АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОЧАТОК «ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ» 8 страница

Читайте также:
  1. I. Залишок незакінчених проваджень на початок місяця (номер провадження, прізвище підозрюваного, ст. КК)
  2. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  10. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  11. VІ. ВІДОМІСТЬ № 1.3 с.-г. в дебет рахунка 33 «Інші кошти» з кредиту рахунків Сальдо на початок місяця_____________ грн.
  12. Августа 1981 года 1 страница

Хоча Іван IV із 1547 року почав величати себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів.

У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя — великого кримського хана. На другому місці почали згадувати свого Івана.

Хан Гірей навіть заохочував і вітав воєнні дії Івана IV, бо перед родом Гіреїв стояло найперше завдання — зібрати воєдино володіння великої Золотої Орди. Московський князь, із дозволу Криму, цим і займався.

Після розгрому Великої Орди кримським ханом 1502 року саме Гіреї, як переможці та спадкоємці Чингісидів, стали царями в новій Орді. Московія з цим погодилася. А дід Івана Грозного — Іван III, на знак згоди з передачею титулу царя кримським Гіреям і свого васального статусу перед кримським ханом, присягнув на Біблії на вірність нової династії царів. Це далеко не бездоказові твердження. Згадаймо: Московія платила данину Кримському ханству як своєму Суверенові й Господареві до 1700 року.

Послухаймо історика:

«Але турки були страшенно виснажені (до 1700 року — безперервними війнами. — В. Б.) і уклали мир, поступилися Росії Азовом із різними старими й новими, уже побудованими Петром містечками; а кримський хан повинен був відмовитися від данини, яку досі платила йому Росія (!!! — В. Б.) під благовидною назвою поминків або подарунків» [7, с. 502–503].

Така «велич» і «царювання» Московії наприкінці XVI століття: платили данину Криму, як і Золотій Орді, і за князя, і за так званого царя. Але російські імперські історики затято брехали, замовчуючи залежність Москви від Кримського ханства, аби приховати приниження, адже це відверто спростовує сам факт незалежного існування Московії як царства в XVI столітті.

Однак, будучи васалом Криму, Московія мала і вигоду. Кримські хани надавали Московії постійну військову та політичну підтримку в так званій Лівонській війні. Саме в результаті підтримки Криму війська Івана Грозного на початку війни здобували одну перемогу за другою.

1561 року Московія отримала грамоту Константинопольського патріарха, де Івана IV визнали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Чи ця грамота стала витвором московських церковних владик, чи її за гроші склали в Константинополі без відома Всесвітнього Священного Собору — не так і важливо. Сам факт зазіхання Івана IV на спадщину давнього титулу Візантійського Кесаря зафіксований 1561 роком.

Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського князя донесли кримському ханові, який цілком обґрунтовано вважав Івана IV своїм підданим. І цілком зрозуміло, що хан Гірей негайно зажадав від Івана IV відповіді.

Зверніть увагу: з 1473 року, коли Іван III на Біблії присягнув кримським Гіреям, до 1563 року між Кримською Ордою й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Я вже згадував, що кримський хан навіть бровою не повів, коли Іван Грозний у 1552 році поневолив Казанське, а пізніше, 1554 року, — Астраханське ханство.

Але з 1563 року взаємини між Московією й Кримським ханством почали різко змінюватися. А в 1570 році турецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії.

Послухаймо:

«Із 1563 до 1570 р. Іван марно намагався відвернути татарське нашестя… Безуспішно посли його Нагой і Ржевський з'являлися до хана з миролюбними промовами та чудовими подарунками… Але султан зажадав повернення Казані й Астрахані та визнання Московською державою свого підданства Порті» [4, с. 224].

Хитрість Івана IV не допомогла. Хан Гірей, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушника, який зазіхнув на титул царя. І 1571 року війська кримського хана пішли на Московію. Московські князі, як завжди, зустрічали війська татар на рубежах своїх володінь, тобто на рубежах Оки. Однак кримський хан обійшов московські війська, що стояли на Оці, й рушив форсованим маршем прямо до Москви.

