АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Rosia/Russia/Русь, Ruthenia, Roxolania

Читайте также:
  1. Вандалы
  2. Україна

Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959) 3. Утім, про «народ росів» (Ρώς) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant] 4. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ... що його греки за міцність тіла називають... русії» [gens quaedam... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] 5.

 

У давньоруській писемності за «землею росів», як відомо, закріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями — політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів XIV ст., які на підставі мовних ознак кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин 6. Аж до середини XVI ст. Русь,

 

3 Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308.

 

4 Там само. — С. 292.

5 Там само. — С. 295.

6 Присяжний лист 1352 р. литовсько-руських князів на вірність польському /60/ королю Казимирові III: Грамоти XIV ст. / упорядкувала М. М. Пещак. Київ: Наукова думка, 1974. — С. 31.

 

Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають конкуренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі «Росією» (від грецького Ρωσία), помітної у писемності південних слов’ян з останньої чверті XIV, а в Московії з другої половини XV ст.7, то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держави докотився значно пізніше — у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо відзначимо, що «грецький» акцент назви містив у собі певного роду протест проти «латинізації» руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні «латинських» іменувань Русі.

Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця XI ст. бачимо ознаки певної «стандартизації». Найімовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в документах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнтації середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів й прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем’я «рутенів» [Rut(h)eni] в античності знали добре — від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І ст. н.е. Адаптовані в такий спосіб «рутени»-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з XIII ст. і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських королів та мазовецьких князів 8), ба, навіть подорожніх нотатках,

 

7 Соловьев А.В. Византийское имя России // Византийский временник. Москва, 1957. — Т. XII. — С. 134-146.

 

8 Цитування угорських та мазовецьких документів першої половини /61/ XIII ст. зі словами, похідними від Ruthenus, див. зокрема: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. — Київ: Наукова думка, 1992. — С. 369, 501; Т. 3. Київ, 1993. — С. 33, 515, 516.

 

як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 р. до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» [Ruthenos... maxima multitudo] 9. Врешті, з XIV ст. дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.

 

Беззастережно її прийняли й канцелярії судово-адміністративних осередків Галицької Русі, де після входження цих теренів до складу Польського королівства офіційною мовою діловодства стала латина. Упродовж XV ст. латинська мова, щойно засвоювана тутешніми канцеляристами, ще являла собою яскравий випадок білінгвізму — парадоксальної за «неправильністю» імітації по-латині українського мовлення10. Відтак, немає сумніву, що пишучи Russia канцеляристи подумки «промовляли» Русь, а вживані ними поняття, похідні від Ruthenus (як ius Ruthenicum, łingua Ruthenica, consuetudo Ruthenicalis, ecclesia Ruthenicalis, Ruthenica fides, ritus Ruthenicus, Ruthenicale telum і т.д.), являли собою кальку з відповідних понять руського публічного обігу: руське право, руська мова, руський звичай, Руська Церква тощо. Саме ця обставина, як можна припускати, надавала «латинізації» іменувань безконфліктного характеру, адже питомі та латинські назви були, по суті, взаємозамінними й рівнозначними. Натомість у середині наступного, XVI століття, цей паритет похитнувся, оскільки в обіг почало входити окреслення Русі, яке вже не знаходило відповідника в руському мовленні.

 

9 Там само. — Т. 2. — С. 515.

10 Лінгвістичний аналіз див.: Миронова В. М. Граматичні особливості латинської актової мови XV-XVI ст. в Україні (на матеріалі гродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі). Автореферат... канд. істор. наук. Київ: Київський університет ім. Тараса Шевченка, 1999. /62/

 

Строго кажучи, таких назв було дві — Ruthenia та Roxolania. Перша з них епізодично фіксується й раніше як похідна від слова Ruthenus для позначення «землі рутенів» — наприклад, у привілеях угорських королів 1261 та 1342 рр. 11, на мапі-портолані Пьєтро Вісконті 1311 р.12, значно пізніше — в репліці папської канцелярії 1635 р.13, яка вказує, що таке слово, з огляду на консервативність цієї інституції, могло вживатися здавна. Ruthenia, проте, не зробила кар’єри, зіткнувшись із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією».

Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж XVI ст. шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більш-менш у середині XVI ст. оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда14, за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів від Хама, а шляхтичів від Яфета. По довгих мандрівках одні з нащадків Яфета,

11 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 459; Т. 3. — С. 517.

 

12 Bagrov L. A. History of the Cartography of Russia up to 1600 / ed. by H. W. Castnew. — Wolfe Island: Ontario, 1975. — P. 22, 27.

 

13 Інструкція нунцію Маріо Філонарді: Acta Nuntiaturae Poloniae. T. XXV: Marius Filonardi (1635-1643). — Vol. I (12 II 1635 — 29 X 1636) / ed. Theresia Chynczewska-Hennel. — Cracoviae, 2003. — P. 3.

 

14 Про сарматизм як етногенетичну легенду та ідеологію див.: Ulewicz T. Sarmacja. Studium z problematyki słowiańskiej XV i XVI wieku. — Kraków, 1950; Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII wieku. Państwo społeczeństwo — kultura / pod red. Janusza Tazbira. — Warszawa, 1969. — S. 220-243; Gryzbowski S. Sarmatyzm. Warszawa, 1996; Лескинен М. В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. — Москва, 2002. /63/

 

«войовничі сармати», буцімто осіли в підкорених ними землях Польщі та Русі, започаткувавши «шляхетський народ».

 

Для нас найсуттєвішою деталлю у цій легенді є те, що «сармати» тлумачилися як «народ» двох колін — польського та руського. Шляхтичі-русини ідентифікували себе з «сарматським племенем роксоланів», братів «польських сарматів», отже — вважалися законними спадкоємцями «сарматської спадщини». Авторитетна кодифікація саме такого «поділу спадщини» належить одному з найвідоміших польських публіцистів XVI ст. Станіславу Ожеховському (1513-1566) шляхтичеві мішаного русько-польського походження, вихованцю університетів Кракова, Відня, Вітттенберга, Падуї і Болоньї, а що важливо — палкому пропагандистові «золотих вольностей» шляхти 15. Відштовхуючись, як і його попередники (зокрема, Мацей Мєховський, автор знаменитого «Трактату про дві Сарматії», що між 1517-1582 рр. перевидавався у Польщі та за кордоном аж 10 разів 16), від етногеографічної номенклатури античних авторів, Ожеховський послідовно ототожнює своїх земляків-русинів з сарматамироксоланами, самого себе називає то Русином (Ruthenus), то Роксоланом (Roxolanus), а Русь — Роксоланією 17.

 

15 Найновішою працею про Ожеховського є: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. — Київ: Інститут історії України, 2001. На жаль, ролі Ожеховського у творенні «Роксоланії» автор не зауважив.

 

16 Перше видання: Miechovita M. Tractatus de duabus Sarmatiis, Asiana et Europiana, et de contentis in eis. Cracoviae, 1517.

 

17 Часто натрапляємо на подібні назви у листах Ожеховського: Orzechowski S. Opera inedita et epistulae, 1543-1566. Vol. 1 / ed. Ioseph Korzeniowski. — Cracow, 1891. — P. 440, 512, 515, 526 passim.

 

На те, що ототожнення понять Ruthenus та Roxolanus аж до його «кодифікації» Ожеховським ще не сприймалася як аксіома, вказує, серед іншого, парна формула у трактаті Михалона Литвина 1550 р.: описуючи підкорення «нащадками римлян» /64/ (литовцями) навколишніх народів, Литвин згадує і «роксоланів, або русинів» [Roxolanos seu Ruthenos] 18.

