної одиниці стягувався певний пода­ток — у натуральній формі або грішми. Від податку ніхто не звільняв­ся, навіть сенатори. Міських жителів, котрі не мали землі, обклали по­душним податком (аріїаіїо). Жителі Італії, які до того часу не платили податків, тепер їх сплачували. За регулярне надходження податків відпо­відали міські ради і персонально декуріони (або куріали), а також влас­ники земель. У свою чергу це спричинило особисте закріплення колонів за своїми господарями.

Податкова реформа Діоклетіана гарантувала державі певну кількість продуктів, потрібну для утримання двору, армії, столиці. Отже, дер­жавне господарство будувалось на натурально-господарській основі, не залежало від інфляції, ринкових цін, підвезення продуктів із провінцій.

Грошове господарство, яке, безумовно, виконувало важливу роль, також потребувало оздоровлення. З цієї метою Діоклетіан провів монетну реформу. Почала карбуватися повноцінна золота монета (аигеиз), що важила 1/60 римського фунта (5,45 грама), срібна і бронзова. Однак особливого успіху ця реформа не мала, оскільки реальна вартість монети не відповідала її номінальній вартості, співвідношення між цінністю металів було визначено довільно. В результаті повноцінна монета зникла в обігу, її перетворювали в злив­ки, ховали; ціни на товари і далі зростали.

Для боротьби зі зростаючою дорожнечею 301 р. видано едикт, яким визначено максимальні ціни на різні продукти, а також макси­мальні ставки оплати праці. За незаконне підвищення цін передба­чено суворе покарання і смертну кару. Але оскільки були прийняті єдині ціни для всієї імперії, без урахування особливостей регіонів, зручностей шляхів сполучення та інших місцевих умов, то вони не узгоджувались з реаліями життя. Отже, едикт не мав ефективних пра­вових наслідків і його, найімовірніше, просто не виконували, —

 

свідчень істориків або документів про покарання перекупників, спе­кулянтів не збереглося.

У політичній системі Діоклетіана велика увага приділялася релі­гійним проблемам. Діоклетіан, подібно до Августа, виступав віднов­ником традиційної римської релігії, старих римських богів на чолі з Юпітером. Водночас, як це спостерігається у східних монархіях, підтри­мувалось божественне походження імператорської влади, самого імпе­ратора. Це суперечило вченню християн, і вони чинили певний пасив­ний опір релігійній політиці імператора, відмовлялися брати участь у релігійних культах, ігрищах, солдати-християни не віддавали релігій­них почестей імператору. Держава, імператор починають знову пере­слідувати християнство, яке на той час набуло великого поширення (навіть дружина і дочка Діоклетіана, чимало придворних були христи­янами) і в останні десятиліття III ст. користувалося значною терпимі­стю держави. На початку IV ст. проти християнства видається чотири жорстокі едикти, поновлюються їх гоніння.

Намагаючись зміцнити і розширити кордони держави, Діоклетіан, Максиміан та їхні заступники — цезарі Галерій і Хлор вели численні війни: з франками у Галлії, карпами і язигами на Дунаї, мавританськи­ми племенами в Африці, з персами на Сході. Противники і повстайці були розбиті, розширено кордони держави, відновлене панування рим­лян у Месопотамії. Проте 305 р. Діоклетіан і його співправитель Мак­симіан зреклися влади.

Оцінюючи реформи Діоклетіана, зазначимо, що різноманітна за­конодавча діяльність, військові походи засвідчують неабияку енер­гійність, ініціативність, авторитет цього імператора, якому вдалось упродовж 20 років твердо утримувати владу. Безперечно, він був полі­тиком консервативного напряму, намагався відтворити колишню сла­ву "Вічного міста", старі звичаї, релігію, але водночас розумів нагальну потребу проведення різноманітних реформ і рішуче їх проводив. Зокрема, він реформував і змінив податкову систему, оздоровив фінан­си, зміцнив збройні сили. Діоклетіан дотримувався основних реалій римського суспільства, використовував досвід інших держав, зокрема перської монархії. З часів Діоклетіана влада імператорів визнавалася абсолютною, більше того — вона обожнювалась.