Російські штатні «писаки історії» постійно переконували читачів у тому, що ці «дикі татарські варвари» приходили в Московію, щоб учиняти грабежі и розбої. Вони уникали давати пояснення татарським навалам. Такими нехитрими, але відверто нечесними методами знімалася відповідальність із московських князів за розбій, який чинився з їхньої вини. В цьому випадку кримський хан прийшов покарати васала-данника за звичайну непокору.

Послухаймо, як про подію розповів читачам М. М. Карамзін:

«Хан, озброївши всіх своїх Улусників, тисяч сто або більше, напрочуд швидко вступив у південні межі Росії (звичайна неправда! — 1571 року Росії не існувало. Була лише Московія. — В. Б.)… Хан… наблизився до Серпухова, де був сам Іоанн із Опричниною. Необхідна була рішучість, великодушність; Цар утік!.. в Коломну, звідти в Слободу, минаючи нещасну Москву; зі Слободи до Ярославля, щоб рятуватися від ворога… Але Воєводи Царські з берегів Оки, не відпочиваючи, встигли для захисту… зайняли передмістя Московські… Наступного дня, Травня 24, на свято Вознесіння, Хан підступив до Москви — і сталося те, чого слід було очікувати: він велів запалити передмістя. Ранок був тихий, ясний. Росіяни (московити. — В. Б.) мужньо готувалися до битви, але побачили, що вони оточені вогнем; дерев'яні доми й хатини спалахнули в десяти різних місцях. Небо захмарилося димом; здійнявся вихор, і за кілька хвилин вогненне, бурхливе море розлилося перед містом з жахливим шумом і ревом. Ніяка сила людська не могла зупинити руйнування; ніхто не думав гасити; народ, воїни в нестямі шукали порятунку і гинули під руїнами палаючих будинків або в тісноті давили один одного, прагнучи в місто, у Китай, але, звідусюди гнані полум'ям, кидалися в ріку й тонули… Хан, заскочений цим пеклом, відійшов до села Коломенського. О третій годині не стало Москви; ні посадів, ні Китай-города; вцілів лише Кремль, де в церкві Успіння Богородиці сидів Митрополит Кирило зі святинею і з казною (!!! — В. Б.); Арбатський улюблений палац Іоаннів був зруйнований. Загинуло безліч людей. Більше ста двадцяти тисяч воїнів і громадян, крім жінок, дітей і жителів сільських, які тікали в Москву від ворога; а всіх близько восьмисот тисяч. ГЬловний Воєвода, Князь Бельський, задихнувся в льоху на своєму дворі… Давлет-Гірей… привів у Тавриду понад сто тисяч бранців… (Тільки. — В. Б.) 15 червня він (Іван IV. — В. Б.) наблизився до Москви і зупинився в Братовщині, де представили йому двох гінців від Давлет-Гірея, який, виходячи з Росії (Московії. — В. Б.) як величний переможець, бажав із ним (Іваном IV. — В. Б.) щиро порозумітися… На питання Іоаннове про здоров'я брата його, Давлет-Гірея, чиновник Ханський відповів: «Так мовить тобі Цар наш:… Я скрізь шукав тебе, в Серпухові і в самій Москві; хотів вінця з голови твоєї: але ти втік із Серпухова, втік із Москви — і смієш нахвалятися своєю Царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!.. знову прийду до тебе… якщо не вчиниш того, чого вимагаю, і не даси мені клятвеної грамоти за себе, за дітей і онуків своїх». Як же вчинив Іоанн?.. Бив чолом Ханові» [1, том IX, с. 97–99].

Як би не намагався М. М. Карамзін у надмірній багатослівності втопити суть подій, факт залишається фактом: Іван Грозний все-таки бив чолом ханові Давлет Гірею; як видно, дав так звану «клятвену грамоту за себе, за дітей і за онуків своїх», як давали подібні клятви всі його предки. Хоча «тлумач істсорії» це й замовчує. Так рід московських Рюриковичів до останнього свого коліна залишався васалом у ханів Орди.