Препарована в такий спосіб «історична спадщина» опинилася у потрібний час на потрібному місці. Адже на останню чверть XVI ст. припадає перше близьке знайомство колишніх «литовських» русинів Волині та Київщини зі своїми «польськими» однокровниками з Галицької Русі та Поділля: у 1569 р., згідно з актом Люблінської унії, обидва руські регіони опинилися в складі однієї держави — Польського королівства. Вже невдовзі інтелектуали обох теренів, поєднавши зусилля, оголосять свою територію прямим продовженням Київської Русі, а себе — «старожитним руським народом Володимирового * кореня». Тут не місце обговорювати в деталях шляхи та засоби привласнення «руської історії», досить сказати, що в найзагальнішому вимірі поштовх до цього дала актуалізована після Люблінської унії 1569 р. конкуренція двох культурних систем — руської та польської. Адже хвиля «освітньої революції» та спровокована Реформацією «ментальність реформ», докотившись у другій половині XVI ст. до Польщі, мала потрійний ефект. З одного боку, в протидії протестантським «новинам» було започатковано конфесійну (а отже, й культурну) уніфікацію польського суспільства, а з другого — у відповідь на цей виклик набули нового дихання «руські» аспірації в Галицькій («польській») Русі й паралельно гальванізувалася доти сонна еліта колишньої «литовської» Русі.

 

* Йдеться про апеляцію до князя Володимира — «першохрестителя» Русі.

 

18 Michalonis Litvani De moribus Tartarorum, Litvanorum et Moschorum. Basileae 1615 (цит. за перевиданням: Архив историко-юридических сведений, относящихся до России. Москва, 1854. С. 44). Про дату написання трактату та його авторство див. передмову до: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — Москва: Издательство Московского университета, 1994. — С. 6-56.

 

Останнє, поза сумнівом, стало наслідком розширення географії культурної активності польських та галицьких інтелектуалів. Переміщаючись /65/ на схід, за денонсований Люблінською унією кордон, і догоджаючи смакам нових, казково багатих панів, ці люди сприяли «розгерметизації» доти закритого для стороннього ока світу русинів. Водночас цей світ, ретранслюючись, зазнавав модифікації, бо розповідали про нього за вже усталеними в польському письменстві риторичними стандартами «описування історії» та «описування народу».

За один з особливо виразних прикладів такого «взаємовигідного співробітництва» може послужити творення генеалогічної програми найпотужніших магнатів колишньої «литовської» Русі — князів Острозьких19.

 

19 Детально про це див.: Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (Біля витоків української ідентичності) // її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. — Київ: Критика, 2002. — С. 231-269 (там же — представлення відповідних джерел).

 

Перша з відомих генеалогічних реплік, 1574 р., ще розпливчата: Острозьких просто названо нащадками «старих київських князів». Кількома роками пізніше родовід «конкретизується» до безперервної генеалогічної лінії — від київського князя Володимира «першохрестителя» до галицько-волинського «короля» Данила Галицького; ще пізніше «короля Данила» оголошено предком Острозьких рівно у восьмому коліні. Але й ця версія видалася недостатньо престижною, і на видноколі з’явився герой із країв далеких і туманних — «першопредок Рус». Цей персонаж був відомий ученим людям здавна: ще польські хроніки кінця XIV — початку XV ст. згадують трьох міфічних героїв — Чеха, Леха та Руса, які шукали й знайшли обіцяну Богом землю, поділили її й «збудували», відповідно, «три королівства», назвавши їх власними іменами Czechia, Lechia (тобто Польща) та Russia. Власне постать Руса і стала ключовою в кінцевому варіанті генеалогічної легенди Острозьких, що у виконанні панегіристів набуло форми безхитрісного силогізму: а) Рус /66/ створив державу, давши їй власне ім’я і залишивши у спадок нащадкам; б) нащадки «старих руських князів» — це Острозькі, отже в) Острозькі є законними спадкоємцями Руса. Описуючи конкретніше «землю», що її «збудував» і «передав у спадок» києво-руським князям Рус, панегіристи не переймаються історичною точністю. «Земля Руса» постає у їхніх описах як тотожна реаліям кінця XVI — початку XVII ст., обіймаючи руські терени, що входили до складу Польського королівства Галицьку Русь, Волинь, Київщину, Поділля. Завдяки такому «щепленню» міфу до історії, а того й другого — до тогочасної політико-географічної номенклатури можна реконструювати сприйняття русинами свого життєпростору як самодостатньої одиниці, що географічно збігається з колишніми південними та західними князівствами Київської Русі, в аспекті «історичної гідності» нічим не поступається «землі Леха» — Польщі, а в політичному сенсі являє собою єдиний і суцільний простір влади — від Києва по Львів. Віртуальність цієї «влади» не мала значення, адже йшлося не про політичні амбіції, а про «політичну легітимність» руської спільноти. З одного боку, у неї з’являвся сакралізований першопочаток («шукання своєї землі» та її «збудування» прабатьком Русом), а з другого — існування князів Острозьких, спадкоємців Руса, служило наочним доказом її безперервної тяглості. Розбудована в такий спосіб генеалогічна програма Острозьких створювала, поза сумнівом, підстави для руської ідентичності як рівновартісної польській, а водночас стягувала доти роз’єднані руські терени в спільний простір «історичних спогадів». Це, своєю чергою, ставало трампліном для виокремлення нового політичного суб’єкта — «старожитного народу руського», що справіку живе на своїй території («Руській землі»), яку «знайшов» і «збудував» «прабатько Рус», просвітив хрещенням його нащадок, святий Володимир, і донині патронують кровні спадкоємці Руса й Володимира — князі Острозькі. /67/

