АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 10. Духовні виміри та проблема свідомості в філософії

Читайте также:
  1. II частина. Проблема спеціальних здібностей у сучасній диференційній психології
  2. II. Проблема источника и метода познания.
  3. III. Проблема субстанции.
  4. IV. Проблема соціальної справедливості і соціальних гарантій.
  5. XX век как литературная эпоха. Проблема периодизации.
  6. Абсолютна ідея у філософії Г.В.Ф. Гегеля .
  7. Альтернативні моделі розвитку. Центральна проблема (ринок і КАС). Азіатські моделі. Європейська модель. Американська модель
  8. Антропогенное влияние на природу. Экология как проблема.
  9. Антропологическая проблема в русской философии
  10. Апочаткування позитивістської філософії у XIX ст. та її відношення до метафізики. Погляди О.Конта та Г.Спенсера.
  11. Безопасность как проблема дипломатической практики
  12. Бессознательное как философская проблема.

 

План лекцій

1. Філософське розуміння феномену свідомості.

2. Пролема виникнення свідомості.

3. Властивості свідомості та її структура.

4. Самосвідомість людини.

Метою лекції є потреба ознайомити студентів з поняттям, природою та ґенезою свідомості. Розглянути біологічні та соціальні чинники формування свідомості. З’ясувати відмінності між психічним та ідеальним, свідомістю і самосвідомістю. Засвоїти поняття про властивості а структуру свідомості, зв’язок свідомості та інтуїції, мовлення.

Виникає питання, чому феномен свідомості є одним з самих проблемних в філософії.... Це пов’язано з неможливістю його зафіксувати. Для розрізнення свідомості та психіки, мислення й розуму їх варто розрізняти. Свідомість – це вища здатність психіки, в якій дійсність відображається у формах культури. Тобто свідомість – це культурне і суспільне явище. Студент має пояснити, яким чином свідомість пов’язана з культурою та суспільством. Але, окрім цього, варто не забувати, що центром свідомості є людське Я. Саме навколо нього відбуваються усі свідомі процеси психіки. Я є активним суб’єктом волі, переживань, розуміння. Предметним середовищем реалізації свідомості є світ. В цілому феномен свідомості складається з активного Я спрямованого на світ (і саму себе) через символічні форми культури (мову, поняття, символи, речі, образи).

Потрібно розрізняти психіку і свідомість. Психіка набагато ширша за свідомість, адже включає в себе несвідоме. Якщо психіка – це здатність чуттєво сприймати і емоційно реагувати на світ, то свідомість можлива коли є Я, яке виступає центром усіх психічних актів. Сучасна феноменологія розглядає свідомість як неперервний потік переживань, що складається з актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання, розуміння, пам’яті, тощо. Ті з них які проходять у світлі Я є свідомими, а ті, що виходять зі сфери світла Я є несвідомими. Було б помилкою редукувати свідомість лише до мислення, свідомими актами є і воління і емоційне переживання. Окремо постає проблема співвідношення психічного та ідеального. Ідеальне, як сфера смислів та цінностей виступає предметом спрямованості свідомості. Одним із фундаментальних понять філософії, яке ха­рактеризує наявність у людини духовного світу — думок, ідей, почуттів, — є поняття «свідомість». Природа свідо­мості, її закони і властивості завжди привертали увагу ми­слителів, письменників, художників. Вчення про свідо­мість репрезентують теоретичні спроби відповісти на чи­сленні її загадки, наявність яких істотно, якісно відрізняє людину від інших, у т. ч. високоорганізованих, живих іс­тот. Серед таких загадок і таємниць — питання про появу, ґенезу, сутність, структуру, призначення, форми свідомо­сті. Проблемним є і філософське визначення науки про сві­домість. Свідомість — процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяль­ності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Ба­гаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї.

Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людсь­кого світоусвідомлення.

Феноменологія ( грец. phainomenon — те, що з'являється, і logos — вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх д, які можна аналізувати науково.

Проблема свідомості, її виникнення (природа) настіль­ки складна, що, на думку грузинського філософа М. Мамардашвілі, взагалі «не піддається теоретизації». Однак, починаючи з Нових часів, феномен свідомості активно дос­ліджується, в т. ч. в теоретичному аспекті.

У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інте­лектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, ін­телектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість — головна, найвища складова психіки як духовної організації люди­ни, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти.

Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум — здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії — це нус, в латинському варіанті — ін­телект). Тільки завдяки йому відбувається такий процедур­ний акт Свідомості як мислення — вищий ступінь людсь­кого пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об'єктивної реальності. Автор вчення про ро­зум - Р. Декарт.