Правління Костянтина. Після зречення Діоклетіана і Максиміана державою недовго правили цезарі Хлор і Галерій. У Британії 306 р. помер Хлор, і північні легіони проголосили імператором його сина Флавія Валерія Костянтина, а в Римі імператором став син Максимі­ана — Максенцій. Розпочалася шалена боротьба між претендентами за імператорську владу, яка завершилась перемогою Костянтина.

Співправителем він оголосив Валерія Ліціана Ліцинія. Разом вони пра­вили імперією упродовж десяти років, проте 324 р. між ними виникла сутичка, внаслідок чого Ліцинія було заслано у Фессалоніки, а Костян­тин правив державою разом зі синами.

Правління Костянтина (306-337) ознаменувало остаточний розрив з традиціями принципату. Він провів низку важливих реформ, видав у Мілані 313 р. так званий Міланський едикт про вільне сповідання християнства. Християни вже не зазнавали гонінь, утисків, вони користувались такими ж правами, як і представники інших релігій. Християнство з переслідуваної релігії перетворилось у релігію держав­ну, пануючу. Тепер церква почала вимагати у віруючих цілковитої по­кори існуючим державним порядкам, сприяла зміцненню імператорсь­кої влади. В свою чергу імператор всіляко підтримував церкву, вважа­ючи, що в єдиній державі повинна бути і єдина церква. До імператора часто почали звертатися єпископи для розв'язання різних церковних проблем і навіть спірних догматичних релігійних питань, імператор брав діяльну участь у їх обговоренні під час церковних зібрань.

Єпископи, обрані общинами, збиралися на собори, які на той час стали найвищою церковною інстанцією. Рішення соборів подавали на затвердження імператорові. У Нікеї 325 р. відбувся важливий собор, який з приводу різних догматичних суперечок серед єпископів прий­няв основні засади догматів християнства. Наприкінці ІІІ-на початку IV ст. виникає чернецтво, а згодом — монастирі.

У політичній і соціальній сферах Костянтин продовжує систему реформ, основи якої заклав Діоклетіан. Зберігши попередній адмі­ністративний поділ на діоцези і провінції, Костянтин утворив ще більші адміністративно-територіальні одиниці — префектури. їх налічувалось чотири — по дві на кожну частину імперії. Західна частина поділялась на Італію з Африкою і Галлію з Іспанією; Східна — на Схід та Іллірію. Очолювали префектури префекти Преторія (ргаегесшв ргаеіогіо). їх призначав імператор. Префектури наділялися на діоцези (в двох захі­дних префектурах було разом шість діоцезів, у двох східних — сім) на чолі з вікаріями (уісагіи$), котрі вважалися заступниками префектів, але мали самостійні повноваження в галузі управління, фінансів, юрис­дикції. Вікаріїв також призначав імператор, і в деяких питаннях вони підпорядковувались безпосередньо йому.

Діоцези поділялися на провінції (в середньому по 15-20 у кожно­му). Провінції очолювали ректори (гесіогез або сопзшагіз чи соггесіог), котрих також призначав імператор. Провінції поділялись на округи (ра§і або уісі), якими управляли препозити (ргаерозпш ра§і або уісі). В округах створено органи місцевого самоуправління населення — се-

 

нати і муніципальні магістрати, щоправда, вони повністю були підпо­рядковані окружній адміністрації.

Управління Римом здійснювалось окремим способом. На чолі його стояв претор міста (ргаеїогіиз сегЬі), безпосередньо підпорядкований імператору. Сенат ще зберігався, але тільки зовні: він виконував роль міського колегіального дорадчого органу і відав лише міськими спра­вами. Як і при Діоклетіані, зберігались ще посади консулів, преторів і квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали.

За часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. Всі управителі префектур, діоцезів, провінцій, округів були цивільними посадами. Військо очолювали військові командири. У збройних силах зберігся і розвинувся поділ війська на прикордонні та мобільні легіони. В армії виділились особливо вірні, надійні привілейо­вані частини — раїатіпі. Замість значно скороченої ще за Діоклетіана преторіанської гвардії утворились особливі частини при імператорі — доместики (сіотезгісі).