Як завжди, звертає на себе увагу боягузтво московських князів, які втікають у лісові нетрі від ханів Орди. Погляньте, яку видатну когорту московських князів-боягузів дав рід Рюриковичів Московії: тут і сини Олександра Невського, і Димитрій Донський, і Іван III, і Іван Грозний, і всі інші, котрих згадувати не хочеться. Однак необхідно повернутися до часів правління Івана IV.

Усі російські історики або скоромовкою, або з гумором оповідають про складання Іваном IV 1574 року титулу царя.

Великороси-державники поблажливо доводять нам, що трапився чи то жарт, чи звичайне непорозуміння, і на цьому твердженні закінчують серйозний аналіз неординарної події. Лишень дивуєшся, читаючи безліч сторінок, які оспівують «сходження» Івана IV в 17-літньому віці на «царський престол», і побачивши відтак цілковите забуття його зречення від «царського звання» у зрілому віці — в 44 роки.

Читачі в жодного російського історика не знайдуть аналізу взаємозалежності цього вчинку Івана Грозного з ходом історичних подій тих часів. Начебто зречення від царського титулу відбулося без будь-яких причин. Але сталося те, що й мусило статися: самозванцеві закономірно повеліли зняти не належну йому «шапку Мономаха».

Події сімдесятих років XVI століття складалися для Московії і її князів дуже непросто. Довідавшись про бажання Івана IV вийти з підданства Кримського ханства, Гіреї завдали Московії 1571 року потужного удару з півдня. В результаті кримського удару Московія втратила близько мільйона людей убитими й полоненими.

Не забуваймо: і сам Іван Грозний на той час власним розбоєм і вакханалією погубив не менше мільйона людських життів. Страшне спустошення на Московську та Новгородську землі принесла 1566 року чума, або, як її називали в ті часи, — виразка.

На півночі Московія надовго загрузла в так званій Лівонській війні. Війна пожирала все нові й нові, і без того убогі, матеріальні й людські ресурси.

Утрати Московії за час правління Івана IV, до середини сімдесятих років XVI століття, становили майже половину населення. Ресурсів для ведення загарбницьких воєн ставало дедалі менше й менше. Іван Грозний все-таки знайшов вихід, як поповнити власну скарбницю матеріальними ресурсами, грішми та «гарматним м'ясом». 1580 року він примусив російську церкву прийняти грамоту про вилучення з її володінь частини земель, майна, сіл і приписаних до них селян-рабів та передачі їх під владу «московського государя».

Церковні владики поставилися з розумінням до бандитської нужди московського князя. Однак навіть у такій ситуації Московія не могла дозволити собі вести війну на півдні й на півночі. Перед нею, після навали на Москву кримського хана, постало стратегічне питання: де продовжувати війну — на півночі чи на півдні? З ким об'єднатися: чи, як діди й прадіди, об'єднатися з ханською Ордою, чи з європейськими країнами проти Орди?

Кревне трьохсотп'ятдесятилітнє «родичання» з Ордою, московський ординський інстинкт повеліли схилити шию перед спадкоємцями роду Чингісидів. Тобто було ухвалене рішення й далі родичатися з Кримським ханством.

Слід пам'ятати: Кримське ханство могло підтримати Московію в Лівонській війні та убезпечити її південні й південно-західні кордони лише за однієї умови: Москва і її князь повинні були залишитися васально залежними, отже, підданими роду кримських Гіреїв. Цю умову васальної залежності було прийнято.

Не слід забувати, що хан Давлет-Гірей пообіцяв, у разі відмови Івана IV прийняти його умови, знову з'явитися з військами в Московію. Другого такого удару Московія просто не витримала б. Татари могли спустошити її аж до Новгорода.

Ось цей зв'язок подій російські «оповідачі історії» не просто свідомо упустили при викладі, вони ці події спотворили й заплутали до невпізнанності. І публічну відмову 1574 року Івана Грозного від титулу царя подали читачеві за оригінальний жарт.