 

* * *

Повертаючись до Роксоланії, можемо зауважити, що місце цієї назви в окресленій вище руській ідентичності дещо проблематичне. Вона зручно маркувала статус Русі як рівноправної одиниці Польського королівства, але після освоєння києво-руської спадщини слово таки ставало «чужим», бо, згідно з ним, роль «кореня й початку» відводилася сарматам-роксоланам, а не «народові святого Володимира». Відтак, дилема вибору назв, по суті, перетворюється на дилему двох версій «руськості»20. Ясно, що обидві версії були цілком лояльними стосовно політичної батьківщини — Речі Посполитої, але, дещо спрощуючи, «роксоланську» версію можна ототожнити з толерантним ставленням до всього польського, а її оминання — з нехіттю до «Польщі».

Ця розбіжність семантики особливо виразно простежується наприкінці XVI ст., коли словом «Роксоланія» послуговуються переважно не православні русини, а їхні симпатики-поляки чи русини-католики. Показово, проте, що і в їхньому сприйнятті територіальний обшир Роксоланії тотожний Русі «Володимирового кореня», тобто не поширюється на білоруські терени для них зарезервовано окреслення «Литва» чи «Біла Русь». Для прикладу, уродженець Великої Польщі, згодом люблінський війт Себастян Кльонович у 1584 р. присвятив «найяснішому сенатові міста Львова» розлогу поему «Роксоланія» 21,

 

20 Про інші варіанти «національної» ідентичності тогочасних русинів див. детальніше: Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. New York: Oxford University Press, 2001. — P. 153-165. Пор. також зіставлення різних версій тогочасної «руськості»: Sysyn F.E. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620-1690 // Harvard Ukrainian Studies. — 1986. Vol. X, no s. — Pp. 393-423; Frick D. A. «Foolish Rus’»: On Polish Civilization, Ruthenian Self-Hatred, and Kasian Sakovyn // Ibidem. — 1994. — Vol. XVIII, no s.-P. 210-248.

 

21 Sebastiani Sulmircensis Acerni Roxolania. Cracoviae 1584. Передрук оригінального тексту разом з перекладом: Klonowic S.F. Roxolania — Roksolania czyli Ziemie Czerwonej Rusi / wydał i przełożył Mieczysław Mejer. — Warszawa: Wyd-wo IBL «Pro cultura litteraria», 1996. /68/

 

де географія описуваного ним ідилічного простору маркується містами Київщини, Галичини, Волині та Поділля — це Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець, Перемишль тощо. Пік популярності назви «Роксоланія» припадає на 1620-1640-х рр., коли православні русини-галичани, опанувавши вищі церковні пости в Києві, стали законодавцями моди й прищепили православному літературному етикетові власні смаки, густо замішані на «сарматському» дискурсі. На вислови «Роксоланія», «роксоланський народ», «роксоланські границі», «наші роксолани», ба, навіть «Роксоланська Церква» натрапляємо в більшості тогочасних «учених» та шкільних текстів, створених у Києві. Це й не дивно, адже власне в цьому середовищі, особливо за часів митрополитства Петра Могили (1632-1647), була інтенсивно культивована модель «руської шляхетської нації» як братньої польській в колі «народу-шляхти» Речі Посполитої.