Оскільки армія і далі була основною опорою імператора, то воїни діставали щораз більші привілеї. Військова служба стала також про­фесією, причому привілейованою. Доместики мали найліпші місця на видовищах, церемоніях, високу платню, значну частину воєнних тро­феїв та ін. Солдати не повинні були мати сім'ю, а існуючі шлюби на час служби припинялися. В армії знову запанувала чітка дисципліна, суворо дотримувались військової ієрархії. Права і обов'язки воїнів, армійські порядки були закріплені у спеціальному військовому статуті.

За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи поліції, сформувалась таємна поліція. За громадський порядок у Римі відповідав префект міста, в розпорядженні якого перебувало шість когорт озброєних поліцейських сил. Існувала ще нічна поліція та поліція боротьби з пожежами. Поліційні сили були в розпорядженні правителів всіх міст. Під час домінату керівником поліції всієї імперії став начальник імператорської канцелярії (та§І5Іег ойісіогит або та§і«їег раїаііі). Він зосереджував також Й інші важливі державні функції.

У таємній поліції було встановлено посаду фрументаріїв, котрі от­римували державну платню і повинні були інформувати владу про всі важливі події у місцевому суспільстві. Широко практикувалась і підтри­мувалась політика доносів, нагляду. Донощики на державних злочинців отримували 25% вартості майна засуджених.

У період правління Діоклетіана і Костянтина відбулися серйозні зміни в судоустрої та судочинстві. Ще раніше магістрати, а потім сенат

 

були позбавлені права чинити суд. Ці уповноваження перейшли до імпе­ратора та його урядовців. У м.Римі кримінальною юрисдикцією відав префект міста, в Італії та інших префектурах — префекти-преторії, а в діоцезах, провінціях, округах — відповідні правителі (вікарії, ректори, препозити). Всі вони могли призначати для допомоги собі суддів, кот­рим доручали розгляд тих чи інших справ. Окрім цього були спеціальні судді у справах нічних пожеж, постачання міст продовольством (останнім навіть надавали право виносити смертні вироки та ін.).

Розгляд цивільних справ теж перейшов від преторів до імператорсь­ких урядовців і суддів. Сторони для розгляду спору могли обирати собі приватних, третейських суддів. Були створені нові посади державних суддів з розгляду справ про опіку, аліменти тощо.

За імператора Костянтина внаслідок послідовно проведеної фіскальної політики відбулося своєрідне закріплення станів: заняття певною професією стало явищем примусово-спадковим, зокрема діти селян мали бути селянами, ремісників — ремісниками тощо. Низка едиктів (316, 317, 325 рр.) людям певних станів забороняла залишати без дозволу властей місця проживання, село чи місто, де вони народи­лися. Ніхто не міг (навіть імператор) звільняти населення від виконан­ня визначених повинностей, сплати податків.

На вимогу землевласників 332 р. Костянтин заборонив колонам переходити від одного власника до іншого. Власник землі, в якого ви­явлено чужого колона, мусив його повернути господареві, сплатити штраф і всі податки за нього за час перебування в його маєтку. Колонів-утікачів заковували в кайдани і повертали власникам. Колонів, як і посаджених на землю рабів, не можна було продавати без землі. Водночас будь-який вільний, хто обробляв чужу землю впродовж ЗО років, ставав колоном. Колонам заборонялося виступати у суді проти землевласників.

У 324-330 рр. на місці грецького міста Візантії Костянтин збудував нову столицю держави, названу його іменем, —Константинополь, куди збирався переселитися з Риму з усім двором і урядовцями. Він вів успішні війни з варварами: на Рейні — з франками, на Дунаї — з готами. За Ко­стянтина різні області імперії продовжували заселятись варварами. Зокрема, не маючи змоги з допомогою зброї вигнати сарматів, їм відвели для поселення землі в придунайських провінціях, а вандалам — у Паннонії. Цим імператор мимовільно сприяв варваризації держави.

Продовжуючи реформи Діоклетіана, позбавлений властивого йому римського консерватизму Костянтин діяв з більшою рішучістю. Уп­равляв він імперією твердо і деспотично, нещадно розправляючись з опозицією. Християнська церква оголосила Костянтина за його заслу-

 

ги перед нею (перед смертю Костянтин прийняв християнство) святим і рівноапостольським. Помер він 337 р.