Отже, в 1574 році, через три роки після походу хана Давлет-Гірея на Москву, саме того року, коли можна було очікувати повторного удару, Іван IV привселюдно склав із себе титул царя-спадкоємця візантійського. Касимовський хан, татарин Саїн-Булат, або в хрещенні — Семен Бекбулатович, був посаджений на московський царський престол. Саїн-Булат прийняв царський титул за всіма належними канонами: у церкві, в присутності церковних владик, після складання титулу царя з Івана IV.

Ця подія була не жартом, не дурнуватою примхою Івана Грозного і церковних владик Московії. Цей вчинок московської влади був вимушеній і цілком усвідомлений. Відтоді Іван Грозний позбувся свого фальшивого титулу та іменувався, як і його предки, московським князем. Актом зречення Іван Грозний і московські ієрархи продемонстрували кримським Гіреям і Оттоманській Порті, що Іван IV не претендує на першість в роду Чингісидів, адже і Саїн-Булат походить із царського роду; що це титул виключно внутрішній, бо Саїн-Булат і раніше іменувався царем казанським. Демонстративно наголошувалося: коли Казань увійшла до складу Московії, то й титул царя зберігся за касимовським ханом. Лише замість казанського він став величатися московським. А Іван Грозний, якщо ви не бажаєте, — залишиться зі своїм отчим титулом московського князя.

Одразу ж після зречення Івана IV від царського титулу було споряджене велике, з багатьма дарами, посольство в Крим, щоб доповісти Гіреям про ці події, все пояснити й покаятися в непорозумінні, що виникло раніше. Мовляв, Іван IV ніколи не думав заперечувати вашу царську першість у династичному роді Чингісидів.

Ось як Іван IV навчав свого посла, відправляючи до хана, через три роки після зречення (навіть через три роки і далі виправдовувався):

«… поводитися сумирно, уникати слів гострих, і якщо Хан або Вельможі його згадають про часи Калити та Царя Узбека, то не виказувати гніву, але відповідати тихо: не знаю старовини; відає її Бог і ви, Государі!» [1, том IX, с. 149].

Передостанній представник московського роду Рюриковичів чітко усвідомлював свій давній залежний родинний зв'язок з великими Чингісидами. Давня родинна залежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на царський титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у той династичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало. Це значно пізніше російська правляча еліта вигадала інше, намагаючись подати облуду за правду.

1577 року помер войовничий кримський хан Давлет-Гірей. На ханський престол вступив його син — Магмет-Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.

«Іоанн спішно відправив до нього (хана Магмет-Гірея. — В. Б.) знатного сановника, Князя Мосальського, з вітанням, з багатими дарами (даниною! — В. Б.), яких доти не знала Таврида, і з наказом доволі поблажливим: «Бити чолом Ханові; обіцяти дари (данину! — В. Б.) щорічні… поводитися сумирно…» Так прагнув Іоанн знайти сподвижника в новому ханові…» [1, том IX, с. 149].

І знайшов «сподвижника»: Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.

Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені між Швецією, великим князівством Литовським і Данією. Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Польщею, Швецією і Великим князівством Литовським.

Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу московським у Лівонській війні. Ясна річ, російські історики цю допомогу замовчують. Недомовки і відверта брехня є звичайним і природним явищем у російській імперській історії. Війська татар почали ходити на північ разом із військами московитів, а до московитів — із військами ростовсько-суздальських князів, починаючи з походів на Новгород Олександра Невського, який проторував туди шлях разом із кіннотою Золотої Орди, що супроводжувала татаро-монгольських чисельників. Так що Іван Грозний ці речі лише успадкував від своїх княжих предків, нічого не придумавши нового.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Нарешті, вони виступили, давши час приготуватися ворогу, а Литовцям з'єднатися зі Шведами, осадили Венден і за кілька днів (21 жовтня) (1577 року. — В. Б.) побачили ворога за собою (тобто в тилу. — В. Б.)… Довго билися, мужньо; але зла кіннота Татарська у вирішальну мить зрадила нашу піхоту і втекла. Росіяни (московити. — В. Б.) не встояли, змішалися, відступили до укріплень… але перший вождь Московський, Голіцин, Окольничий Федір Шереметьев, Князь Андрій Паліцький, разом із Дяком Щелкаловим… у бездумному страху вже скакали на прудких конях до Дерпту, покинувши військо вночі нажахане, наслідком чого стала загальна втеча… Здобиччю переможців були 17 гармат, весь обоз і чимало коней Татарських…» [1, том IX, с. 152–153].