Однак така «миролюбність» у сприйнятті Польщі, як щойно зазначалося, була притаманна не всім русинам. Відтак, паралельно з розповсюдженням «роксоланської» версії руської ідентичності набуває обертів контрпропозиція — з виразним «антилатинським» (отже, й антипольським) підтекстом. її маніфестом стає наголошування «грецьких» витоків Русі, а прапором — повернення Русі її «справжньої» назви Росія, утвореної як калька з грецького Ρωσία. «Неовізантинізм» такого роду уже мав прецеденти в південнослов’янській та московській писемностях, про що згадувалося вище, проте роль поштовху, схоже, відіграло не це. Адже не викликає сумніву, що новонароджена «Росія» мала львівський, і то не шляхетський, а міщанський родовід, і що тлом для її появи стали, з одного боку, перші за всю історію Руської Церкви візити східних патріархів до Львова у 1580-х рр.22, які надали живого дихання відчуттю конфесійної спорідненості з «материнською Церквою»,

22 Вони детально розглянуті в монографії: Gudziak B.A. Crisis and Reform. The Kievan Metropolinate, the Patriarchate of Constantinople and the Genesis of the Union of Brest. — Cambridge Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1998.

 

а з другого —/69/ «грецький акцент» у спалахові освітньої активності новозаснованого львівськими міщанами православного братства. (Існує й інакше пояснення реанімації назви «Росія» — як прояв усвідомлення «нероздільної і спільної спадщини» Київської Русі23; на мою думку, це пояснення грішить анахронізмом, бо перший текст, що його можна умовно кваліфікувати як «усвідомлення спільної спадщини», та й то в династичному ракурсі, з’явився століттям пізніше — це анонімний «Синопсис», виданий друкарнею Києво-Печерського монастиря у 1674 р. й удруге, в доповненому варіанті, у 1681 р.24). Щодо Львівського братства, то воно, отримавши в 1586 р. від одного з високих гостей, антіохійського патріарха Йоакима І, потвердну грамоту, створює власну школу «грецького та слов’янського письма», і власне в Статуті цієї школи вперше натрапляємо на окреслення русинів поняттям «російський народ»25. «Грецький» ухил школи підсилювався і тим, що її першим ректором (1586-1588) був грек — архієпископ елассонський Арсеній, а вже 1591 р. братська друкарня видала власну граматику грецької мови, укладену, як сказано в передмові, вчителями та учнями.

 

23 Толочко П. Русь — Мала Русь — руський народ у другій половині XIII-XVII ст. // Київська старовина. — 1993. — № 3. — С. 3-14.

 

24 Огляд наукової літератури про «Синопсис» див. у передмові Ганса Роте до факсимільного видання тексту: Synopsis, Kiev, 1681: Facsimile mit einer Einleitung, Einleitung von Hans Rothe. — Cologne: Bohlau, 1983. Про концептуальну спрямованість твору див: Sysyn F.E. The Cultural, Social and Political Context of Ukrainian History-Writing: 1620-1690 // Europa Orientalis. — 1986. — Vol. V. — P. 306-309; Kohut Z.E. The Question of Russo-Ukrainian Unity and Ukrainian Distinctiveness in Early Modern Ukrainian Thought and Culture // Culture, Nation and Identity. The Ukrainian-Russian Encounter. 1600-1945 / ed. by Andreas Kappeler, Zenon E. Kohut, Frank E. Sysyn, Mark von Hagen. — Edmonton-Toronto: CIUS, 2003. — P. 57-86.

 

25 Йдеться про так званий «Порядок школьний» 1586 р.; цит. за його останньою публікацією: Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст. Тексти і дослідження / ред. В. І. Шинкарук, В. М. Нічик, А. Д. Сухов. — Київ: Наукова думка, 1988. — С. 38.

 

Пожвавлення інтересу до грецької матриці руської культури перекинулося й на інші /70/шкільні осередки. Так, у 1594 р. в Острозькій школі (сучасники називали її «тримовним», себто греко-латино-слов’янським, «ліцеєм»), як припускає дехто з дослідників, навчав майбутній константинопольський патріарх Кирило Лукаріс, а в 1595 р. грек Емануїл Ахілеос 26; греку викладали й у створених 1615 р. Київській та 1619 р. Луцькій братських школах 27.