Завдяки розуму відбувається процес розуміння — про­цедура духовно-практичного освоєння, смислового опану­вання дійсності. Німецький філософ В. Дільтей вва­жав проблему розуміння найголовнішою у філософії. При цьому предметом розуміння, згідно з Дільтеєм, є життя, «світ людини», її життєвий досвід. Філософія, як зазначає він, не повинна бути умоглядною, відірваною від людини метафізикою, тобто абстрактною дисципліною. Єдиним об'єктом філософської уваги має бути розуміння конкрет­ного життя, яке безпосередньо переживає людина. Розуміння відбувається в таких формах, як судження (форма логічного міркування) і здоровий глузд (буденне мислення, життєво-практичне міркування). Людині та­кож притаманний практичний розум — здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов’язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовиз­начення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності.

Сучасний американський філософ Деніел Деннет (нар. 1942) вважає, що свідомість — це такий процесуаль­ний вид діяльності, коли окремі «інформаційні кадри», які «постачаються» чуттєвими органами, переробляються мозком у цілісну «картину». Тобто свідомість «виробляється», за Деннетом, всім людським організмом, а не окремою його частиною.

Розмірковуючи над проблемою зв'язку мозку і духу, французький дослідник, природознавець і філософ Е. Мо­рен писав: «Яка онтологічна, логічна і епістомологічна прірва лежить між мозком і духом! Що може мати спільно­го цей желатиноподібний мозок з думкою, релігією, філо­софією, добротою, жалісливістю, любов'ю, надією, свобо­дою! Яким чином ця піддатлива маса, настільки ж диво­вижна.

Мозок як матеріальне утворення достатньо різно­бічно вивчено. Наука довела, що мозок — це один із орга­нів нервової системи, елементами якої також є нерви, ган­глії (нервові вузли), механізми відчуттів, які у сукупності забезпечують сприйняття, аналіз і перероблення інформа­ції (сигналів-подразників), відповідні реакції організму. Нервова система людини нараховує 50 млрд. нервових клі­тин (нейронів), з'єднаних між собою мережею контактів (синапсів). Однак залишаються не вивченими механізми функціонування мозку, його здатність сприяти свідомому життю людини.

Свідомість не тотожна психіці. Крім неї, у внутрішньо­му духовному світі людини існують пласти несвідомого або підсвідомого, які перебувають за межами розуму (сно­видіння, сомнамбулізм, «стани неосудності»). Французький дослідник Л. Бернард, наприклад, нараховує понад 15 тисяч людських інстинк­тів. Останнім часом суттєво посилилася увага вчених до несвідомого, оскільки віра у всемогутність розуму, свідому і відповідальну поведінку людей (людства) підривається проявами явного нерозум'я, немотивованою агресивністю, імпульсивною псевдоактивністю.

Структуру свідомості утворює і така сфера психіки як надсвідоме (інтуїція, осяяння, інсайт, прозріння). Найроз­винутішою в історії філософії є концепція інтуїції та пов'язана з нею течія — інтуїтивізм. Інтуїцією (лат. intuitio — уява, споглядання) є здатність до безпосереднього осягнення істини без обґрунтування її певними доказами.

Отже, структуру духовності людини утворюють пласт раціонального (розумне) і пласт ірраціонального (емоції, почуття, інстинкти, які впливають на людину, спосіб її мислення і поведінки). 3. Фрейдом і його послідовниками (неофрейдизм) доведена важлива роль в життєдіяльності індивіда «неусвідомлених» механізмів.

Філософи, починаючи з піфагорійців, значну увагу приділяли з'ясуванню тих пластів людської психіки, які зумовлювали існування сталих, незмінних у своїй основі (Інваріантних) уявлень про цінності, на які людина має орі­єнтуватися. Давні греки називали їх архетипами — відоб­раженням у глибинах свідомості та структурах психічного життя культурно-історичного Досвіду людей, їх багатовіко­вих традицій (міфологеми, образи етико-нормативної сві­домості, системи табу, національні ментальності тощо). Свідомість — це взаємодія Я зі сві­том, яка розглядається крізь призму культури.

Мислителі по-різному трактують сутність свідомості. В історії філософії сформувались кілька напрямів вивчення її як феномену: екзистенціальний (Ж.-П. Сартр), неопози­тивістський (Л. Вітгенштейн), герменевтичний (Г.-Г. Гадамер), психологічний (3. Фрейд), феноменологічний (Е. Гуссерль). Найпоширеніший серед них — феноменологічний.