У кожній невдачі у війні російські історики звинувачували так званого «дядька»: чи ворога, що зненацька напав на «славних наших воїнів», чи союзників, які не встояли в бою, чи ще когось або щось. Московит ніколи не був винен у поразці. Такий парадокс «байкарів російської історії».

Незважаючи на татарську військову допомогу, починаючи з 1577 року, московські успіхи в Лівонській війні припинились.

У 1576 році на престол Польщі було обрано видатного полководця, угорця Стефана Баторія. Упродовж п'яти років, тобто до кінця 1581 року, він повністю вигнав московитів із балтійських земель і взяв в облогу стародавнє місто Псков.

Слід пам'ятати, що до 1581 року слов'янський етнос Пскова був цілковито знищений; поодиноких псковитян, які вижили, виловили й переселили в далекі московські (фінські) уділи. Так що цього разу протистояв військам Стефана Баторія прийшлий московський люд, оселений в слов'янській обителі московськими князями Василем III та Іваном IV.

Цікавий національний склад військ Івана Ірозного і Стефана Баторія, які брали участь у Лівонській війні. Він ще раз засвідчив, що до кінця XVI століття Московія не була слов'янською обителлю, а була заселена переважно фіно-татарським етносом. Це був початок періоду, коли, за твердженнями російських істориків, формувався «великоросійський» народ як такий.

Процитуємо все того ж М. М. Карамзіна:

«… Іоанн… на спільній раді Бояр і Духовенства оголосив, що настав час великого кровопролиття; що він… іде… на землю Німецьку і Литовську; повів усі полки на захід;… крім Росіян (московитів. — В. Б.), Князі Черкеські, Шевкальські, Мордовські, Ногайські, Царевичі й Мурзи древньої Золотої Орди, Казанський, Астраханський день і ніч ішли до Ільменю й Пейпусу» [1, том IX, с. 155–156].

Таким був склад московських військ 1577 року. Кожен із князів і мурз давніх татаро-монгольських родів, що осіли в Московії, вів військові з'єднання й дружини. Слід також пам'ятати, що в довгому переліку Іванових військ відсутні багато інших татарських назв, наприклад, не згадані війська касимовських і тульських татар, які дислокувалися неподалік від Москви. Звертаю увагу читачів на ще два істотні моменти, відображені у цій цитаті.

Перше: як бачимо, у військових радах московитів завжди брали участь ієрархи Російської православної церкви, благословляючи й заохочуючи військові завоювання, пролиття крові, грабунок чужого майна й жорстокий розбій. Читачі не знайдуть у М. М. Карамзіна фактів осуду російською церквою розбійних захоплень чужих земель і чужого майна. Навпаки, церква завжди вимагала свою частку із захопленого чужого добра й чужих земель. Російська православна церква до середини ХУЛІ століття була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів-кріпаків. Із цього кожному має бути зрозумілий рівень культури і християнської моралі в цій церкві на ту пору.

Друге: в часи Івана Грозного й пізніше московити виразно уявляли собі, що на берегах Балтійського моря нема «землі російської». Іван IV оголосив «час великого кровопролиття» в «землі Німецькій та Литовській».

А ось національний склад військ Баторія: «Військо Стефаново… складалося з… Німців, Угорців, Ляхів, стародавніх Слов'ян Галицьких, Волинських, Дніпровських, Кривських і корінних Литовців; Баторій… оголосив, що піднімає меч на Царя Московського, а не на мирних жителів (Балтії й Московії. — В. Б.)…» [І, том IX, с. 157].