Як бачимо, освітній фундамент для засвоєння «антилатинської» назви Ρωσία/Росія був цілком достатній. Паралельно добрячу в’язанку хмизу в «антилатинські» настрої підклала згода кількох православних ієрархів на унію з Римо-Католицькою Церквою, проголошена 1596 р. у Бересті. Власне після Берестейської унії, як уже не раз відзначалося, почала стрімко зростати конфесійна нетерпимість. За висловом одного з авторитетних сучасних дослідників цієї проблеми Михайла Дмитрієва: «Свідомі» православні відтепер дуже боялися перетворитися на католиків (уніатів), католики й уніати — заразитися «схизмою», ті й другі стали ретельно берегтися від впливів протестантизму 28.

 

У такий спосіб поле для «грецького» іменування Русі було розчищене, й слово Росія тріумфально увірвалося у вжиток «свідомої» православної еліти 29.

 

26 Огляд свідчень: Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636). — Київ: Наукова думка, 1990. — С. 82, 98.

 

27 Огляд свідчень: Дзюба Е. Н. Просвещение на Украине. Вторая половина XVI — першая половина XVII в. — Киев: Наукова думка, 1987. — С. 34-35, 49-50.

 

28 Дмитриев М. А. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. — Москва: Изд-во Московского университета, 2003. С. 285.

 

29 Пор. спостереження; Sysyn F. A. The Image of Russia and Russian-Ukrainiam Relations of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation, and Identity. — P. 117-118. Див. також: Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyc. — P. 343-344.

 

З-поміж ранніх прикладів його підкреслено сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь /71/ її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії» 30. Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.) 31; у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю 32;

 

30 Цит. за передруком: Пам’ятки братських шкіл на Україні. — С. 170-178.

 

31 Трактат «Палінодія», опубл.: Памятники полемической литературы в Западной Руси. Кн. 1 // Русская историческая библиотека. Т. 4. — Санкт-Петербург, 1878. Цит. стб. 319, 606, 1134, 1146.

 

32 Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного. Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1622. Цит. за републікацією: Українська література XVII ст. / ред. О. В. Мишанич. — Київ: «Наукова думка», 1987. — С. 221, 234.

 

у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z /72/której spiodzon] 33; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] 34, etc, etc.

У другій половині XVII ст. київський літературний етикет (нагадаю, місто після 1654 р. перейшло під протекторат московської держави, а Православна Церква перетворилася з Ecclesia militans на панівну) не відмовився від перемішування «Росії» з «Роксоланією» — байдуже, що в новій державі, з новими героями та новими ідейними пріоритетами. Колишня «латинська» Роксоланія, втративши свій пропольський підтекст, перетворились на освячену традицією прикмету «високого стилю». Це добре видно, зокрема, з назв курсів філософії та риторики Києво-Могилянської академії другої половини XVII ст., що адресуються то «роксоланському», то «російському» слухачеві — Roxolanae iuventuti, auditore Roxolano, Rossiaco oratoribus і т.д.35. Паралельно, проте, дедалі міцнішими ставали позиції «Росії». Саме ця назва за частотністю є науживанішою у київських текстах другої половини XVII ст., де раз по раз натрапляємо на поняття Rossia/Росія та похідні від нього — «росіяни» [Rossiaci], «російський народ» [gens Rossiaca], «російська вітчизна» [patria Rossiaca] тощо.

 

33 Τερατουργημα lubo cuda... Ojca Athanasiusa Kalnofojskiego... Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1638. Цит. за републікацією: Seventeenth-Century Writings on the Kievan Caves Monastery // Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts, Vol. IV. — Cambridge Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1987. — P. 160.

 

34 Fr. Baiewski Theodosius. Tentoria venienti... Adamo de Brusiiow Kisiel... Київ: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1646.

 

35 Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — Киев: «Наукова думка», 1982. — С. 30, 39, 168, 175, 181 та ін.