Реформи Діоклетіана і Костянтина мали на меті подолати кризу, яку переживала Римська імперія. Проте вони тільки загальмували, а не при­пинили той занепад, що розпочався III ст., причини якого коренилися в загальній кризі рабовласницької системи господарства.

Впродовж 16 років після смерті Костянтина між його синами та іншими претендентами на імператорську владу тривала гостра бороть­ба. В економіці, фінансах, політичному житті знову наступив хаос, дег­радація. Значно скоротився грошовий обіг, домінувала натурально-гос­подарська система. Внутрішня і зовнішня торгівля різко загальмува­лась. Велика земельна власність (імператорів та їхньої родини, сена­торського стану) досягла небачених розмірів. Знову зросли податки і побори з населення. Стало дедалі важче охороняти кордони імперії від нашестя варварів і загалом державу від внутрішніх повстань. Розши­рився управлінський апарат — кількість посад, органів,тощо.

Серед чиновників, подібно до армії, встановилась чітка суборди­нація. З'явилась посада особистого секретаря імператора (§иае5їог засгі раїаііі), влада котрого дедалі зміцнювалась. Відомство двора очолили впливові ргаерозішз «асгі сиЬісуІі (цю посаду часто займали євнухи).

Вищі чиновники називались коштами (сотіїез). Вони поділялись на розряди. Кожен вищий імператорський чиновник мав канцеля-рію(оШсіит). За комітами йшли погагіі. Десятки тисяч дрібних чинов­ників (у центрі і на місцях) перебували на ще нижчих сходинках. Усі чиновники мали свою уніформу, ранги, а після закінчення терміну служби отримували пенсію. З'явилася і спеціальна дипломатична служба. Розрослося фінансове відомство, яке поділялося на дві час­тини: загальнодержавних прибутків та податків (аегагшп засшш) на чолі з СОШЄ5 засшш 1аг§іїіопит і приватних коштів імператора, кот­рими управляв соптез гегит рггуаіагит.

Перехід до оборонних воєн різко скоротив приплив рабів. Та й тих, котрих захоплювали (а їх було щораз менше), перетворювали у колонів. Відживши свій час, рабство поступово зникало.

Римська імперія від середини IV ст. дедалі більше занепадала.

Падіння Римської імперії. Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними по­встаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали колишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму довелося зіткнути­ся з сильним натиском германського племені вестготів, котрих, у свою чергу, тіснили*племена гуннів, що насунулись зі степів сучасного Ка­захстану. Вестготи біля Адріанополя (в Греції) 378 р. вщент розбили і

 

майже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Мо­гутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпада­тись. Знову з'явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив дер­жаву імператор Феодосій, але в 395 р., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі.

У 406 р. германські племена (франки) перейшли Рейн і спустоши­ли Галлію, 408 р. вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Італію. До них приєдналось понад 40 тис. римських рабів. Війська вестготів 410 р. здобули і розграбували "Вічне місто", що мало величезний резонанс у тогочасному світі.

Незабаром з-під влади Риму звільнилась Іспанія, значну частину території якої захопили племена вандалів, свевів і аланів.

У 30-х роках на Римську державу напали гунни на чолі з Атіллою. Низка римських провінцій (Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені, хоч у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) ніхто не здобув перемоги. У 455 р. Рим здобули і розграбували вандали.

У 475 р. римський патрицій Орест посадив на престол сина Ромула Августа, котрий і став останнім римським імператором. Але проти нього повстали варварські найманці на чолі з вождем Одоакром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августа влади, а знаки імператорсько­го звання Одоакр відіслав у Константинополь.

Рік 476, коли все це сталося, і є останнім роком існування стародав­ньої Римської держави, яка зникла, проіснувавши близько тисячі років. Розхитана глибокою кризою рабовласницької системи, послаблена повстаннями рабів і колонів та поневолених народів, гострою внутріш­ньою боротьбою різних верств суспільства, кинута напризволяще розбещеною знаттю і громадянами, задушеними злигоднями, числен­ними податками і поборами, вона впала під натиском варварів.

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.016 сек.)