Навіть М. М. Карамзін змушений був визнати, що до кінця XVI століття слов'яни від Новгорода і Пскова до Дністра і Дніпра виразно означили свою антимосковську політику, адже бачили в Московії жорстокого ординського спадкоємця.

Нагадаю читачам: усі європейські країни не визнавали за московським князем його царського титулу. Вони знали фактичний родовід московських князів і відверто звинувачували московитів в елементарній брехні та негідних вигадках.

У XVI столітті у великому Литовському князівстві, в Україні, ще жили князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду значно вище від московських Рюриковичів. До одного з цих родів належала династія князів Острозьких, які, до речі, доблесно боролися проти Московії. Ми про це ще поговоримо.

Послухаймо російських істориків:

«Стефан писав (із Вільна 26 червня), що наша… (московська. — В. Б.)… грамота є підроблена; що Бояри Московські обманом включили в неї статтю про Лівонію; що Іоанн, кажучи про мир, воює цю землю Королівську та вигадав байку про своє походження від Кесарів Римських; що Росія (Московія. — В. Б.) беззаконно відняла в Литви і Новгород, і Сіверські області, й Смоленськ, і Полоцьк» [1, том IX, с. 157].

А далі:

«Похваляєшся своєю спадкоємною Державою, — писав Стефан: — не заздрю тобі, бо думаю, що краще достоїн-

ством надбати корону, ніж народитися на троні від Глинської, дочки Сигізмундового зрадника (нагадування про матір Івана Грозного, яка втекла з Литви. — В. Б.)… Засуджуєш моє віроломство оманливе, ти, автор підроблених угод, зміст яких змінений обманом і таємним додатком слів, бажаних єдино твоєму божевільному властолюбству!» [1, том IX, с. 171].

«Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськими. — В. Б.) Послами, вигнав їх зі свого… стану і з насмішкою прислав Іоаннові видані в Німеччині (уже в ті часи! — В. Б.) Латинською мовою книги про Російських (Московських. — В. Б.) Князів і власне його царювання на доказ того, що древні Государі (Князі. — В. Б.) Московські були не Августові родичі, а данники Ханів Перекопських» [1, том IХ, с. 171].

Стефан Баторій нагадав Іванові Грозному, що його дід Іван III, як і всі його предки, «злизували кобиляче молоко з грив татарських коней» [4, с. 340].

Баторій у своїх листах говорив правду, яка вельми не подобалася російській правлячій еліті, що намагалася брехнею й підтасуваннями прихопити візантійську спадщину. Однак ні Європа, ні Кримська Орда брехливого домагання Московії не сприйняли. А як хотілося «російським державникам» царської величі вже з часів Івана Грозного! Та «велич» виявилася лише мильною булькою.

Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.

Російські історики складали історію імперії дуже хитро: лише пишучи про перемоги та досягнення, вони мимохідь згадували про колишні приниження. Коли ж викладали матеріал про сам період приниження і ганьби, то у відвертому словоблудстві ховали навіть очевидну істину. Це найважливіше правило «писання» й «викладу» російської імперської історії було вироблене в катерининськии час, поставлене під царський нагляд та цензуру і дотримувалося до горбачовських часів імперії, тобто до 1980 років.

Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина II повеліла «створити комісію під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії». Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й «складалися записки», зведені в так звані «літописні зводи». Останнє слово при «складанні записок» залишалося за імператрицею. Ось в такий спосіб «створили» історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.

До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих «літописних зводів» і впевнитися в часі «їхнього народження». Але повернімося в часи далекі.

Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.

Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого князівства Литовського, завдав Московії удару в зовсім несподіваному місці. Його війська обложили і взяли штурмом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, «Баторій розорив дерптську область аж до московських кордонів».

Військам Баторія відкрився прямий шлях і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи завдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: «Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль… саму Нарву… пізніше — Іван-город, Яму, Копор'є, Віттенштейн».

Ця поразка Московії, як пише М. М. Карамзін, «навіяла… такий жах на Росіян (московитів. — В. Б.), що вони справляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього ворога лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. — В. Б.) був наляканий; не бачив сил і вигод Росії (Московії. — В. Б.), бачив лише ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від перемоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (посланник Папи Римського. — В. Б.)» [1, том IX, с. 181 — 82].