За спостереженням Сергія Плохія, тогочасна «могилянська традиція вживання слова Росія в /73/ абсолютній більшості, коли не виключно, позначає землі Київської митрополії»36. Я б уточнила це спостереження: йшлося не про митрополію в цілому, розтягнуту по Великому Князівству Литовському й Польському королівству, а тільки про її «польську» (українську) частину — без врахування білоруських теренів. Іншими словами, «Росія» київських інтелектуалів другої половини XVII ст. зберігала той самий зміст, що й у момент свого народження наприкінці XVI ст., окреслюючи, як і її партнер/ опонент «Роксоланія», землю «народу Володимирового кореня». Інша річ, що у XVIII ст. цій назві судилося пережити певні мутації, але вони вже виходять за рамки даної статті 37.

Однак таку імпозантну кар’єру «Росія» зробила тільки на тій території, котра після 1654 р. перейшла під протекторат московського царя. Натомість з текстів, написаних русинами Речі Посполитої, це поняття щезає так само стрімко, як і з’явилося — очевидно, як марковане асоціацією з ворожою російською державою. Скажімо, члени Львівського православного братства, вкотре перераховуючи свої кривди у заяві 1649 р., розміщають «наш народ» уже не в «Росії», а «на всьому обширі Русі» [іп toto ambitu Russiae] 38, хоча саму Церкву в урочистих випадках ще подеколи називають «російською» 39. Свого роду «резервацією» для слова Росія певний час залишалася титулатура митрополитів, що й зрозуміло — кожен з них не полишав надії очолити всю Київську митрополію, включно з теренами, що перейшли під московську юрисдикцію. Втім, і тут можна помітити характерну двозначність.

 

36 Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyc. — P. 344.

 

37 Це питання, зокрема, заторкнуте в щойно згаданій статті Сергія Плохія, а також у статті Франка Сисина: Sysyn F. E. Fatherland in Early Eighteenth-Century Ukrainian Political Culture. — P. 39-53.

 

38 Львів, 10 I 1649 p.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов [Далі Архив ЮЗР]. Ч. І, т. 10. Киев, 1904. — С. 191.

 

39 Лист про обрання нового митрополита (Львів, 3 X 1663): Там само, с. 629.

 

У документах руською /74/ мовою митрополити здебільшого титулують себе формулою усієї Росії, але в польських «Росію» замінює звичне wszystkiej Rusi, хоча, як показують окремі винятки, мовний узус допускав нарівно і всієї Русі, і wszyskiej Rossiej 40. Доказом того, що «селекція назв» була свідомою, може послужити, серед іншого, лист 1689 р. львівського єпископа Йосифа Шумлянського до царівни Софії. Прохаючи в московської правительки фінансової підтримки, Шумлянський обирає «більш коректний» для московського вуха термін: турки спустошили, пише він, «край нашої Росії» 41.

Врешті, слово «Росія» цілком відсутнє у дискурсі русинів-католиків. За найкращий приклад тут може послужити грандіозний за обсягом (понад 750 сторінок друкованого тексту) щоденник вченого русина з Замостя, професора Замойської академії, спершу православного, далі католика Василя Рудомича 42. Провадячи поденні записи з 1656 по 1672 р., «руський патріот» і гарячий прибічник примирення православних русинів з русинами-уніатами та русинами-католиками, Рудомич жодного разу не вжив слова «Росія», хоча дружньо листувався з архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Ґізелем, був кумом козацького гетьмана Павла Тетері, приятелем львівського православного єпископа Афанасія Желіборського, частим гостем Креховецького православного монастиря і т.ін.

 

40 Див. пастирські послання й листи Діонісія Балабана 1657-1659 рр. (Архив ЮЗР, ч. І, т. 12), Антонія Вінницького 1667 р. та Йосифа НелюбовичаТукальського 1669 р. (Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов [далі Памятники]. Т. 2, 4. — Киев, 1859-1898) та ін.

 

41 Львів, 25 У 1689 р.: Архив ЮЗР, ч. І, т. 10, с. 757.

 

42 Щоденник писано по-латині; виданий у перекладі польською мовою: Rudomicz В. Efemeros czyli Diariusz prywatny pisany w Zamościu w latach 1656-1672 / przekład Władysław Froch, opracowanie Marian Lech Klementowski, Wiadysiaw Froch. Cz. 1 (1656-1664), cz. 2 (1665-1672). — Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2002. /75/

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.017 сек.)