Гасло феноменологічної теорії свідомості — «назад до ре­чей» (Е. Гуссерль) — виражає прагнення подолати проти­ставлення об'єкта (зовнішнього) і суб'єкта (внутрішнього). Концепція феноменології зосереджується на проблемі спрямування (інтенції) актів людської думки на певні предмети осмислення. Свідомість людини, адресована зов­нішньому світові, відображає його в ідеальних формах («картина світу»), створює уявлення про світ як про певну реальність (онтологія свідомості). Водночас свідомість може бути і спрямованою на внутрішній світ особистості, реалізуючись як самосвідомість — пізнавальна актив­ність, спрямована на себе.

Поняттю «самосвідомість» близьке філософське по­няття «рефлексія» (лат. reflехіо — обернення назад), яке передбачає звернення свідомості до себе з метою утворен­ня понять «мислення мислення», «пробудження свідомо­сті». Рефлексією вважають тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обґрунтування власних ду­мок (самопізнання, розмірковування про власні думки тощо).

Процес рефлексії с процедурою співвід­несення елементів мислення і дійсності. Найчастіше під рефлексією розуміють здатність соціальних суб'єктів до самоаналізу. Класичною формулою рефлексії є антична настанова: «Пізнай самого себе». Здатність свідомості не лише відображати навколишній світ, але й творити його (В. Ленін), можливості мислення утворювати ідеальне (ідеали), віддалятися від повсякденної рутини, зазирати в майбутнє зумовлюють існування «ви­переджальної свідомості». Ця особливість свідомості забез­печує її проектно-конструктивну функцію, уможливлює по­становку цілей, розроблення планів їх здійснення. Вона є основою процесів моделювання, прогностичних методів.

Свідомість має структуру. Компонентна структура охоплює: 1) знання, 2) цінності, інтереси, емоції, потреби, 3) програми. Знання, що утворюють когнітивну сферу свідомості, відтворюють наявне буття. Цей структурний рівень представлений відчуттями, сприйманнями, уявленнями, поняттями, судженнями. Цінності, потреби, інтереси, емоції, що створюють мотиваційно-вольову сферу, відкривають буття в його незавершеності. Програми, проекти, що демонструють нормативно-проективну сферу, виявляють здатність буття до змін. З інших курсів студент вже має уяву про рівневу структуру свідомості: несвідоме, свідоме, передсвідоме. У З.Фрейда несвідомим (Воно) є інстинкти, бажання, лібідо. Свідомим (Я) є активний суб’єкт, який володіє здатністю самоусвідомлення. Передсвідомим (Над-Я) є сфера своєрідних соціальних фільтрів (совість, ідеали, традиції, цінності, заборони, тощо). Необхідно пояснити, чим індивідуальне несвідоме відрізняється від колективного несвідомого, про яке писав К.Г.Юнг. Останнє є відображенням досвіду попередніх поколінь, загальнолюдські прообрази-архетипи. На архетипах ґрунтуються сновидіння, міфи, символіка художніх творів.

Й.-В. Гете зазна­чав: «Я особисто завжди намагався зберегти свою свободу від філософії, і точка зору здорового глузду і розсудливості є також і моєю точкою зору».

Функціонування свідомості в усіх її формах і проявах забезпечує особистості можливість здобувати знання про світ, його закономірності, зв'язки, уможливлює постанов­ку цілей, створення і здійснення планів. У структурі філо­софського знання це призначення свідомості оформилося у великий самостійний розділ — гносеологію.

 

Першоджерела:

1. Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М.: Прогресс, 1987. – 336 с.

2. Гуссерль Е. Формальна і трансцендентальна логіка. Досвід критики логічного розуму. – Кн. 6. К.: Довіра, 1993.

3. Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени // Собр. соч. – Т.1. – М.: Гнозис, 1994. – 192 с.

4. Ильенков Э.В. Идеальное и идеал // Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. – 464 с.

5. Леви-Строс К. Первобытное мышление. – М.: Республика, 1994. – 384 с.

6. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – Педагогика – Пресс, 1994. – 608 с.

7. Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М.: Политиздат, 1988. – 366 с.

8. Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. № 10.

9. Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления. – М.: Высшая шк., 1968. – 191 с.

10. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

11. Узнадзе Д. Психология установки. – СПб. Питер, 2001.

12. Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с.

13. Хайдеггер М. К вопросу о назначении дела мышления // Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. – Иваново, 1994.

14. Шпет Г. Явление и смысл. Феноменология как основная наука и ее проблемы / Шпет Густав. – М.: Гермес, 1914. – 219 с.

 

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528с.

5. Кошарний С.О. Феноменологічна концепція філософії Е.Гусерля: критичний аналіз. – К.:Укр. Центр дух. культури, 2005. – 372 с.

6. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

7. Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. – К.: Наукова думка, 1988. – 248с.

8. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

9. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000.

10. Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – Л.: "Либідь", 2002. – 408 с.

11. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)