Іван Грозний мав у Балтії армію в складі 57 689 осіб, у той час як армія Баторія мала в своєму складі не більше 17 500 осіб, а армія шведів — не більше 8 100 осіб. Навіть перевага у військах більш ніж удвічі не допомогла Московії в оборонній війні [1, том IX, с. 326, 330, 334, 336].

Такі реалії поразки Московії в Лівонській війні. Мир, укладений в сільській курній хаті селища Ківерова Гора, біля зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, підтвердив кричущу відсталість Московії перед Європою кінця XVI століття.

Московія втратила все, що зуміла прихопити за 24 роки дикого розбою в Балтійському регіоні. Хочу розвіяти ще один запущений російськими істориками «доважок брехні», який стосується Івана Грозного.

Ми пам'ятаємо, як обурювався Стефан Баторій нахабними діями послів Московії, які вносили в раніше підписані договори відсебеньки, а найчастіше їх переписували і фальшували. Московитові тих часів було набрехати — що плюнути. Отож М. М. Карамзін в своїй «Історії…» переконує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мирного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити послам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні договори: для Польщі — з титулом Івана — государ, князь Московський, а для Московії — з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського «байкаря»:

«Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. — В. Б.) перемирий грамоті ім'я Царя, Володаря Смоленського й Лівонського; у Королівській же просто государя (Московського. — В. Б.), а Стефанові титул Лівонського» [1, том IX, с. 185].

Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без найменшого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія підписати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, нав'язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у викладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?

Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує: «Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжувати війну. — В. Б.)… бачили крайність… не сміли вслухатися ІЬсударя, Єлецький і Олферьєв повинні були прийняти головну умову: тобто ім'ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем» [1, том IX, с 184].

Такий «цар Московський», із «Лівонським додатком»!

Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в «московські ігри».

Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний «доважок брехні» можна було запустити в історію імперії лише через сотні років після тих подій, «складаючи» саму цю «історію» і рецензуючи матеріал на державному рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.

Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, писати можна було все, що великоросійській душі забагнеться.

Нагадаю: ще з часів Петра І, з жорсткого його наказу, почали вивозити всі українські архіви й скарби в столицю Московії. А наступні московські царі старалися в цій справі не менше від Петра.

Не буду викладати матеріал про подальший внутрішній розбій Івана IV. Він і далі убивав, вішав і різав не тільки простих, а й знатних людей Московії.

Нарешті, Іван IV, великий деспот і відвертий бандит свого часу, помер 1584 року. В останні дні життя від нього чувся «нестерпний сморід». Московський цар, у прямому значенні слова, смердів перед смертю, наче виліз із туалетної ями. На зміну «смердючому» Іванові прийшов його син — Федір Іванович, останній із роду московських Рюриковичів. Дослідимо кілька незаперечних історичних фактів останнього часу московської династії Рюриковичів.

Як казав великий майстер «доважку брехні» М. М. Карамзін, «царювання жорстоке часто змінює царювання слабке». Московська владна еліта під словами «слабке царювання» завжди мала на увазі московське його трактування. Будь-яке московське правління, яке не принесло територіальних завоювань і награбованого добра, визнавалося слабким. Ми не раз звертали увагу на подібні твердження. Однак у часи князювання Федора Івановича сталася подія, що геть-чисто спростовує весь вигаданий міф про московських царів Івана Грозного та Федора Івановича.

В усі попередні часи князь, який заступав на московський престол, повинен був виголосити клятву на вірність Орді та спадкоємцеві роду Чингісидів, платити йому щорічну данину, або, як «великороси» називали це, — «поминки». Як було в ті останні роки, майстер «доважку брехні» замовчує, нагромаджуючи в своїй «Історії…» масу непотрібного словоблудства. Однак в історії залишився підтвердженим факт навали кримського хана Кази-Гірея на Москву 1591 року.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)